Пол Андерсон – Патруль часу (страница 99)

Король і його надвірники мешкали в довгому рубленому домі під солом’яною стріхою. Повітки, хліви, кілька халабуд, де спали раби й найупослідженіші слуги, разом з іншими прибудовами утворювали квадрат. Ген за садибою здіймався священний праліс, святилище, де боги приймали підношення і являли свої знаки. Більшість прибулих напинали намети на луці перед королівською господою. Неподалік на великих багаттях смажилися телята й поросята, тимчасом як слуги розносили всім пиво в рогах або дерев’яних кухлях. Володар мусив бути щедрим і гостинним, щоб підтримувати своє добре ім’я: від цього цілком могло залежати його життя.

Еверард і Флоріс, бажаючи привертати якомога менше уваги, розташувалися на краю табору й змішалися з юрбою. Пробравшись між будівлями, вони зазирнули на подвір’я. Грубо бруковане, тепер воно було заповнене кіньми тих важливих гостей, які мали ночувати в королівському домі. Стояли на подвір’ї і четверо білих волів коло буди, яку вони, вочевидь, тягнули. Буда була надзвичайна, майстерно виготовлена й вигадливо різьблена. Спереду — місце для візниці, позаду — боковини без вікон під ґонтовим дахом.

— Фургон, — пробурмотів Еверард. — Мабуть, Веледи. Цікаво, вона й спить у ньому, коли подорожує?

— Не сумнівайся, — відповіла Флоріс. — Їй треба підтримувати повагу до себе й загадковість. Підозрюю, ідол богині там само, всередині.

— Гм-гм, Ґундікар згадував про кількох чоловіків, що супроводжують її. Якщо племена шанують її так, як це видається, то їй ні до чого озброєна варта, хоча, з іншого боку, це справляє враження, а крім того, хтось же має виконувати дрібну повсякденну роботу. Втім, статус її помічників і їх самих робить доволі поважними особами: мабуть, ночують в оселі короля разом із його воєначальниками і місцевими вождями. Вона теж, як думаєш?

— Звісно, що ні. Вона, та й буде лежати на лавці серед купи чоловіків, які хропуть? Веледа або спить у своєму фургоні, або король виділив їй якесь окреме приміщення.

— Але як же вона цього домагається? Що їй дає таку владу?

— Це ми й намагаємося з’ясувати.

Сонце ковзнуло за верхівки дерев на заході. Долину стали заповнювати сутінки. Вітер війнув холодом. Тепер, коли гості наситилися, він ніс запахи диму й лісових хащів. Раби підтримували багаття, полум’я здіймалось угору, гуготіло, плювалося іскрами. Над головами присутніх, поспішаючи до своїх гнізд, змахували крилами ворони й шугали ластівки, немовби викреслюючи мінливі руни на небі, яке на сході набрало пурпурової барви, а на заході — холодно-зеленої. Замерехтіла вечірня зоря.

Засурмили роги. З королівського дому вийшов гурт воїнів, минув подвір’я й зупинився на втоптаному майданчику зовні. В останніх променях сонця блищали вістря списів. Попереду йшов чоловік у пишно оздобленій туніці, його руки обвивало золоте спіральне обруччя. Це був король. Огорнутим у сутінь натовпом прошелестіло зітхання, потім усі стихли і стали чекати. Еверардове серце закалатало в грудях.

Король промовляв голосно, поважним тоном. Еверард подумав, що в глибині душі той сам був приголомшений. До нас іздалеку, казав король, прибула Ета, про дива якої всі чули і яка хоче провістити тенктерам. На знак пошани до неї і до богині, що подорожувала разом з віщункою, він повелів найближчим жителям переказати про її прибуття своїм сусідам, а ті — далі, по всіх його володіннях. Настали тривожні часи, і потрібно ретельно зважувати всі знамення, які посилають боги. Король попередив, що Етині слова можуть боляче вразити, і закликав сприйняти їх мужньо, як зносять біль, коли треба вправити зламану кістку, подумати над їхнім значенням і над тим, що можна або треба зробити.

Король відступив убік. Дві жінки — можливо, його дружини — принесли високий стілець на трьох ніжках. Віщунка вийшла наперед і сіла на нього.

Еверард силкувався роздивитися її в непевному світлі вогнищ. Як шкода, що не можна було скористатися далекоглядами! Ета здивувала патрульного. Він майже очікував побачити загорнуту в лахи стару відьму. Віщунка, натомість, була ошатно вбрана: у довгий, з короткими рукавами балахон із простої білої вовни, блакитну накидку з хутряною облямівкою, скріплену позолоченою бронзовою брошкою, черевики з тонкої шкіри. Голова непокрита, як у дівчини, але довге каштанове волосся було заплетене в коси, а не розпущене, і пов’язане стрічкою зі зміїної шкіри. Висока, гарної статури, хоч і худорлява, вона рухалася дещо незграбно, немовби її тіло й вона сама не були одним цілим. На видовженому вродливому, наче різьбленому, обличчі ясніли великі очі. Коли нона розтулила рот, бездоганні зуби зблиснули білістю.

«Яка ж вона молода! — подумав Еверард. — Хоча ні. Думаю, років тридцять п’ять. Тут це поважний вік. Вона могла вже бути бабцею, але, як розповідають, ніколи не виходила заміж».

Його очі на якусь мить ковзнули вбік від віщунки, і враз Еверард упізнав чоловіка, що стояв коло неї, темноволосий, похмурий, в темному одязі. «Гайдгін. Звісно, він. На десять років молодший, ніж тоді, коли я вперше його зустрів. Хоча цієї різниці й не помітно, а, точніше сказати, він уже має вигляд того старшого чоловіка».

Ета заговорила. Вона не робила жодних жестів, її руки нерухомо лежали на колінах, а голос, хрипке контральто, лишався тихим. Однак його було добре чути, і була в ньому сталь і зимові вітри.

— Слухайте мене, слухайте уважно, — промовила вона, здійнявши очі до вечірньої зорі над їхніми головами. — Високого роду й низького, сповнені сил і ті, що однією ногою стоять у могилі, приречені на смерть, ті, що дивляться в незвідане сміливо, і ті, що бояться своєї долі, — я прошу вас усіх: почуйте мене. Коли життя втрачено, усе, що залишиться по вас і ваших синах, — це добра слава. Відважний чин не помре, а житиме вічно в людській пам’яті — імена ж легкодухів укриє вічна ніч і порожнеча! Зрадники не дістануть від богів нічого доброго; нічого, крім гніву, не слід сподіватися й ледарям. Хто боїться битися, той втратить свободу і плазуватиме на колінах, щоб підібрати плісняві крихти, а діти його терпітимуть неволю й зневагу. Жінки його безпорадно голоситимуть, коли їх тягтимуть до лупанару. Такі знегоди чекатимуть на нього. Чи ж не краще, щоб дім його згорів, поки він, як герой, нищитиме ворогів, доки не впаде нескорений і не вирушить на небеса? Копита в небі гримотять громами. Б’ють блискавиці вогняними списами. Земля вся дрижить від гніву. Море вдаряє хвилями об береги. Нерга не терпітиме більше наруги. Сповнена люті, вона їде, щоб знищити Рим, боги війни опліч неї, а за ними вовки й ворони.

Ета нагадала про всі ті приниження, яких вони зазнали, про все відібране в них майно, про мертвих, що лежать невідомщені. Крижаними словами віщунка шмагала тенктерів за те, що піддалися загарбникам і покинули в скруті покревників, які звернулися були до них по допомогу. Атож, тенктери начебто не мали вибору, але насправді вони таки вибрали — вибрали ганьбу. Хай скільки жертв приносять вони у святилищах, це їм не поверне честі. Незчисленними бідами — ось чим заплатять вони. І вергельд цей збере Рим.

— Але світанок настане. Чекайте на нього й будьте готові, коли зійде криваве сонце.

Згодом, переглядаючи аудіовізуальний запис і обмірковуючи його, Еверард і Флоріс знову відчули силу слова віщунки. Тоді вона трохи-трохи не захопила і їх, упокорила й схвилювала, як ту юрбу, що, здійнявши зброю, кричала, коли Ета верталася до королівського будинку.

— Вона цілковито переконана в тому, що каже, — мовила Флоріс.

— Навіть більше, — відповів Еверард. — Вона має хист, силу, а справжнє лідерство завжди позначене доторком таємничості, чогось надлюдського… Крім того, мені здається, що потік часу сам несе її…

— …на північ до бруктерів, де вона осяде, а потім…

Що ж до ампсіваріїв, вони блукали роками, іноді знаходили пристановище, іноді їх гнали геть, аж доки, як пише Таціт, «усю їхню молодь вбили у чужих землях, а тих, хто не здужав битися, переможці поділили між собою як воєнну здобич».

II

Зі сходу, лишаючи позаду вранішню зорю, у світ цей в’їхали аси. З-під коліс їхніх возів, які гуркотали так, що двигтіли гори, вихоплювалися іскри й шугали по небу. За кіньми їхніми тягнувся чорний згар. Стріли їхні затьмарювали сонце, а погук бойових рогів пробуджував у людях кривавий шал.

Проти зайд виступили вани. Попереду верхи на бику їхав Фрог із Живим Мечем у руці. Вітер шмагав море, доки збурені хвилі не здійнялися аж до місяця, і той утік з небосхилу. Над хвилями на своєму кораблі прибула Нерда. У правій руці вона тримала Деревну Сокиру, якою кермувала замість весла, а з лівої спускала орлів, що кричали, били й шматували. На чолі її, наче білий жар, пломеніла зоря.

Так боги воювали між собою, а тим часом йотуни з крайніх півночі й півдня споглядали й казали поміж себе, що ця війна розчистить для них дорогу. Але Вотанові птахи це побачили й попередили його. Мімова голова почула й остерегла Фрога. Тоді боги оголосили перемир’я, обмінялися заручниками й провели раду.

Уклавши мир, вони поділили світ між собою і справили весілля: ас із ваном — батько з матір’ю, чаклун із дружиною — і ван із асом — мисливиця з майстром, відьма з воїном. Іменем того, кого вони повісили, іменем тої, кого втопили, власною кров’ю, яку змішали, вони заприсяглися зберігати мир аж до Дня загибелі.