Пол Андерсон – Патруль часу (страница 96)

Тінь від хмари накрила грубу лавку перед Гайдгіновим шатром, на якій сиділи чоловіки. Затінивши обличчя германця, вона немов загострила його проникливий погляд. Вітер приніс клуб диму й брязкіт заліза.

— Хто ти насправді, Еверарде, і чого тобі треба тут, серед нас?

«Розумний сучий син, ще й фанатик до всього», — збагнув патрульний і квапливо промовив:

— Я саме хотів сказати, що мене здивувало те, як довго її ім’я живе серед далеких племен багато років по тому, як вона була в них.

— Гм. — Гайдгін трохи розслабився. Правою рукою, яка потягнулася була до руків’я меча, він щільніше запнув від вітру чорний плащ. — Цікаво, а чому ти вв’язався за Бурмундом, якщо не хочеш ставати під його знамена?

— Я вже розповідав тобі, володарю.

Еверард не присягав на вірність Гайдгінові, а тому й не мусив так його титулувати, але трохи лестощів не зашкодить. Та й, коли на те пішло, Гайдгін справді зажив ваги серед бруктерів — військовий вождь із землями й маєтностями, одружений з представницею знатної родини, а понад те ще й довірений і постійний речник Веледи.

— Я розшукав Бурмунда в Кастрі Ветері, бо чув про його славу й хотів дізнатися, що відбувається в цих краях. Я рушив далі, але дорогою почув, що сюди має прибути відунка. Я сподівався з нею зустрітися або хоча б побачити й почути її.

Бурмунд, який радо привітав Еверарда, пояснив, що провісниця прислала замість себе свого представника. Батав, одначе, був надто заклопотаний, щоб виявити належну гостинність. Тож, маючи таку нагоду, Еверард вирішив сам розшукати Гайдгіна. Гот був надто незвичний гість, щоб відмовити йому, але розмова їхня не в’язалася: Гайдгін то думав про щось своє, то зненацька в нього прокидалася підозріливість.

— Вона повернулася до своєї вежі, щоб побути наодинці з богинею, — відказав він, палаючи вірою.

Еверард кивнув.

— Бурмунд сказав мені те саме. Я чув учора твою промову перед міською брамою. Мій пане, навіщо нам переорювати зоране поле? Я лише хотів дізнатися, звідки ви походите, ти і богочестива Вел-Ета? Звідки ви почали свої мандри й чому?

— Ми походимо з альварингів, — відказав Гайдгін. — Мабуть, більшість цих воїнів ще не народилися, коли ми покинули рідні краї. Чому? Її покликала богиня. — Натхненний тон змінився різким: — Але в мене є важливіші справи, ніж просвічувати чужинця. Якщо ти залишишся з нами, Еверарде, то почуєш більше, і, можливо, ми з тобою ще поговоримо. Сьогодні ж мушу з тобою попрощатися.

Вони підвелися.

— Дякую за той час, що ти приділив мені, володарю, — промовив патрульний. — Одного дня я повернуся до свого племені. Якщо ти чи твої люди колись завітаєте до готів, вас завжди гостинно приймуть.

Гайдгін не оминув увагою цю звичайну ввічливість.

— Може, й завітаємо, — відказав він. — Ми — посланці Нерги. Та спершу нам треба перемогти у війні. Бувай здоровий.

Еверард пройшов крізь довколишній шарварок до загону біля Цивілісової ставки й забрав своїх коней, яких лишав там. Це були кудлаті германські коники, і коли патрульний їхав верхи, його ноги ледь не торкалися землі. Але, зрештою, він вирізнявся зростом навіть серед цих людей, а вони вельми здивувалися б, якби Еверард не мав коней для себе і свого добра. Він вирушив на північ. Колонія Аґриппіни лишилася позаду й невдовзі зникла з очей.

Вечірнє сонце золотило річку. Пагорби були майже такі, якими Еверард їх пригадував зі свого рідного часу, але місцевість довкола лежала сплюндрована: поля поросли бур’яном, будинки стояли зруйновані. То тут, то там виднілися кістки, подекуди людські. Кілька місяців тому Цивіліс пройшовся тут вогнем і мечем.

Пустка була Еверардові на руку. Попри це, він дочекався темряви й лише тоді мовив до Флоріс:

— Добре, опускай ваговоз.

Ніхто не мав бачити, як Еверард зникає, а транспорт, який міг забрати коней, був помітніший, ніж звичайний хроноцикл. Флоріс дистанційно надіслала вантажний шатл, патрульний завів коней на борт і миттєво перенісся в просторі до їхнього табору. За якусь хвилю напарниця приєдналася до нього.

Вони могли б повернутися до комфортного Амстердама, але це означало б зайву витрату життєвого ресурсу: не на переміщення між епохами, а на переїзди від бази Патруля й назад, на скидання й одягання варварського одягу, а найбільше, либонь, на те, щоб постійно перелаштовувати спосіб мислення. Краще вже оселитися тут, на цій давній землі, і зблизитися не лише з її населенням, але й з природою. Природа — незайманий праліс, таїнства дня й ночі, літа й зими, гроз і зірок, буяння й смерті — виповнювали цей край і душі тутешніх людей. Доки не ввійдеш у цей ліс і не дозволиш йому ввійти в тебе, не можна по-справжньому зрозуміти їх, відчути те, що відчувають вони.

Місце для табору вибрала Флоріс — віддалений пагорб, що здіймався над безкрайніми хащами. Мало який мисливець міг колись бачити його, а на голу вершину, цілком імовірно, ніхто ніколи й не видирався. Північна Європа була тоді дуже мало населена: плем’я, що налічувало п’ятдесят тисяч осіб, вважалося великим і проживало на широченній території. Інша планета могла здатися менш чужою цьому краю, ніж те, що буде тут у двадцятому столітті.

Два одномісні намети стояли поруч, освітлені м’яким сяйвом, а від кухонної системи — приладу, який з’явиться в майбутньому відносно їхньої з Флоріс доби, — линув апетитний запах. Попри це Еверард, припнувши своїх коней біля коней напарниці, розпалив вогнище з приготованих заздалегідь дров. Вони поїли в замисленому мовчанні, а тоді вимкнули лампу. Кухонна система, що нечутно чистила сама себе, стала ще однією тінню. Не домовляючись, вони сіли на траву біля багаття, немовби якесь внутрішнє чуття підказало їм, що саме так слід зробити.

Довкола блукав прохолодний вітерець. Раз по раз пугукала сова, тихо, немов запитувала пророцтва в оракула. Верховіття дерев хвилювалося і виблискувало, наче море під зоряним небом. Над їхніми головами простяглася на північ срібляста стьожка Молочного Шляху, а вище світилася Велика Ведмедиця, яку люди тут знали як Віз Небесного Отця. «А як називають це сузір’я на Етиній батьківщині? — подумав Еверард. — Де б не була ця батьківщина. Якщо навіть Янне не знає, хто такі альваринги, то навряд чи хтось у Патрулі взагалі чув про них».

Він розпалив люльку. Багаття затріщало, дмухнуло йому в обличчя димом, вихопило з темряви обличчя Флоріс, миготливим сяйвом стікаючи по розпущених косах і міцних вилицях.

— Думаю, нам треба шукати в минулому, — промовив він.

Флоріс кивнула.

— Ці останні кілька днів підтверджують Таціта, чи не так?

Протягом цього часу вони змушені були працювати, як і раніше: Еверард перебував серед учасників подій на землі, а Флоріс спостерігала з неба. Проте її роль була не менш активна, ніж його. Патрульний був обмежений своїм найближчим колом спілкування, його ж напарниця стежила за широкою територією, а потім, надвечір, розсилала мініатюрних роботів-шпигунів, щоб ті непомітно пробиралися до визначених заздалегідь будинків і передавали все, що там відбувається.

Вони чимало дізналися. У сенаті Колонії усвідомлювали, що їхнє становище безнадійне, і розмірковували, чи зможуть домогтися не надто обтяжливих умов капітуляції і чи буде ця угода дотримуватися. Плем’я тенктерів, що проживало навпроти, по той бік Рейну, надіслало своїх посланців, пропонуючи об’єднатися в незалежний від Риму союз. Серед їхніх умов була вимога зруйнувати дощенту міські мури. Колонія відкинула цю пропозицію й погодилася лише на вільну спілку й безперешкодний перетин річки тільки вдень — доки між сторонами не виникне більше довіри. Посередниками такої угоди мали б стати Цивіліс і Веледа. Тенктери погодилися. Саме в цей час і прибули Цивіліс-Бурмунд і Классік.

Классік з радістю — й немалою — віддав би Колонію на розграбування. Бурмунд опирався. Серед інших причин було й те, що в місті тримали його сина, узятого в заручники торік у той непевний період, коли Бурмунд начебто воював за імператорський престол для Веспасіана. Попри все те, що відтоді сталося, з хлопцем поводилися добре, і Бурмунд заповзявся його повернути. Вплив Веледи міг уможливити мирну угоду.

Так і сталося.

— Так, — мовив Еверард. — Думаю, подальші події також відбуватимуться згідно з Тацітовою хронікою.

Колонія піддасться, не зазнає шкоди й приєднається до повстанців. Однак місто візьме нових заручників — Бурмундових дружину й сестру і Классікову доньку. Те, що вони обоє поставили на кін так багато, говорило не лише про принципи реальної політики чи важливість цієї угоди; це говорило про Веледину владу.

(«Скільки дивізій у Папи Римського?» — бувало, насміхався Сталін. Наступники його дізнаються, що це не має жодного значення. Люди, врешті-решт, живуть здебільшого своїми мріями і помирають заради них.)

— Ну, ми ще не досягли точки розгалуження, — без потреби нагадала Флоріс. — Ми лише досліджуємо події, які їй передували.

— І чимдалі, то більше переконуємося, що ключ до всього — Веледа. Як думаєш, могли б ми — тобто, мабуть, ти — прийти просто до неї і познайомитися?

Флоріс похитала головою.

— Не думаю. А надто тепер, коли вона усамітнилася. Можливо, у неї емоційна криза. Або релігійна. Втручання може призвести до… до будь-чого.

— Угу. — Якусь хвилю Еверард попахкував люлькою. — Релігія… Янне, ти чула вчорашню Гайдгінову промову перед військом?