Пол Андерсон – Патруль часу (страница 94)

— Чи не змінити стать? — за пів хвилини м’яко докінчив Еверард.

Вона неохоче кивнула.

— Нема потреби міняти її назавжди, ти ж, мабуть, знаєш? — У майбутньому такі операції не потребували хірургічного втручання чи гормональних препаратів. Організм перебудовували на молекулярному рівні, починаючи від ДНК. — Звісно, це не так просто. І є сенс йти на таке для завдання, яке триватиме щонайменше рік.

Вона кинула на нього викличний погляд.

— А ти пішов би на це?

— Звісно, що ні! — вигукнув він. А тоді подумав: «Чи не занадто різко я відреагував? Чи не було це нетолерантно?» — Але не забувай: я народився в американській консервативній глибинці 1924 року.

Флоріс розсміялася й стиснула його передпліччя.

— Я дуже сумнівалася, що моє глибинне єство зміниться. Я стала б безнадійним гомосексуалістом, а в тому суспільстві це ще більша перешкода, ніж бути жінкою. Якою мені, тим паче, бути подобається.

Еверард вишкірився.

— Це неважко помітити.

«Охолонь, хлопче. Жодних особистих стосунків на роботі. Це може призвести до фатальних наслідків. Розумом я волів би, щоб вона була чоловіком».

У Флоріс, мабуть, були схожі думки, тому що вона немов відгородилася від нього мовчанням, і якийсь час вони йшли, не промовивши жодного слова. Однак ця мовчанка не була обтяжлива. Вони простували через парк, зелень довкола них розливала пахощі, світло ліхтарів падало крізь листя на доріжку, через що та робилася плямистою, коли Еверард знову заговорив:

— І попри все це, як я розумію, ти провела велике дослідження. Я не читав про нього у твоїй справі, сподіваючись, що ти сама розкажеш — так було б краще.

Він уже кілька разів заводив мову про нього, але Флоріс завжди уникала розмови на цю тему. Для неї це було нескладно, адже у них була ціла купа інших справ.

Еверард почув і побачив, як вона зітхнула.

— Так, мені слід тобі розказати, — погодилася вона. — Ти мусиш знати, який у мене є досвід роботи. Це довга історія, але, думаю, я можу почати її. — Вона завагалася. — Тепер я почуваюся з тобою набагато простіше. Спершу я страшенно боялася працювати з позачасовиком.

— Ти добре приховувала свій страх, — протягнув він, пихнувши люлькою.

— Коли працюєш у польових умовах, вчишся приховувати свої емоції, так? Але сьогодні я можу говорити вільно. Ти… ти з тих чоловіків, з якими затишно.

Еверард промовчав, не знаючи, що на це відповісти.

— Я прожила п’ятнадцять років з фризами, — сказала вона.

Патрульний ледве встиг спіймати люльку, перш ніж вона впала на тротуар.

— Що?

— З 22 до 37 року нашої ери, — серйозним тоном провадила вона далі. — Патрулю потрібні були докладні знання, а не просто нарис про життя на далекому західному краї германських племен у той період, коли кельтський вплив почав замінюватися римським. Особливо їх цікавили заворушення, які сталися в племенах після вбивства Армінія[164]. Потенційні наслідки могли бути доволі значними.

— Але нічого підозрілого не виявлено, правда? Тимчасом як Цивіліс, на якого, думали, можна було не зважати… Що ж, у Патрулі працюють люди, які теж помиляються. І, звісна річ, детальний опис типової германської спільноти цінний з багатьох поглядів. Розповідай далі, будь ласка.

— Колеги допомогли мені там влаштуватися. Я вдавала із себе молоду жінку з племені хазуаріїв, що овдовіла після нападу херусків. Вона буцімто втекла на землі фризів із сяким-таким добром і двома слугами свого чоловіка, які зберегли їй вірність. Голова поселення, до якого ми прийшли, великодушно нас прийняв. Я принесла із собою не лише новини, але й золото; до того ж для них священні закони гостинності.

«Не зайвим виявилося й те, що ти була — є — збіса вродлива».

— Невдовзі я вийшла заміж за його молодшого сина, — провадила далі Флоріс рішучим діловим тоном. — Мої «слуги» попросили дозволу вирушити «на пошуки пригод», і більше про них ніхто не чув. Усі вирішили, що їх спіткало якесь лихо. У ті часи не бракувало способів знайти собі кінець!

— І що далі? — Еверард дивився на її профіль. Під копицею золотого волосся на тлі навколишніх сутінків він, здавалося, зійшов з картин Вермера.

— То були тяжкі роки. Я часто сумувала за домом, іноді впадала у розпач. Але тоді я нагадувала собі, як багато нового дізнаюся про цілий світ звичаїв, вірувань, знань і навичок людей. Я дуже прихилилася до них. Вони на свій грубий лад були добросерді — у ставленні до одноплеменців, я маю на увазі, — а мій Ґарульф і я… ми стали близькими. Я народила йому двох дітей і потай подбала, щоб вони вижили. Він, природно, сподівався мати ще, але про те, щоб цього не сталося, я також подбала — жінки часто робилися безплідними. — Губи її вигнулися в сумній посмішці. — Тоді Ґарульф прижив собі ще дітей з робітницею. Ми з нею порозумілися, вона визнавала першість за мною і… Та це не має значення. Це була звична, загальноприйнята ситуація, яка не кидала на мене ганьби. Крім того… я знала, що одного дня покину їх.

— Як це сталося? — тихо запитав Еверард.

Її голос зробився невиразним.

— Ґарульф помер. Полював на зубра, і звір підняв його на роги. Я горювала по ньому, але ця смерть усе для мене спростила. Я б уже давно пішла, щезла, як мої помічники, якби не він і наші діти — хлопчики чотирнадцяти й дванадцяти років, майже чоловіки за тогочасними мірками. Тепер про їхній добробут могли подбати Ґарульфові брати.

Еверард кивнув. Він уже знав, що для давніх германців стосунки між дядьком і небожем були дуже важливі. Зокрема, серед трагедій, які довелося зазнати Бурмунду-Цивілісу, був розрив із сином його сестри, який воював і загинув у лавах римської армії.

— І все одно важко було їх покидати, — докінчила Флоріс. — Я сказала, що йду від них на якийсь час, щоб оплакати Ґарульфа на самоті, і лишила їх гадати до кінця віку, що ж зі мною сталося.

«А ти гадаєш і, поза сумнівом, завжди гадатимеш, що сталося з ними, — подумав Еверард. — Якщо тільки не простежила потайки все їхнє життя аж до смерті. Але мені здається, ти достатньо розумна, щоб цього не робити. Така вже плата за сповнену пригод і огорнуту романтичним ореолом службу в Патрулі часу».

Флоріс натужно ковтнула — чи не кілька сльозин? — і повела далі із силуваною веселістю:

— Уяви лишень, скільки омолоджувальних процедур мені довелося пройти, коли я повернулася! А гарячі ванни, електричне світло, книжки, телебачення, літаки — все-все!

— І не в останню чергу — знову рівні права, — додав Еверард.

— Так, так. Жінки там мали високий соціальний статус і більше свободи, ніж матимуть згодом аж до дев’ятнадцятого століття, але все ж — так.

— Схоже, Веледа була винятком, і то не просто винятком — чоловіки скорялися її волі.

— Це інше. Вона говорила від імені богів.

«Це ще нам треба перевірити».

— Ту роботу я завершила кілька років тому на своїй світовій лінії, — сказала Флоріс. — Наступні мої завдання були не такими значними. Аж дотепер.

Еверард закусив мундштук.

— Гм-гм, проблема статі таки лишається. Мені б не хотілося марудитися з маскування, хіба, може, на короткий час. Забагато обмежень.

Флоріс зупинилася. Йому теж довелося спинитися. Вони стояли під ліхтарем, у світлі якого очі жінки зблискували, наче в кішки. Вона дещо голосніше промовила:

— Я не хочу лише висіти в небі й стежити за тобою, агенте Еверарде. Не хочу й не буду.

Повз прошурхотів велосипедист, ковзнув по них поглядом і поїхав собі далі.

— Було б корисно мати тебе поруч, на землі, — визнав Еверард. — Але не постійно. Погодься, краще, коли хтось лишається в резерві. Але коли почнеться справжня детективна робота, тоді ти з твоїм досвідом… Питання тільки в тому, як нам це зробити?

Змінивши гнівний тон на збуджений, вона кинулася розвивати свій успіх:

— Я буду твоєю дружиною. Або наложницею, або служницею, або ще кимось — залежно від обставин. Для германців немає нічого дивного в тому, що жінка супроводжує чоловіка в подорожі.

«Прокляття! Невже в мене палають вуха?»

— Ми не можемо дозволити собі ускладнити стосунки між нами.

Вона твердо подивилася йому в очі.

— А от щодо цього я не хвилююся, сер. Адже ви справжній професіонал і джентльмен.

— Що ж, дякую, — промовив він з полегшенням. — Думаю, я зможу контролювати свою поведінку.

«Якщо ти зможеш контролювати свою!»

7

Весна несподівано затопила землю, наче повінь. Тепло та чимраз довший день погнали листя в ріст. Заяріла молода трава. Небо заполонив щебет і лопотіння крил. На пасовиськах вибрикували ягнята, телята, лошата. Люди видобувалися з мороку хатин, із диму й смороду зими. Вони мружилися від яскравого світла, вдихали солодкі запахи й бралися до роботи, готуючись до літа.

Вони ще відчували голод після торішнього злиденного врожаю. Більшість чоловіків вирушили за Рейн на війну, і вже було зрозуміло, що небагато з них повернуться додому. Ета й Гайдгін досі носили холод у своїх серцях.

Вони прогулювалися її землями, не помічаючи ні сонячного світла, ні свіжого вітерцю. Робітники, що працювали на її полях, бачили, як вона йшла, але не наважувалися ні привітати її, ні звернутися із запитаннями. Хоча на заході листя дерев блищало під сонячним проміння, божелісся ген на сході здавалося темним, немовби тінь від Вел-Етиної башти сягала аж туди.

— Я гніваюсь на тебе, — мовила віщунка. — Мені слід було б відіслати тебе геть.