Пол Андерсон – Патруль часу (страница 97)

— Частково. Я знала, що ти там і все записуєш.

— Ти не американка. І в тобі мало що лишилося від твоїх предків-кальвіністів. Підозрюю, ти не цілком усвідомлюєш, що він робить.

Жінка простягнула руки до вогню й чекала.

— Я ще не чув такої запальної проповіді, як Гайдгінова, що погрожувала б усіма карами пекла й вічним прокляттям і наганяла б на присутніх стільки страху перед божим гнівом, — сказав Еверард. — І це було збіса дієво. Більше не буде звірств, як у Кастрі Ветері.

Флоріс здригнулася.

— Сподіваюся.

— Але… загальний підхід… Як я розумію, для класичного світу це не дивина. Тим паче відтоді, як євреї розселилися по всьому Середземномор’ю. Старозавітні пророки вплинули навіть на язичників. Але тут, серед північан — хіба не мав би промовець закликати до чоловічої гордості слухачів? Чи принаймні до зобов’язання тримати дану обіцянку?

— Так, звісно. Їхні боги жорстокі, але загалом, сказати б, толерантні. Через це вони, себто люди, і будуть у майбутньому сприйнятливі до християнських місіонерів.

— Веледа, схоже, б’є в те саме незахищене місце, — замислено мовив Еверард, — за шість чи сім сотень років до того, як у ці краї дістанеться перший християнський місіонер.

— Веледа, — пробурмотіла Флоріс. — Вел-Ета. Ета-Чужинка, Ета-Незнайомка. Вона пронесла своє послання через усю Германію. Таціт-другий стверджує, що після поразки Цивіліса вона понесе його назад — і віра германців зазнає змін… Так, я теж думаю, що нам треба вирушити її слідами в минуле, туди, де почався її шлях.

9

Тяглися місяці, повільно перемелюючи Бурмундову перемогу.

Згодом Таціт запише, як це відбувалося: сум’яття й помилки, нелад і зради — тимчасом як сили римлян невпинно зростали. Уже тоді багато чого потьмяніло в людській пам’яті чи й стерлося з неї, і давно був забутий той чи той воїн, що дивився, як з його рани витікає життя. Подробиці, що таки збереглися, є доволі цікаві, але здебільшого не обов’язкові для розуміння кінцевого результату. Вистачить і короткого нарису.

Попервах Бурмундові і далі щастило. Він зайняв землі суніціїв і набрав серед цього племені чимало рекрутів. На річці Мозель він завдав поразки загону германців — прихильників імперії, частину взяв до свого війська, а решту з їхнім ватажком погнав на південь.

Це було великою помилкою. Поки він пробивався крізь бельгійські ліси, Классік байдикував, а Тутор з фатальною неквапливістю займав оборону на Рейні і в Альпах. Двадцять перший легіон скористався цим і вдерся в Ґаллію. Там він об’єднався з допоміжними військами, зокрема з кіннотою під проводом Юлія Бриґантіка, Цивілісового небожа й затятого ворога. Тутора розбили, його тревери розбіглися. Перед тим спроба підбити на повстання секванів зазнала цілковитої невдачі, і римські підрозділи стали прибувати з Італії, Іспанії, Британії.

На чолі всіх сил імперії тепер стояв Петіллій Церіал. Зазнавши дев’ять років тому в Британії поразки від Боудіки[165], цей Веспасіанів родич виправився, відігравши значну роль у відвоюванні Рима у вітелліанців. Біля Могунціака, майбутнього Майнца, він відіслав ґалльських новобранців додому, оголосивши, що в його легіонах досить людей. Цим вчинком Церіал практично завершив утихомирення Ґаллії.

Після цього він увійшов до Авґусти Треверорум, майбутнього Трира, міста Классіка й Тутора, де зародилося ґалльське повстання. Церіал оголосив загальну амністію і прийняв назад до римського війська ті підрозділи, що були полишили його. Звернувшись до зібрання треверів і лінгонів, він чітко пояснив, що дальшим опором вони нічого не здобудуть, а втратити можуть усе.

Бурмунд і Классік перегрупували свої пошарпані сили, за винятком тої значної частини, яку Церіал затиснув у пастці. Вони послали до нього гінця з пропозицією стати імператором Ґаллії, якщо він приєднається до них. Церіал просто переслав листа до Рима.

Зайнятий політичним аспектом війни, він виявився не дуже готовий до наступу повстанців, які в запеклій битві захопили міст через Мозель. Церіал особисто повів людей в атаку, щоб відбити його. Згуртувавши свої когорти, коли ворог був уже в його таборі, він наскочив на варварів, заклопотаних грабунком, і погнав їх навтьоки.

Північніше на Рейні аґриппінці — себто убії — проти своєї волі уклали були угоду з Бурмундом. Тепер вони зненацька вирізали германську залогу й звернулися до Церіала по допомогу. Той прискореним маршем поквапився визволяти місто.

Попри деякі незначні поразки, Церіал змусив капітулювати нервіїв і тунгрів. Коли свіжі легіони подвоїли його сили, він рушив на вирішальний бій з Бурмундом. У дводенній битві біля Старого Табору з допомогою батава-дезертира, який показав римлянам дорогу для обхідного маневру, Церіал розбив германців. Війна там би й закінчилася, якби римляни мали кораблі напохваті, щоб не дати германцям утекти за Рейн.

Дізнавшись про поразку, ті ватажки треверських повстанців, які ще боролися, також відступили за річку. Бурмунд повернувся на острів батавів і якийсь час разом із залишками своїх людей вів партизанську війну. Серед тих, кого вони вбили, був і Бриґантік. Але вони не могли довго утримувати свою територію. Люта сутичка звела лицем до лиця Бурмунда й Церіала. Германця, що силкувався згуртувати своїх воїнів, які подалися під натиском, впізнали. Довкола нього засвистіли стріли й списи, він ледве врятувався, зіскочивши з коня й перепливши річку. Човни забрали Классіка й Тутора, які відтоді були тільки занепалими духом нахлібниками.

Із Церіалом трапилася одна неприємність. Після огляду зимових квартир для легіонерів у Новезії та Бонні він зі своїм флотом повертався Рейном униз по течії. Германські розвідники зі своїх сховків помітили, що самовпевненість римлян переросла в недбальство. Повстанці зібрали кілька сильних ватаг і хмарної ночі напали. Ті, хто вдерлися до римського табору, перетнули наметові мотузки й перебили людей, що спали всередині. Їхні товариші тим часом зачепили гаками кілька кораблів і відтягли їх. Великою здобиччю стала преторіанська трирема, на якій мав ночувати Церіал. Так випало, що тої ночі він був в іншому місці — казали, з котроюсь убійкою, — і прибіг трохи причмелений і напівголий.

Був то лише раптовий і короткий наскок. Головним його наслідком, поза сумнівом, стало те, що римляни швидко набралися розуму. Германці відтягли захоплену трирему річкою Ліппе й передали її Веледі.

Хай якою незначною була ця невдача римського війська, її пізніше могли взяти за лихий знак. Церіал просувався далі в землі германців. Ніхто не міг чинити йому опір. Але й Церіалу ніяк не вдавалося зійтися з ворогом у вирішальній битві. Рим більше не міг надсилати йому підмоги. Постачання припасів зробилося недостатнім і нерегулярним. А тим часом на його війська насувалася північна зима.

10

60 рік н. е.

Узгір’ями на схід від Рейнської долини тяглася багатотисячна валка. Більша частина пагорбів поросла густоліссям, і дорога крізь нього була небагато краща від звіриних стежок. Коні, воли, чоловіки напружували всі сили, тягнучи вози: скрипіли колеса, тріщали зарості, з хрипом виривалося дихання. Люди здебільшого пленталися пішки, отупілі від голоду й знемоги.

На віддалі двох-трьох миль Еверард і Флоріс спостерігали з узвишшя, як валка перетинає безлісу, порослу травою смугу. Ручні далекогляди наближали картину на відстань витягнутої руки. Агенти могли б скористатися й звуковими підсилювачами, але навіть дивитися на це було важко.

Попереду їхав ще стрункий сивочолий чоловік. За ним зблискували кольчуги й вістря списів — то йшла його надвірна варта. Це був єдиний блиск довкола, а на обличчях під шоломами не спостерігалося жодної радості. Позаду них хлопчаки поганяли тих кількох сухоребрих корів, овець і свиней, які ще лишилися. Де-не-де на возах стояли плетені клітки з курми чи гусьми. За черствим хлібом або рідкісним шматком в’яленого м’яса пильнували ретельніше, ніж за клунками з одежею, робочим знаряддям та іншими пожитками — навіть грубий дерев’яний ідол, що, безглуздо сяючи позолотою, їхав на своєму возі, не привертав до себе такої уваги. Яка ампсіваріям була користь з богів?

Еверард вказав пальцем на старого.

— Той чоловік на чолі валки, — промовив він. — Як гадаєш, це їхній вождь, Бойокал?

— Принаймні так Таціт записав його ім’я, — відказала Флоріс. — Авжеж, це він. Небагато людей у цьому окрузі доживають до такого віку. — Із сумом у голосі вона додала: — Мені здається, він і сам шкодує про це.

— А також про те, що більшість свого життя провів на службі у Риму. Це правда.

Молода жінка, мало не дівчинка, ледве пересувала ноги з немовлям на руках. Дитина плакала, тулячись до оголеної груді, в якій більше не було молока. Германець середніх літ, імовірно, батько дівчини, спираючись на спис як на ціпок, вільною рукою допомагав молодій матері, коли та затиналася. Вочевидь, її чоловік загинув на їхньому шляху, за десятки чи сотні миль звідси.

Еверард засовався в сідлі.

— Їдьмо, — різко промовив він. — До місця зібрання ще чималий шмат дороги, так? Чому ти повела нас цим шляхом?

— Я подумала, що нам слід поглянути на це зблизька, — пояснила Флоріс. — Так, мене також переслідуватиме ця картина. Але тенктери були безпосередніми учасниками цієї події. І нам треба добре знати, про що йдеться, якщо ми хочемо зрозуміти їхнє і Веледине ставлення до неї, а також їхнє ставлення до Веледи.