Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 118)
У нього був один нереальний варіант, який, коли карта вдало ляже, міг би розв’язати всі його фінансові проблеми, але якби це сталося Фергюсон, вигравши партію, втратив би те, чого хотів найбільше, бо в такому разі Нью-Йорк та Колумбія як варіанти зникли б зі столу назавжди. Ба навіть гірше: це означало б провести іще чотири роки в Нью-Джерсі, де йому менше за все хотілося бути, і не лише в Нью-Джерсі, а в одному маленькому містечку цього штату, не більшому за той, в якому він мешкав зараз, і в результаті він опинився б у тій же самій ситуації, від якої намагався втекти більшу частину свого свідомого життя. Однак якби такий варіант дійсно трапився (а Фергюсон мав всі підстави вважати, що не трапиться), він радо прийняв би його й поцілував щасливу карту.
Того року Принстон започаткував дещо нове, Програму з вивчення творчості Волта Вітмена, фінансовану випускником 1936 року на ім’я Гордон ДеВітт, який виріс в Іст-Рутерфорді й ходив у тамтешні громадські школи, і щороку гроші ДеВітта мали піти на оплату повних стипендій для чотирьох випускників з нью-джерсійських середніх шкіл. Фінансова скрута заявника була одною з вимог, разом з відмінними оцінками та розсудливістю вдачі, і Фергюсона, як сина заможного бізнесмена, мали б визнати таким, що не має права на таку стипендію, але це було не так, бо на додаток до своєї відмови надавати сину гроші на поточні витрати Стенлі Фергюсон порушив угоду про розлучення, яку він підписав разом зі своєю колишньою дружиною, і яка передбачала, що він постачатиме половину грошей на утримання хлопця, тобто відшкодовуватиме Фергюсоновій матері та її новому чоловікові половину того, що вони витрачали на харчі для Фергюсона та на одіж, а також половину витрат на медичні й стоматологічні рахунки, але через півроку після свого другого заміжжя, коли грошей від колишнього чоловіка не надійшло, матір Фергюсона проконсультувалася в свого адвоката, і той написав батьку Фергюсона погрозливого листа з обіцянкою подати на нього до суду, щоби змусити сплачувати належне. Батько відреагував, запропонувавши компроміс: грошей за його половину хлопцевого утримання не буде, але віднині він припинить вказувати свого сина в своїй податковій декларації й надасть таку честь Дену Шнайдерману – і справу владнали. Сам Фергюсон про цю суперечку нічого не знав, але коли він сказав матері та вітчиму про стипендію ім. Волта Вітмена в Принстонському університеті, і пояснив, що хотів би надіслати туди заявку, але вважає себе таким, що не відповідає вимогам, ті запевнили його, що, навпаки – відповідає, бо попри те, що Ден мав пристойний доход, тягар сплати за навчання в університеті аж трьох дітей одночасно кваліфікував випадок Фергюсона як фінансову скруту. Що ж стосувалося юридичної сторони справи, то ситуація виглядала таким чином, що його батько неначе припинив своє існування. Це була добра новина. Погана ж новина полягала в тім, що Фергюсон нарешті дізнався правду про свого батька, і те, що накоїв його предок, так його засмутило, так розлютила дешева скнарість Стенлі Фергюсона по відношенню до жінки, з якою він колись був одружений, що єдине, що задовольнило б Фергюсона – це затопити батькові в пику. Цей сучий син відмовився від нього, і тепер йому хотілося відмовитися від батька.
– Так, я пообіцяв йому вечеряти з ним двічі на місяць, – сказав Фергюсон, – але, гадаю, мені більше не захочеться його бачити. Він порушив обіцянку, яку вам дав. Чому ж мені не можна порушити обіцянку, яку я дав йому?
– Тобі майже вісімнадцять, – сказала матір, – і ти можеш чинити як завгодно. Це – твоє життя, тобі й вирішувати.
– Пішов він у сраку!
– Розслабся, Арчі.
– Ні, я серйозно – пішов він у сраку!
Фергюсон підрахував, що заявників буде тисячі, тисячі здібних хлопців з усього штату, чемпіонів округу з футболу та баскетболу, старостів класу та переможців конкурсів з красномовства, а також математичних вундеркіндів з одними лише «відмінно» в атестатах. Такі бездоганні кандидати не залишали йому ані найменшого шансу, але Фергюсон все одно надіслав свою заявку, супроводжувану двома його оповіданнями та списком людей, які погодилися написати йому рекомендаційні листи: місіс Монро; учитель французької містер Болдью; а також його нинішній вчитель англійської мови та літератури, містер Макдональд. Йому хотілося бути левом, але якщо станеться так, що доля призначить його тигром, то він докладе всіх зусиль, щоби носити свої смуги з гордістю. Чорно-помаранчеве замість лазурово-білого. Ф. Скотт Фітцджеральд замість Джона Беррімана та Джека Керуака. А яка, власне, різниця? Може, Принстон і не Нью-Йорк, але туди лише година їзди потягом, до того ж, Принстон мав одну перевагу над Колумбією: Джим подав туди свою заявку на аспірантуру з фізики. Його неодмінно мали прийняти, чого Фергюсон не міг сказати про себе, але мріяти не заборонено, і як же ж приємно було уявляти, що вони проведуть наступні чотири роки разом в отому лісовому світі книжок та товариськості, де поміж деревами витатиме дух Альберта Ейнштейна!
Після своєї розмови з матір’ю та Деном наприкінці листопада Фергюсон написав довгого листа своєму батьку, в якому пояснював причини свого бажання призупинити їхні вечері, які відбувалися двічі на місяць. Він так і не насмілився прямо сказати, що більше не бажає бачити його, бо Фергюсон іще сумнівався – чи саме такою була його позиція (хоча він підозрював, що була вона саме такою), але він був лише сімнадцятирічним хлопцем, і йому бракувало мужності та рішучості декларувати ультиматуми, здатні змінювати майбутнє, яке, на його сподівання, мало бути довгим, а там – хто може сказати, як зміняться стосунки сина з батьком через багато років? Однак дещо він таки насмілився сказати, і це дещо лягло в основу його листа: він написав, що був дуже засмучений, дізнавшись, що батько викреслив його з податкової декларації. За його словами, складалося таке враження, що батько намагався викреслити зі свого життя останні двадцять років так, наче їх ніколи не було, неначе не було не лише його шлюбу з матір’ю, а й того факту, що у нього був син, якого він тепер повністю передав під опіку Дена Шнайдермана. Але навіть якщо не брати все це до уваги, продовжив Фергюсон, присвятивши вступній частині аж дві сторінки, то ті вечері, за якими вони зустрічалися, стали для нього безкінечно гнітючими, тому навіщо продовжувати цей жалюгідний спектакль з нудними й банальними діалогами, коли правда полягає в тім, що кожному з них вже немає що сказати, бо це ж така досада – сидіти удвох в тих закіптюжених ресторанах, поглядаючи на годинника й рахуючи хвилини, що залишилися до кінця тортур, тож чи не було б краще, якби вони зробили на якийсь час паузу, аби подумати, варто чи не варто відновлювати ці зустрічі колись у майбутньому.
Батько відповів три дні потому. Не такої відповіді чекав від нього Фергюсон, але, принаймні, то було хоча би щось. «Гаразд, Арчі, наразі зробимо перерву. Сподіваюся, що у тебе все в нормі. Татко».
Фергюсон більше не збирався виходити з ним на контакт. Отак він вирішив, і якщо батько не буде умаслювати його, щоби схилити на свій бік, значить, на цьому можна буде поставити крапку.
На початку січня він надіслав заявки до Колумбії, Принстона та Ратгерта. В середині взяв у школі відгул на один день і поїхав до Нью-Йорка на співбесіду в Колумбії. Університетське містечко він трохи вже знав; воно нагадувало йому маленьку копію римського міста і мало в центрі дві масивних бібліотеки, розташованих одна напроти одної, Бібліотека Батлера й Бібліотека Лоу, кожна являла собою кремезну гранітну споруду в класичному стилі, такі собі два слони, що бовваніли над меншими цегляними будівлями довкола них, і Фергюсон, розпитавши шлях до Гамільтон-холу, піднявся сходами на четвертий поверх і постукав. Співбесіду проводив професор економіки Джек Шелтон, життєрадісний чоловік, який відпускав жарти протягом всієї розмови і навіть іронізував над «задушливою й склеротичною Колумбією», а коли дізнався про амбітне бажання Фергюсона стати письменником, то наприкінці співбесіди подарував старшокласнику кілька примірників літературного журналу Колумбійського коледжу. Гортаючи їх півгодини потому в вагоні метро, Фергюсон натрапив на рядок поезії, який вельми його потішив: «Стабільний секс корисний для здоров’я». Він гучно розсміявся вголос, прочитавши його, з радістю збагнувши, що Колумбія насправді не така вже й задушлива та склеротична, тим більше, що цей рядок був не лише кумедний, а й правдивий.
Наступного тижня він здійснив свій перший візит до Принстона, де, на його думку, навряд чи знайшлося б багато студентів, які публікували вірші про користь стабільного сексу для здоров’я, але студмістечко виявилося значно більшим та привабливішим за колумбійське, а його буколічна краса компенсувала той факт, що це, все ж таки, був не Нью-Йорк, а лише маленьке містечко штату Нью-Джерсі – готична архітектура на противагу класичній, вражаюче витончений, майже ідеальний ландшафтний дизайн з дбайливо доглянутими кущиками та високими розлогими деревами, але було в ньому щось нудно-впорядковане, антисептичне, неначе широку ділянку землі, на якій розташувався Принстон, перетворили на гігантський тераріум, де пахло грошима так само, як і в заміському клубі «Блакитна долина», то була така собі голлівудська версія ідеального американського університету,