Двічі на місяць він вечеряв зі своїм батьком, а одного разу на два місяці – з родиною Федерманів у Нью-Рошелі, і цього ритуалу Фергюсон дотримувався будь-що незважаючи на свої побоювання, оскільки йому завжди було незрозуміло, чому батьки Арті продовжували запрошувати його на вечерю, а іще менш зрозумілим було те, чому він знаходив-таки в собі бажання йти пішки бозна-куди, щоби побачитися з ними, хоча насправді він цього не хотів, хоча насправді кожна з цих вечерь наповнювала його жахом. Щось тут неясно. Якась каламуть. Фергюсон не міг збагнути їхніх мотивів, бо ані він, ані Федермани не усвідомлювали, що вони роблять і чому вперто продовжують це робити, хоча початковий імпульс був зрозумілим з самого початку: після похорон сина місіс Федерман обняла Фергюсона й сказала йому, що він завжди буде частиною їхньої сім’ї; і тепер йому доводилося висиджувати по дві години у вітальні побіля дванадцятирічної Селії, силкуючись знайти вірні слова, аби сказати їй, що тепер він – її брат і завжди піклуватиметься про неї. Чому вони таке казали, чому так думали – і що все це означало?
Вони з Арті товаришували лише один місяць. Достатньо довго, щоби стати двійнятами А. Ф., достатньо довго, аби відчути, що між ними народжується те, чому судилося стати тривалою й міцною дружбою, але недостатньо довго, щоби хтось із них став частиною родини одного із них. На похоронах свого друга Фергюсон навіть не глянув у бік Ральфа та Ширлі Федерман. Він навіть не знав, як їх звуть, але вони знали про нього багато завдяки тим листам, що їх надсилав додому син з табору «Парадиз». І ці листи зіграли свою важливу роль. Сором’язливий і небагатослівний Арті повідав їм у тих листах про свого нового чудесного друга, і тому його батьки були впевнені в чудесності Фергюсона навіть до того, як познайомилися з ним. А потім Арті помер, і три дні потому чудесний друг з’явився на похоронах – не вилита копія їхнього сина, але хлопець дуже на нього схожий, високий та сильний, з таким самим тілом юного атлета, таким самим єврейським походженням, такими ж самими хорошими оцінками в школі, і те, що в той момент, коли вони втратили свого сина, в їхньому житті з’явився саме той хлопець, якого він називав своїм братом, справило, напевне, на батьків Арті потужний ефект, міркував собі Фергюсон, лячний і надприродний ефект, неначе їхній померлий хлопець перехитрив богів і послав їм тимчасово замість себе іншого хлопця, щоби той його підмінив, такого собі підкидька зі світу живих замість померлого, і батьки Арті, підтримуючи контакт з Фергюсоном, немовби мали змогу спостерігати, що відбувалося б з їхнім сином, якби він поволі виростав до п’ятнадцятирічного хлопця з чотирнадцятирічного, до шістнадцятирічного з п’ятнадцятирічного, до сімнадцятирічного з шістнадцятирічного, і до вісімнадцятирічного з сімнадцятирічного. То було щось на кшталт вистави, свого роду демонстрації, збагнув Фергюсон, тому кожного разу, коли він прибував до Нью-Рошель на чергову недільну вечерю, йому доводилося брати на себе важкий клопіт: вдавати з себе самого себе, втілюючи свій образ якомога повніше й правдивіше, бо всі вони знали, що грають в гру, навіть якщо цього не усвідомлювали, бо Арчі ніколи б не став Арті – і не лише тому, що він цього не хотів, а й тому, що живі ніколи не зможуть замінити мертвих.
Федермани були хорошими людьми, добросердими людьми, людьми простими й непримітними, і мешкали вони в маленькому білому будиночку на обсадженій деревами вулиці з такими ж самими білими будиночками, де жили такі ж самі роботящі представники середнього класу родинами з двома-трьома дітьми та одним або двома авто в білому дерев’яному гаражі. Ральф Федерман був високим худорлявим чоловіком віком під п’ятдесят років, який вивчився на фармацевта й мав найменшу з усіх трьох аптек на головній вулиці торгового району міста Нью-Рошель. Ширлі Федерман, також висока, але аж ніяк не худорлява, була на кілька років молодшою за свого чоловіка. Випускниця Хантерівського коледжу, вона працювала на півставки в місцевій бібліотеці, агітувала за кандидатів від демократичної партії на виборах у штаті та під час загальнонаціональних виборів, і полюбляла бродвейські мюзикли. Вони удвох ставилися до Фергюсона з тихою повагою, мабуть, трохи здивовані й водночас вдячні йому за те, що він, вірний пам’яті їхнього сина, відгукувався на їхні запрошення, а через те, що їм не хотілося втрачати його, вони під час вечері зазвичай розслаблялися й здебільшого віддавали Фергюсону ініціативу у веденні розмови. Що ж до Селії, то вона рідко коли вставляла своє слово в розмову, але слухала його, слухала іще уважніше, аніж її батьки, і Фергюсон, дивлячись, як вона з сором’язливого й убитого горем дитинчати виросла в самовпевнену дівчину шістнадцяти років, раптом збагнув, що саме вона була причиною того, що він продовжував приходити туди, бо те, що Селія була надзвичайно розумною, було ясно йому завжди, а тепер вона ще й ставала гарненькою, тендітною, схожою на лебедя, то була довгорука й довгонога краса, і навіть якщо Селія й була іще замолодою для нього, через рік-два ситуація зміниться, і в глибокому й недоступному закутку Фергюсонового мозку почала формуватися думка про те, що йому судилося одружитися з Селією Федерман, що сюжетна лінія його життя вимагала, аби він оженився на ній, щоби звести нанівець несправедливість дочасної смерті її брата.
Було важливо, щоб він говорив, а не просто сидів, ввічливо підтримуючи розмову, говорив по-справжньому, розповідаючи Федерманам все, що можна, про себе, щоби вони почали розуміти, хто він такий, і після кількох перших візитів Фергюсон займався цим все більше й більше – розповідав їм про себе та те, що з ним відбувалося, бо на той час тема Арті вже вичерпалася, бо було б надто жорстоко й негарно повертатися до неї знову й знову, бо Фергюсон на власні очі бачив, як протягом дев’яти місяців волосся містера Федермана з темного стало мішаниною каштанового та сивого, потім – в основному сивого, а опісля – геть білого, як сильно схуднув за цей час батько Арті, а мати навпаки – продовжувала набирати вагу: десять фунтів на жовтень 1961-го, іще п’ятнадцять фунтів на березень 1962-го, іще двадцять фунтів на вересень того ж року. Їхні тіла розповідали Фергюсону про те, що відбувалося в їхніх душах: вони не забували про смерть Арті, вони нею жили, тому вже не треба було обговорювати досягнення їхнього сина, коли він грав у бейсбол в дитячій лізі, вже не треба було згадувати знову й знову про гарні оцінки Арті з математики та інших точних наук, і тому Фергюсон розробив нову стратегію поведінки на цих вечерях: виштовхати Арті з кімнати й змусити його батьків думати про щось інше.
Ані слова про те, що з-за їхнього сина він кинув бейсбол, ані слова про хтиві думки стосовно Емі Шнайдерман, ані слова про інтимні стосунки з Даною Розенблюм, ані слова про те, як він напився з приятелем Емі, Майком Лебом, так, що заблював свої штани та черевики, але, приховуючи ці таємниці та нерозсудливі вчинки, Фергюсон, з іншого боку, поставив собі завдання не цензурувати самого себе – важке завдання для такого стриманого й потайливого хлопця, як він, але він навмисне налаштовував себе бути чесними по відношенню до Федерманів, налаштовував наче виконавець перед виступом, і на отих двадцяти вечерях, на яких він побував у цій сім’ї в інтервалі між смертю Арті та закінченням середньої школи, Фергюсон говорив про багато речей, включно з тими пертурбаціями, що сталися в його родині (розлучення батьків, друге заміжжя матері, стримані стосунки з батьком), з курйозним досвідом набуття нових родичів, і не лише вітчима та його двох дітей, а й Денового брата Гіла, ерудита й симпатягу, який цікавився його письменницькими амбіціями («Маєш навчитися всьому, що зможеш, Арчі», сказав якось він, «а опісля все забути, а те, що забути не зможеш, стане основою твоєї творчості»), похмурої дружини Гіла Анни та його гладких і бундючних доньок, Маргарет і Елли, а також вередливого старого батька Дена, який жив у кімнаті на третьому поверсі будинку для пристарілих в районі Вашингтон-Хайтс і був або схибленим, або на ранній стадії старечої деменції (але все одно час від часу видавав незабутні перли отим своїм голосом, схожим на голос актора Зіга Румана, відомого своїми ролями помпезних лиходіїв: «А тепер всі заткніться, щоби я зміг посцяти!»). Фергюсон казав Федерманам, що одним з найкращих результатів нового заміжжя його матері стало те, що завдяки непояснимому повороту долі, яка пов’язує між собою багато родин та дотичних генеалогічних гілок, його найліпший приятель та названий кузен Ной Маркс породичався з його новою зведеною сестрою Емі та зведеним братом Джимом (які колись вже мали статус родичів Фергюсона, але потім втратили його), і від цього факту в нього паморочилося в голові кожного разу, коли він про нього задумувався – Ной та Емі поєднані з ним в одному й тому ж самому змішаному племені! І як же ж приємно було бачити, що Ден Шнайдерман чудово ладив з Дональдом Марксом, чого не можна було сказати свого часу про батька Фергюсона, який недолюблював дядька Дона і колись обізвав його пихатим чмом, себто, на думку Фергюсона, загальна ситуація в сім’ї покращилася, хоча стосунки його матері зі своєю сестрою ліпшими не стали й не стануть ніколи, але, принаймні, стало можливим сідати за один стіл разом з Марксами і при цьому не відчувати бажання заверещати або витягнути пістоля й когось встрелити.
