Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 116)

Він казав Федерманам речі, які ще не казав ніколи й нікому, і це робило його іншою людиною в їхній присутності, людиною відвертішою й цікавішою, аніж вдома або в школі, людиною, здатною розсмішити інших, і, мабуть, це було іще одною причиною, чому він продовжував ходити туди, бо знав, що батьки Арті охоче слухатимуть його розповіді, наприклад, кумедні анекдоти про Ноя, якого він не втомлювався згадувати в кожній розмові, його стійкого супутника життєвими хащами, якому призначили повну стипендію в школі Філдстон в Рівердейлі, одній з найкращих приватних шкіл міста, високого Ноя, вже без коригувальних пластинок на зубах, який знайшов-таки собі подругу і ставив у школі п’єси, здебільшого сучасні типу «Стільці» та «Лиса співачка» Ежена Йонеско, а також давніші на кшталт «Білого диявола» Джона Вебстера (кров лилася рікою!), і знімав короткометражні фільми своєю восьмиміліметровою камерою фірми «Bell & Howell». І досі будучи найхитромудрішим «саботажником» у світі, він супроводжував Фергюсона під час його другої зустрічі з батьком в травні 1964 року, але цього разу не до дешевого ресторану, а до овіяного жахом заміського клубу «Блакитна долина» – це запрошення Фергюсон поспішно прийняв, наполігши включити Ноя в число учасників заходу. Він сподівався, що батько відмовиться, але той, як це не дивно, погодився на таку вимогу, тож король домашнього причандалля вирушив одного недільного дня з двома хлопцями пообідати в клубі, а Ной, будучи у курсі всіх суперечностей поміж Фергюсоном та його батьком і знаючи, наскільки його приятель гидує цим клубом, навмисне, щоби продемонструвати й свою відразу до того закладу та до всього, що було з ним пов’язане, вдягнув з цього приводу картатого шотландського берета з білим помпончиком на маківці. То був такий неоковирний та великий головний убір, що Фергюсон з батьком мимовільно розсміялися, побачивши його, розсміялися в унісон, мабуть, вперше років за десять, але Ной зберіг при цьому смертельно серйозний вираз обличчя, не посміхнувшись навіть куточком рота (від чого кумедна ситуація стала іще кумеднішою), а потім, коли вони йшли ігровим полем, пояснив, іще більше розвеселивши своїх супутників, що він вперше в житті приїхав до гольф-клубу і тому хотів би виглядати «як годиться», оскільки гольф – це шотландська гра і тому всі гравці в гольф «мушуть винаряджатися» (так і сказав – «мушуть винаряджатися») в шотландські капелюхи. Так, мабуть, Ноя трохи «понесло» коли вони приїхали до клубу, можливо тому, що йому було некомфортно опинитися в одній компанії з тими, кого він називав «непристойно багатими», чи може він просто хотів продемонструвати свою солідарність з Фергюсоном, висловлюючи вголос те, що сам Фергюсон ніколи б не насмілився сказати, бо коли гладенький чоловік, чимчикуючи повз них, тицьнув пальцем на шотландський берет і вигукнув «Гарний капелюх!», Ной відповів йому (з величезною, немов приклеєною, посмішкою на обличчі): «Дякую, пузанько!» Але Фергюсонів батько йшов ярдів зо п’ять попереду, не почув цієї образи, і таким чином хлопці уникнули прочухана, якого б він їм влаштував, якби почув, і Фергюсону на цей раз вдалося провести день в «Блакитній долині», жодного разу не відчувши бажання якомога швидше вшитися звідти геть.

Це була одна з граней Ноя, сказав Фергюсон батькам Арті – блазнюватий agent provocateur, пустотливий клоун, але в глибині людина вдумлива й серйозна, і найкраще це довела його поведінка в той уїк-енд, коли застрелили Кеннеді. Чисто випадково Ноя запросили до Нью-Джерсі провести пару днів у компанії з Фергюсоном та Емі в їхньому новому будинку на Вудхол-кресент. План полягав у тім, щоби зняти фільм його восьмиміліметровою камерою, таку собі німу екранізацію оповідання Фергюсона під назвою «Що сталося?», в якому йшлося про хлопця, котрий тікає з дому, а повернувшись, виявляє, що батьків вдома немає. Того хлопця мав грати Ной, а Емі з Фергюсоном – його батьків. Та у п’ятницю двадцять другого листопада, за кілька годин до того, як Ной мав вирушити автобусом з Нью-Йоркської автостанції «Портове управління», в Далласі застрелили Кеннеді. Було б цілком доречно скасувати поїздку, але Ной не захотів і зателефонував, аби його зустріли, як і було домовлено, на автостанції «Ірвінгтон». Цілий уїк-енд вони дивилися телевізор, Фергюсон з вітчимом сидячи на одному кінці довгого дивану у вітальні, а Емі з мачухою – скрутившись калачиком на другому кінці, Роза обнявши Емі, а Емі – поклавши голову їй на плече. А Ной здогадався взяти свою камеру й зняти їх на плівку, всіх чотирьох протягом більшої частини тих двох діб, він ходив туди-сюди поміж їхніми обличчями та чорно-білими зображеннями на телеекрані, де миготіли обличчя Волтера Кронкайта, Джонсона та Жаклін Кеннеді в літаку, віце-президента приводили до присяги новим президентом, Джек Рубі стріляв у Освальда в коридорі поліцейського відділку в Далласі, син Джона Кеннеді віддає честь труні з тілом його батька, кінь без вершника в день похорон – всі ці масові заходи мінялися місцем з чотирма людьми на дивані: похмурим Деном Шнайдерманом, його прийомним сином зі спустошеним поглядом порожніх очей, та двома заплаканими жінками, що спостерігали ці події на екрані, все це, звісно, в повній тиші, бо камера звук не записувала, величезна маса відзнятого матеріалу, годин на десять-дванадцять, нестерпної довжини, який ніхто б не спромігся висидіти від початку й до кінця, але потім Ной взяв бобіни з фільмом до Нью-Йорку, знайшов собі у поміч професійного монтажера, і урізав той фільм до двадцяти семи хвилин. Результат був потрясаючий, сказав Фергюсон, національна катастрофа, відображена на обличчях чотирьох людей та на екрані телевізора, який вони дивилися, реальний фільм, знятий шістнадцятирічним хлопцем, фільм, який став не лише історичним документом, а й художнім твором; то був, як висловився Фергюсон, коли йому хотілося позначити те, що йому сподобалося, «шедевр».

Історій про Ноя було багато, але були також історії й про Емі та Джима, про його матір та діда з бабусею, про Арні Фрезера та про те, як вони колись мало не попалися на пункті оплати проїзду по шосе в Нью-Джерсі, про Дану Розенблюм та її родину, про його розмови з містером Розенблюмом, а також про його дружбу з Майком Лебом, приятелем Емі, потім колишнім приятелем, потім приятелем, поновленим в правах, який не лише знав, хто така Емма Голдман, і читав її автобіографію «Моє життя», а ще й був єдиною людиною в школі, яка прочитала оповідання Олександра Беркмана «Тюремні мемуари анархіста». Кремезний Майк Леб, майбутній антирадянський марксист-радикал, вірив у рух, в організацію, в масову дію і тому несхвально ставився до того інтересу, який Фергюсон проявляв до Торо, бо йшлося про індивідуаліста, про совісного самітника, який керувався моральними принципами, але не мав теоретичного підґрунтя для атаки на Систему, для трансформації суспільства згори донизу, так, Торо – чудовий письменник, але такий затиснутий і манірний, такий боязкий перед жінками, що, можливо, так і помер незайманим (Селія, якій на той час було чотирнадцять, зневажливо пирхнула, коли Фергюсон промовив ці слова), і навіть попри те, що його ідею громадянської непокори підхопили такі діячі руху за громадянські права, як Ганді, Кінг та інші, пасивного спротиву було недостатньо, бо рано чи пізно все одно дійде до збройної боротьби, і саме тому Майк віддавав перевагу Малкольму Ексу, а не Мартіну Лютеру Кінгу, і причепив на стіні своєї спальні портрет Мао Цзедуна.

«Ні», відповів Фергюсон, коли батьки Арті спитали його, чи поділяв він погляди свого приятеля, але саме це й робило їхні розмови повчальними, додав він, бо кожного разу, коли Майк сперечався з ним, йому доводилося добряче думати над тим, у що він вірив сам, та й хіба ж можна чому-небудь навчитися, якщо розмовляти лише з тими людьми, які думають точнісінько так само, як і ти?

А найулюбленішою його темою була місіс Монро, єдина людина, котра значно полегшувала йому життя як старшокласнику, він вважав, що йому страшенно поталанило, що вона була його вчителькою англійської мови й літератури в молодших і старших класах, молода й жвава Евеліна Монро, їй було лише двадцять вісім, коли Фергюсон став навчатися в її класі, вона стала дієвим антидотом від нецікавої, реакційної та антимодерністської місіс Болдвін, її дівоче прізвище було Ферранте, італійка з Бронкса, яка поїхала навчатися до Вассарського коледжу на повну стипендію, колись вона була замужем за джазовим саксофоністом Боббі Монро, завсідником світських тусовок, другом музикантів, художників, акторів та поетів. Місіс Монро була найшикарнішою вчителькою, яка коли-небудь ощасливила своєю присутністю стіни Колумбійської середньої школи, і від інших вчителів, які бували у Фергюсона, її відрізняло те, що вона ставилася до своїх учнів як до цілковито сформованих незалежних індивідів, молодих дорослих, а не великих дітей, і це справляло на всіх них вкрай позитивний психологічний ефект, вони почувалися задоволеними самі собою, сидячи в її класі й слухаючи її розповіді про книги, які вона задала їм читати, про містера Джойса, про містера Шекспіра, містера Мелвіла, міс Дікінсон, містера Еліота, міс Еліот, міс Вортон, містера Фітцджеральда, місс Кесер та про всіх решту, і не було жодного учня за ті два роки, що Фергюсон навчався в її класі, який би не обожнював місіс Монро, а найбільше обожнював її Фергюсон, який показав їй кожен з тих творів, що він написав їх у старших класах середньої школи, і навіть ті, що він написав протягом останнього року, хоча вона у них вже не викладала. Ні, він не вважав її знавцем кращим за дядька Дона чи тітку Мілдред, але відчував, що з ним вона була відвертішою й чеснішою, аніж вони, більш детальною в своїй критиці і водночас – більш надихаючою, неначе було само собою зрозумілим те, що він народився займатися саме цим, і жодний інший варіант видавався неможливим.