Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 117)

Над дошкою в класі місіс Монро завжди виднівся напис, рядок з американського поета Кеннета Рексрота, який вона виписала літерами достатньо великими, щоби їх можна було бачити і з задніх парт, а через те, що Фергюсон часто під час уроку ловив себе на тому, що дивиться на той рядок, він згодом підрахував, що за роки, які він провчився в її класі, він, напевне, прочитав його кілька тисяч разів: «Від руйнації світу існує лише один спосіб захисту: творчий акт».

Місіс Федерман сказала: «Кожній молодій людині потрібна своя місіс Монро, Арчі, але не кожній молодій людині вона дістається».

«Яка лячна ідея», подумав Фергюсон. «Не знаю, що б я без місіс Монро робив».

Нью-Йорк і далі вабив його, і Фергюсон продовжував їздити туди якомога частіше у свої вільні суботи, інколи сам, інколи – з Даною Розенблюм, інколи з Емі, інколи – з Емі та Майком Лебом, а інколи – з усіма трьома, де він (і вони) зустрічалися з Ноєм на ті вихідні, коли молодий Гручо влаштовувався в кварталі Віллидж зі своїм батьком та Мілдред, або просто зі своїм батьком, якщо траплялося так, що тітка Мілдред знову жила окремо. «Щільність, грандіозність та складність», – так висловився колись Фергюсон, коли його спитали, чому він віддавав перевагу великому місту, а не передмістям, і цю його думку поділяли всі п’ятеро членів маленького колективу, і за винятком Дани, яка вже знала, куди поїде після закінчення середньої школи, решта четверо вирішили залишитися в Нью-Йорку і навчатися в тамтешніх вузах. Конкретно для трьох хлопців це означало Колумбію, а для Емі – Барнард, за умови, що їх туди візьмуть, що виглядало цілком імовірним і вельми реальним завдяки їхнім високим показникам, але хоча троє з них і поступили до вузів, лише один з хлопців перебрався наступного вересня до Колумбійського університету в кварталі Морнінгсайд-Хайтс. Ной, відхилений заявник, сам спричинив власне фіаско, бо влітку перед останнім класом школи розвинув у собі нову звичку, і так пристрастився до куріння марихуани, що його оцінки, включно з екзаменаційними, в першому півріччі різко рухнули, і Колумбія, альма-матер його батька і вуз, де він, як сподівалися всі його родичі, мав би провести наступні чотири роки свого життя, його заявку відхилив. Ной відбувся жартом. Сказав, що натомість піде навчатися до Нью-Йоркського університету, що дасть йому змогу, як і було заплановано, залишитися в Нью-Йорку, і хоча цей вуз загалом вважався гіршим за Колумбійський університет з посередньою освітньою програмою для лінькуватих немотивованих студентів, Нью-Йоркський університет надасть йому можливість вивчати кінематограф, предмет, якого в програмі Колумбії не було, а окрім того, сказав Ной, він мешкатиме в центрі, в найшикарнішому районі міста, а не в отих занехаяних нетрях, затиснутих між Гарлемом та річкою Гудзон.

Отже, Ной подався до Вашингтон-сквер, Майк – до околичного району на Західній 116-й вулиці між Бродвеєм та Амстердам-авеню, а Фергюсон та його названа сестра – до коледжів, розташованих поза межами міста. Рішення, яке прийняла Емі, було цілковито пов’язане з Майком. Вони вже одного разу посварилися, коли він обманув її з дівчиною на ім’я Мойра Оппенгайм в середині десятого класу, але після тривалої розлуки, яка скінчилася низькопоклонницькими жестами розкаяння з боку Майка, Емі вирішила дати йому іще один шанс, але невдовзі, лише чотири місяці потому, він викинув той самий коник – знову зрадив її не з ким іншим, як з тою ж самою Мойрою Оппенгайм, «цією схожою на мишу хвойдою, яка не могла відмовити нікому», і Емі вирішила, що з неї досить, вона розлютилася й порвала з Майком назавжди. Листи з коледжів, до яких вона подала заявки, опинилися в поштовій скриньці на Вудхол-кресент наступного тижня. «Так» з Барнарду і «так» з Брендайсу (то були її варіанти один і два), а через те, що їй хотілося бути якомога далі від Майка Леба, аби не бачити знову його товсту пику та набрякле тіло, Емі сказала «ні» Нью-Йорку і «так» місту Волтхем в Массачусетсі, переконана, що другий буде не гіршим за перший, і полегшено зітхнула від того, що в своєму виборі не сумнівалася. Свинюка Майк принизив її й наплював у душу, і Фергюсон погодився, що їй буде краще деінде, а щоби довести, наскільки беззастережно він підтримував її, він запропонував їй в подарунок їхній спільний «понтіак», коли вона від’їздила восени до Массачусетсу, перервавши свою дружбу з Майком Лебом «прямо зараз, з цієї ж хвилини».

Ситуація Фергюсона була складнішою, аніж у неї. Його прийняли до Колумбії, йому хотілося навчатися в Колумбії, і він все одно хотів би до Колумбії навіть якби йому довелося ділити з Майком Лебом одну кімнату на двох в студентському гуртожитку, але постало питання грошей, питання «хто заплатить за навчання», на яке не було відповіді. Він міг би поступитися принципами й звернутися до свого батька, який, безумовно, пішов би йому назустріч попри власне небажання, знаючи, що має обов’язок будь-що оплатити навчання сина, але Фергюсон цей варіант навіть розглядати не став. Матір та Ден знали його позицію з цього питання, знали з самого початку, і попри те, що позиція ця була «по-віслючому впертою й безперспективною», вони поважали його вибір і не намагалися вплинути на нього, бо матір вже давно покинула поле битви, дні боротьби за примирення між Фергюсоном та батьком канули в Лету, а після ницого трюку, який батько викинув щодо неї в зв’язку з продажем їхнього старого будинку, Роза збагнула, що рішення її сина не брати грошей від Стенлі було способом її захисту – можливо, способом надто емоційним та нерозважливим, але він був також виявом синівської любові до неї.

В листопаді свого останнього шкільного року Фергюсон сів з матір’ю та вітчимом, щоби обговорити ці справи. Наближалася пора надсилати заявки до коледжів, і хоча Ден казав йому не перейматися, бо, мовляв, гроші на навчання знайдуться будь-що, Фергюсона терзали сумніви. Він підрахував, що рік навчання в коледжі обійдеться близько п’яти або шести тисяч доларів (плата за навчання, житло, книги, одіж, харчі та приладдя, гроші на проїзд, а також невеличка щомісячна сума на кишенькові витрати), що загалом становило двадцять-двадцять п’ять тисяч доларів протягом наступних чотирьох років. Джим закінчував свій інститут того ж року, коли Емі та Фергюсон закінчували школу, і це давало змогу уникнути необхідності платити за навчання третьої людини, але Джим збирався подати заявку на аспірантуру з фізики, і навіть попри те, що йому мали забезпечити стипендію та гроші на проживання, цих коштів все одно не вистачило б на покриття всіх витрат, тому Денові доведеться й далі викроювати додаткові тисячу або півтори доларів на рік для Джима, і в результаті загальні витрати готівки на оплату вузівського навчання двох Шнайдерманів та одного Фергюсона склали б приблизно від одинадцяти до тринадцяти тисяч доларів щороку. В середньому Ден заробляв тридцять дві тисячі доларів на рік, і саме тому Фергюсона й терзали сумніви.

Були іще гроші з Лізиної страховки життя, але ті сто п’ятдесят тисяч доларів, що їх отримав Ден влітку 1962 року, до кінця листопада 1964 року усохли до сімдесяти восьми тисяч. Двадцять тисяч з уже потрачених сімдесяти двох пішли на сплату подвійної іпотеки за «старий-старий» будинок, потім старий будинок продали і ще раз витратили готівку на придбання нового, що зробило його матір та вітчима удачливими власниками помешкання за адресою Вудхол-кресент, 7, причому жоден банк не наступав їм на п’яти, і сплачувати їм доводилося тепер лише податки на нерухомість та рахунки за воду. Іще десять тисяч з уже потрачених сімдесяти двох пішли на новий будинок – пофарбування, ремонт та всілякі покращення, що підняло його вартість на той випадок, коли його коли-небудь доведеться продавати. Іще сорок вісім тисяч доларів ухнули в фінансову прірву після одруження – на автомобілі, обіди в ресторанах, відпочинок, а також на рисунки Джакометті, Міро та Філіпа Густона. Хоча Фергюсон і гидував батьковою скнарістю, його також трохи бентежила та легкість, з якою розкидався грошима його вітчим, бо якщо дохід Дена був замалим для покриття витрат на навчання, то решта сімдесят вісім тисяч страхових грошей будуть їхнім єдиним ресурсом, і, за підрахунками Фергюсона, ця сума мала зменшитися десь до лише тридцяти тисяч на той час, коли вони з Емі мали закінчити коледж, а якщо Ден з матір’ю витрачатимуться так, як протягом останніх двох років, то в результаті грошей залишиться іще менше. Зважаючи на це, Фергюсон хотів брати у них якомога менше, а за нагоди – взагалі нічого. Звісно, він не вважав, що хтось ось-ось помре з голоду, але йому було лячно думати, що одного дня в не надто віддаленому майбутньому, коли матір вже не буде молодою і, можливо, не надто здоровою в результаті багаторічного куріння по пачці «Честерфільда» щоденно, вона з Деном може опинитися в чималій фінансовій скруті.

Працюючи два літа поспіль у Арні Фрезера, він заощадив дві тисячі шістсот доларів. Якщо зекономити на купівлі книжок та платівок, він міг би до кінця літа додати іще тисячу чотириста доларів до свого банківського рахунку, довівши загальну суму рівно до чотирьох тисяч доларів. Його дід вже сказав по секрету матері, що збирається подарувати йому дві тисячі доларів з приводу закінчення школи, тому якщо витратити його гроші та гроші діда на коледж, то внесок Дена можна буде зменшити до нуля. Це щодо першого року, а як же ж бути з рештою трьома? Звісно, він міг продовжувати працювати влітку, але щодо цього наразі були одні лише знаки запитання, і навіть якщо його дідо й захоче знову відщипнути йому трохи грошей, було б хибно розраховувати на них, тим паче зараз, коли у нього з’явилися проблеми з серцем, і медичні рахунки продовжували зростати. Один рік в Нью-Йорку, якщо йому поталанить потрапити до Колумбії, а потім що? Що іще може зробити чоловік при здоровому глузді окрім податися до Лас-Вегаса й поставити всі свої гроші на номер тринадцять?