Пол Андерсон – Патруль часу (страница 95)

— Ето, — голос його захрип, а кісточки пальців, що стискали ратище списа, побіліли, — я вчинив те, що мав вчинити. Було зрозуміло, що ти помилуєш того римлянина. Аси ж і без того озлобилися на нас.

— Так базікають лише дурні.

— Тоді більшість племені — дурні. Ето, я знаюся з ними так, як ти не можеш, бо я чоловік — лише чоловік, а не обранець богині. Люди розповідають мені те, що не наважилися б сказати тобі прямо. — Якусь хвилю Гайдгін добирав слова. — Нерга бере надто багато з того, що раніше призначалося богам-небожителям. Я добре тямлю, чим ти і я завдячуємо їй, але для бруктерів усе інакше, а, крім того, асам ми з тобою також заборгували. Якщо ми не замиримося з ними, вони відберуть у нас перемогу. Я прочитав це з зірок, з погоди, з лету круків, з кісток, на яких ворожу. А коли б навіть я помилявся — що з того? У людських серцях оселився страх, і він справжній. Люди почнуть подаватися в бою, і ворог розіб’є їх. А тепер я твоїм іменем віддав асам того чоловіка, не якого-небудь раба, а військового вождя. Нехай звістка про це розійдеться, і ти побачиш, як у воїнів народиться нова надія!

Етин погляд устромився в нього, наче меч.

— Ха, невже ти гадаєш, що одна твоя невеличка жертва щось для них важить? Тож знай: доки тебе не було, до мене прискакав ще один вістовий від Бурмунда. Його люди вбили всіх полонених і зруйнували дощенту Кастру Ветеру. Вони переситили своїх богів.

Спис у Гайдгіновій руці здригнувся, відтак обличчя чоловіка прибрало непроникного виразу. Спливали хвилини. Нарешті він повільно промовив:

— Я не міг такого передбачити. Але це добре.

— Ні, не добре. Бурмунд розлючений. Він знає, що тепер воля римлян зміцніє. А ти позбавив мене бранця, який міг стати для нас містком.

Гайдгін зціпив зуби.

— Я не міг знати, — пробурмотів він. — Однаково, яка користь від одного чоловіка?

— І, схоже, я більше не можу на тебе покластися, — похмуро провадила Ета. — А я думала відправити тебе замість себе до Колонії.

Здивований, він повернув голову й пильно поглянув на неї. Високі вилиці, довгий прямий ніс, повні губи, очі, що дивилися вперед — не на нього.

— До Колонії?

— Бурмунд у своєму посланні повідомив також про те, що з Кастри Ветери він іде на Колонію Аґриппіни. Він вважає, що обложенці можуть піддатися. Але щойно до них дійде звістка про вчинену різанину — а вона дійде швидше за Бурмунда, — римляни подумають: а навіщо піддаватися? Коли немає чого втрачати, чому б не битися затято, сподіваючись на допомогу? Бурмунд хоче, щоб я наклала прокляття — нищівний гнів Нерги — на кожного, хто порушить умови припинення опору.

До Гайдгіна повернулася його звична кмітливість, і він заспокоївся.

— Гм, он як… — Він погладив бороду вільною рукою. — Так, це може на них вплинути. Вони мусять знати про тебе. Убії — германці, хоч і звуть себе римлянами. Якщо твою запоруку виголосити гучно перед Бурмундовим військом недалеко від мурів, де захисники зможуть бачити й чути…

— Хто її тепер виголосить?

— Ти сама?

— Навряд чи.

Він кивнув.

— Авжеж, слушно. Тобі краще триматися осторонь. Тебе мало хто бачив, окрім бруктерів. А легенда завжди викликає більше пошани, ніж людина з плоті й крові.

Вона розсміялася вовчим сміхом.

— Людина з плоті й крові повинна їсти, пити, спати, справляти потреби, вона може захворіти й напевне втомлюється.

Її голос стих. Ета похилила голову.

— Я дуже втомилася, — прошепотіла вона. — Мені краще побути б на самоті.

— Мабуть, це мудро, — мовив Гайдгін. — Атож. Повертайся до своєї башти й усамітнись там на якийсь час. Дай зрозуміти, що ти розмірковуєш, твориш чари, прикликаєш богиню до себе. А я понесу твоє слово у світ.

Віщунка випросталася.

— Я так і гадала, — різко кинула вона. — Але як я можу тобі довіряти після того, що ти вчинив?

— Можеш. Я присягну. — Гайдгін на мить затнувся. — Якщо тих років, що ми провели разом, тобі не досить. — Враз у його голосі зазвучала самоповага: — Ти ж розумієш, що у тебе немає кращого речника. Я не лише перший серед твоїх послідовників, але й сам вождь. Люди дослухаються до мене.

Віщунка довго мовчала. Вони проходили повз обору, де стояв бик, Тівів звір, із могутніми рогами, здійнятими до сонця. Нарешті вона запитала:

— Ти перекажеш мої слова без викривлень і дбатимеш, щоб їхній зміст було донесено?

Гайдгін майстерно подав свою відповідь:

— Мені боляче, що ти не довіряєш мені, Ето.

Тоді вона глянула на нього. Її очі вкрилися поволокою.

— Усі ці роки, милий давній друже…

Вони спинилися тут-таки, на багнистій стежці, що вела через молоде буйнотрав’я.

— Якби ти лише дозволила, я став би для тебе чимось більшим, ніж друг, — промовив він.

— Ти ж знаєш, що я не могла. І ти завжди поважав це моє рішення. Хіба ж можу я не пробачити тобі? Нехай буде так, їдь до Колонії замість мене.

Гайдгінове обличчя набуло суворого виразу.

— Я поїду туди, поїду, куди ти мене пошлеш, щоб служити тобі всіма своїми силами, якщо тільки ти не зажадаєш від мене порушити ту клятву, яку я дав на Ейні.

— Це… — На її обличчі спалахнув рум’янець й одразу погас. — Це було так давно.

— А мені здається, ніби я промовляв її вчора. Жодного миру з римлянами. Воювати з ними до кінця своїх днів, а після смерті переслідувати їх дорогою до позасвіття.

— Ньєрда може звільнити тебе від цієї клятви.

— Я сам ніколи не зможу звільнити себе від неї. — Важкі, наче удари молота, слова падали на Вел-Ету. — Або прожени мене від себе негайно, назавжди, або присягнися, що не проситимеш мене замиритися з Римом.

Віщунка похитала головою.

— Я не можу цього зробити. Якщо вони запропонують нам, нашим одноплеменцям, всім нашим людям свободу…

Він обміркував її слова, перш ніж неохоче відповісти:

— Що ж, коли вони запропонують — бери. Гадаю, ти муситимеш це зробити.

— Сама Ньєрда хотіла б цього. Вона — не кровожерний ас.

— Гм, колись ти казала інакше, — посміхнувся Гайдгін. — Я не сподіваюся, що римляни спокійно відпустять західні племена разом з їхніми податями. Та якщо це станеться, я втечу, зберу всіх, хто піде за мною, і вчинятиму набіги на римські землі, доки не поляжу під мечами легіонерів.

— Нехай ніколи цього не станеться! — вигукнула вона.

Гайдгін поклав руки їй на плечі.

— Заприсягнися мені — заприсягнися перед Ньєрдою, — що закликатимеш до війни, поки римляни не покинуть цих земель або… або, принаймні, поки я не помру. Якщо заприсягнешся, я робитиму все, що ти забажаєш, навіть якщо доведеться дарувати життя полоненим римлянам.

— Нехай буде так, якщо ти цього хочеш, — зітхнула Ета. Вона відступила на крок від нього й додала владним тоном: — Ходімо ж тоді до святилища, змішаймо нашу кров із землею, а слова з повітрям, щоб зміцнити цю клятву. Я хочу, щоб ти завтра вирушив до Бурмунда. Час наступає нам на п’яти.

8

Колись місто називалося Оппідум Убіорум, точніше сказати, так його називали римляни. Загалом германці не будували міст, але убії, що проживали на лівому березі Рейну, перебували під сильним ґалльським впливом. Невдовзі після Цезаревих завоювань вони ввійшли до складу Римської імперії і, на відміну від більшості своїх краян, були цим задоволені: торгували, вчилися, відкривали для себе інші краї. За Клавдієвого правління місто стало римською колонією і було названо на честь дружини імператора. Убії охоче латинізувалися й навіть змінили власну назву на аґриппінці. Місто розросталося. Згодом воно зватиметься Кельн — Колонь, як вимовлятимуть англійці й французи, — але це буде в далекому майбутньому.

А того дня довкола його масивних, зведених на римський лад мурів усе вирувало. Від численних багать здіймався дим, над шкуряними наметами маяли знамена варварів, на землі лежали хутра й накривала, де спали ті, хто ночував просто неба. Іржали й били копитами коні. Мукали корови, бекали вівці у своїх плетених оборах, де чекали на ту годину, коли підуть на харч війську. Чоловіки сновигали туди-сюди — дикі воїни з того боку річки, ґалльський набрід з цього. Спокійніше поводилися озброєні поселяни з Батавії та сусідніх земель; дисципліновано трималися Цивілісові та Классікові ветерани. Осторонь збилися в купу занепалі духом легіонери, яких пригнали сюди з Новезія. Дорогою вони зазнавали такого глуму, що зрештою їхня кіннота послала все до дідька, зреклася присяги на вірність Імперії ґаллів і поскакала на південь, щоб знову приєднатися до римських військ.

Біля річки окремо стояли кілька наметів. Жоден з повстанців без потреби не наважувався до них близько підходити, а коли все ж підходили, то поводилися дуже тихо. По чотирьох кутах на чатах стояли озброєні бруктери, але тільки як почесна варта. Найкращою охороною був сніп жита на високій жердині з прив’язаними до нього кількома торішніми яблуками, сухими й зморхлими. Це був знак Нерги.

— Звідки ви прийшли? — запитав Еверард.

Гайдгін пильно глянув на нього й процідив крізь зуби:

— Якщо ти, як стверджуєш, примандрував сюди зі сходу, то мав би знати. Ангріварії пам’ятають Вел-Ету, пам’ятають її і лангобарди, і лемовії, та й інші племена. Невже ніхто з них ніколи не розповідав тобі про неї?

— Вона була в них багато років тому…

— Мені відомо, що вони пам’ятають Вел-Ету, адже до нас доходять звістки про них від купців, мандрівників і тих воїнів, які прибувають останнім часом до Бурмунда.