Пол Андерсон – Патруль часу (страница 98)

— М’буть. — Еверард цмокнув до коня, потягнув за повіддя запасного, який наразі віз його скромний багаж, і рушив униз схилом. — Хоча співчуття — неабияка дивовижа в цьому столітті. Найближча спільнота, де його заохочували, проживає в Палестині, але незабаром її розвіє вітром по всьому світу.

«І таким чином рознесе по всій імперії насіння юдаїзму, з якого зійде християнство. Тож не дивно, що чвари й смерті на півночі стануть лише короткою приміткою в книзі історії».

— Тут дуже сильна вірність своєму родові, — нагадала йому Флоріс, — а перед загрозою Риму в західних германців починає зароджуватися почуття кревності, що сягає за межі окремого племені.

«Угу, — пригадав Еверард, — і ти підозрюєш, що Веледа доклалася до цього. Саме тому ми й простежуємо крізь час її шлях у зворотному напрямку — намагаємося збагнути, що вона значить для історії».

Вони знову в’їхали в ліс. Пишне, по-літньому зелене склепіння здіймалося над стежкою, обабіч якої стіною ставав підлісок. Сонячне світло пробивалося крізь листя й бризками розплескувалося по моховинню й тінистим закуткам. По гіллі вогняними кометами шугали вивірки. Пташиний щебет і пахощі квітів впліталися в незглибимий спокій, що панував довкола. Природа вже поглинула й перетравила страждання племені ампсіваріїв.

Між ними та Еверардом простягнулася ниточка співчуття, немов та блискотлива павутина, що колихалася між віттям ліщини. Йому потрібно буде чимало проїхати, перш ніж вона натягнеться й обірветься. І марно казати собі, що він нікого з них не знав і що всі вони померли за вісімнадцять сотень років до його народження. Вони були тут, тепер, такі самі справжні, як ті біженці, що трохи східніше від цих місць на його очах утікали на захід 1945 року. Але, на відміну від тих, ці переселенці не дістануть допомоги й підтримки.

Вочевидь, Таціт у загальних рисах правильно описав події. Хавки вигнали ампсіваріїв з рідних домівок, загарбавши їхні землі. Людей ставало надто багато, щоб поля їхніх предків, з тогочасними методами хліборобства, могли їх прогодувати. Перенаселення — поняття відносне, таке саме давнє, як голод і війна, до яких воно призводить, і таке саме незнищенне. Переможене плем’я вирушило до пониззя Рейну. Вони знали, що там лежать чималі вільні території, попередніх жителів яких вигнали римляни. Вони мали намір приберегти ці землі для військових потреб і розселення відставних легіонерів. Два фризькі племені вже намагалися оселитися тут. Їм наказали забиратися геть, а коли ті вперлися, їх вигнали силою, багатьох убивши, а ще більше відправивши на невольничі ринки. Але ампсіварії були вірними союзниками. Бойокала навіть ув’язнили, коли сорок років тому відмовився підтримати повстання Армінія. Пізніше він служив під проводом Тіберія і Германіка, аж доки вийшов у відставку й зробився вождем свого племені. Звісно, думав він, Рим дозволить йому та його вигнанцям прихилити тут голови.

Рим не дозволив. Намагаючись уникнути клопоту, легат сам-на-сам запропонував Бойокалові маєтність для нього та його родини. Вождь відмовився від хабаря:

— Ми не маємо землі, щоб жити, але не щоб померти.

Він повів своє плем’я угору річкою до тенктерів. Перед великим зібранням він закликав їх, бруктерів і всі інші племена, що потерпали від сусідства з імперією, приєднатися до нього й оголосити Римові війну.

Поки вони розводили шумовиння псевдодемократичних суперечок, легат переправив свої легіони через Рейн і став погрожувати винищити всіх, якщо прибульців не виженуть. Тим часом з Верхньої Германії[166] на північ вирушила друга армія і зайшла бруктерам у тил. Затиснуті в лещата, тенктери переконали своїх гостей покинути їх.

«Тільки не треба фарисейства. Сполучені Штати у В’єтнамі вчинять ще гіршу зраду, маючи значно менше виправдань».

Стежка розширилася до подоби вузької, поритої коліями дороги, яку проклали ноги, копита і колеса. Еверард і Флоріс кілька годин рухалися над її спусками і підйомами. Флоріс заздалегідь спланувала їхній шлях — непомітно спостерігаючи з височини, користуючись допомогою своїх крихітних дронів, застосовуючи метод проб і помилок, терпляче складаючи докупи клаптики ймовірно важливих спостережень. Чоловікові й жінці подорожувати без супроводу було трохи небезпечно, навіть не зважаючи на те, що розбійницькі напади не були у звичаї тенктерів. Проте агенти Патруля мусили прибути звичним способом, і потрібно було, щоб усі це бачили. У разі нападу вони могли скористатися для самозахисту пістолетами-паралізаторами, якщо тільки довкола не буде купи свідків, чиї розповіді могли б суттєво вплинути на це суспільство.

Поки що не виникало труднощів. Дедалі більше з’являлося подорожніх, що простували в тому напрямку, що й патрульні. Усі були чоловіки, усі здавалися заклопотаними чи стурбованими, усі малоговіркі. Виняток становив дебелий хлопчина з пивним черевом, що назвався Ґундікаром. Він їхав поруч із незвичною парою і без угаву теревенив, випромінюючи невиправну веселість. У дев’ятнадцятому чи двадцятому столітті, подумав Еверард, він був би заможним бакалійником або пекарем і щодня вчащав би до місцевої пивнички.

— І як це ви двоє дісталися сюди цілими й неушкодженими?

Патрульний згодував йому заздалегідь приготовану історію.

— Ой, чи ж так, мій друже? Я з племені ревдигнів, що живуть на північ від Ельби, чув про таких? Возив товари на південь… Між гермундурами й хаттами війна… На нас напали, з цілої валки лише я, здається, і вижив, а з усього добра боги зоставили мені цю дрібку начиння… Жінка лишилася вдовою, кревників більше не має, то й пристала радо до мене… Тепер пробиваємося додому вздовж Рейну і морського узбережжя, сподіваємось, більше не зустрінемо недругів… Чули про відунку зі сходу, що має промовляти до вас, тенктерів…

— Ех, правду кажеш, тяжкі настали часи, — зітхнув Ґундікар. — За річкою убії он теж потерпають через великі пожежі. — Він просяяв. — Мабуть, це їх так боги покарали за те, що лижуть римлянам халяви. Може, незабаром лихо впаде на весь той набрід.

— То ви будете битися, коли легіони прийдуть на ваші землі?

— Ну, тепер це було б нерозумно, ми не готові, та й ось-ось косовиця… Але мені не соромно зізнатися, що я ридма ридав, так мені шкода було тих бідолах-безхатьків. Нехай Мати виявить до них свою ласку! Сподіваюся, провидиця Ета повідає нам майбутнє і скаже, коли ми зможемо виправити цю кривду. А в тій погорілій Колонії, мабуть, було б чим поживитися, га?

Розмовляла переважно Флоріс. У прикордонних спільнотах жінка зазвичай має повагу, коли не цілковиту рівність у правах. Вона порядкує всім, коли чоловік полишає їхній віддалений від решти осідок. Саме вона керує обороною, якщо нападають ворожі сусіди, вікінги, чи індіанці. Германські народи навіть більше за греків чи євреїв вірили віщункам — жінкам-провісницям, яким боги дали силу й знання майбутнього і які були для племені кимось на кшталт шаманів. Слава Ети бігла далеко поперед неї, і Гундікар був охочий з кимось про це попліткувати.

— Ні, ніхто не знає, звідки вона родом. Сюди вона прийшла від херусків, і я чув, що доти якийсь час жила з лангобардами… Я думаю, що ця її богиня, Нерга, з ванів — не з асів… якщо тільки це не ще одне ім’я для матері Фрікки. І все ж… кажуть, Нерга страшна у гніві, наче сам Тів. Щось там ще пов’язано із зіркою і морем, але я не тямлю, що до чого, ми тут далеко від моря… Вона прибула до нас невдовзі після того, як пішли римляни. Гостює у короля. А він закликав людей, щоб прийшли й послухали її. Мабуть, це вона так схотіла. Їй важко відмовити…

Флоріс підохочувала його розповідати далі. Що більше він розкаже, то легше їй буде спланувати їхній наступний крок. Зустрічі з самою Етою агентам Патруля краще було уникати. Доки вони не дізнаються більше про неї і про ті сили, які вона випускала на волю, відкрито втручатися було б божевіллям.

Надвечір вони прибули до розчищеної долини з полями й пасовиськами — головного маєтку короля. Той у самій своїй суті був великим землевласником і не цурався працювати в полі разом зі своїми поселянами, наймитами й рабами. Він головував у раді, очолював великі сезонні жертвопринесення, верховодив на війні, але закон і звичаї зв’язували його так само, як і будь-кого іншого. Його норовливі підданці, коли їм цього забажалося б, могли запросто скинути його або змусити підкоритися їхній волі; а будь-який представник королівського роду мав стільки прав на престол, скільки міг зібрати війська на свою підтримку. «Не дивно, що ці германці не можуть здолати Риму, — міркував Еверард. — І ніколи не зможуть. Коли вже за справу візьмуться їхні нащадки — готи, вандали, бурґунди, лангобарди, сакси та інші, — перемога не буде їхньою заслугою, імперія впаде сама собою, розвалившись ізсередини. А перед цим вона завдасть їм ще одної поразки — духовної, коли наверне до християнства, і таким чином нова західна цивілізація народиться там, де й стара, класична, — у Середземномор’ї, а не на Рейні чи на узбережжі, яке омивається сірими хвилями Північного моря».

Ця думка промайнула на споді його свідомості, лише повторюючи все те, що він добре знав, і зникла, коли Еверард зосередив свою увагу на тому, що лежало у них попереду.