Пол Андерсон – Патруль часу (страница 93)

— Що нам йому сказати? — запитав Гнеф.

— Правду, — відказав Гайдгін. — Розкажіть правду всьому війську. Нарешті боги, як у давнину, отримали свою справедливу частку. Тепер вони мають цілковито підтримати нас у війні.

Германці від’їхали. Довкола мерця замахав крилами крук, усівся на плече, дзьобнув, ковтнув. Підлетів ще один, потім ще один і ще один. Вітер, який гойдав тіло, розносив їхнє хрипке каркання.

6

Еверард дав Флоріс два дні, щоб вона відпочила вдома й відновила сили. Хоч і не тендітна дівчинка, вона була цивілізованою людиною, яка мала моральні принципи і якій довелося стати свідком жахливого видовища. На щастя, вона не знала особисто жодної з жертв: її хоча б не мордувало почуття провини, яке відчуває той, хто вижив.

— Якщо кошмари не відступлять, попроси допомогти психотехніків, — порадив Еверард. — Звісно, нам також треба все обміркувати, зважаючи на те, що ми побачили на власні очі, й виробити для себе програму дій.

Хоча патрульний і був загартованіший, він теж радів перепочинку, під час якого міг відійти від усього того, що бачив, чув і вловлював нюхом у Старому Таборі. Еверард нескінченними годинами блукав вулицями Амстердама, розкошуючи в добропристойності Нідерландів двадцятого століття. Решту часу він проводив на базі Патруля, де переглядав різноманітну інформацію, яка була в наявності і стосувалася історії, антропології, політики, фізичної географії, і робив собі в пам’яті гіпновідбиток того, що здавалося найважливішим.

Його попередня підготовка була доволі поверховою. Хоча й тепер він не здобув енциклопедичних знань. Їх просто не існувало. Рання історія германців приваблювала небагатьох дослідників, і ті були розпорошені на широкому часовому й просторовому проміжку. В інших епохах начебто діялось набагато більше цікавого й важливого. Майже не було надійної інформації. Окрім нього й Флоріс, ніхто не досліджував особистість Цивіліса. Вважалося, що його повстання не варте значного ризику, пов’язаного з польовими дослідженнями, адже його наслідком стала хіба що зміна на краще в ставленні Риму до кількох диких племен.

«А може, і немає ніяких інших наслідків, — думав Еверард. — Може, ці відмінності в текстах мають якесь цілком безневинне пояснення, яке проґавили експерти Патруля, і ми ганяємося за тінями. Насправді, у нас немає доказів, що хтось бавиться з історією. Що ж, нам у будь-якому разі потрібно дізнатися правду».

Третього дня він зателефонував Флоріс із готелю й запропонував повечеряти разом, як під час їхньої першої зустрічі.

— Розслабимося, побалакаємо про те, про се, нашої справи торкатися не будемо, хіба що зовсім трішки. А завтра вже все сплануємо. Гаразд?

На його прохання Флоріс сама вибрала ресторан, і ввечері вони там зустрілися.

В «Амброзії» готували карибсько-суринамські страви. Затишний заклад розміщувався на вулиці Стадгаудерскаде, у тихому районі біля Музеумплейн, просто над каналом. Після гарненької офіціантки до них підійшов ще й чорношкірий кухар, щоб бездоганною англійською обговорити їхні замовлення. Вино теж виявилося саме таким, яким і мало бути. Можливо, відчуття зникомості цього місця, яке разом із його теплом, світлом і смачною їжею було лише острівцем посеред безмежної темряви й щомиті могло канути в небуття, поглиблювало їхню насолоду.

— Я прогуляюся додому пішки, — сказала Флоріс, коли вони вже закінчували. — Вечір такий чудовий.

Вона мешкала за милю чи дві звідти.

— Тоді я проведу тебе, якщо не заперечуєш, — охоче зголосився Еверард.

Жінка всміхнулася. Її волосся сяяло на тлі присмерку у вікні, наче нагадування про сонячне світло.

— Дякую. Саме на це я й сподівалася.

Вони вийшли надвір, і їх огорнуло тепле вечірнє повітря. Пахло весною, бо дощ, який пройшов раніше, помив вулиці, а машин було небагато — їхній шум чувся десь оддалік. Каналом продиркотів моторний човен, лишаючи по собі блискучий кільватерний слід.

— Дякую, — повторила Флоріс. — Це було чарівно. Саме такий вечір і був мені потрібен, щоб збадьоритися.

— Що ж, це добре. — Еверард дістав із кишені кисет з тютюном і взявся набивати люльку. — Хоча я впевнений, що ти в будь-якому разі швидко б відійшла.

Вони повернули від каналу й пішли поміж фасадами старовинних будинків.

— Так, мені й раніше доводилося стикатися з жахливими речами, — погодилася вона. Той безтурботний настрій, який вони обоє старанно підтримували за вечерею, помалу щезав, хоча голос Флоріс лишався рівним, а обличчя — спокійним. — Щоправда, не в таких масштабах, але я бачила вбитих і поранених у битвах, бачила смертельні хвороби та… та інші жорстокі вироки долі.

Еверард кивнув.

— Так, на оцю нашу добу випало чимало пекельних злодіянь, але навряд чи більше, ніж на інші. Головна різниця в тому, що зараз люди прагнуть до кращого.

Флоріс зітхнула.

— Спершу це все було так романтично — побачити на власні очі, як жили в минулому. Але потім…

— Що ж, ти вибрала доволі жорстокий округ. І все ж найбільші жахіття тоді творилися в Римі.

Флоріс пильно глянула на нього.

— Не можу повірити, що ти зберіг ще якісь ілюзії щодо природженої шляхетності варварів. Я ось свої одразу втратила. Вони були точнісінько такі самі жорстокі. Лише менш ефективні.

Еверард чиркнув сірником і підніс його до люльки.

— Можна поцікавитися, чому ти вирішила досліджувати саме їх? Звісно, хтось повинен це робити, але ти зі своїми здібностями могла вибрати собі практично будь-яке суспільство.

Вона усміхнулася.

— Коли я закінчила Академію, мене намагалися відрадити. Один агент годинами розводився про те, як мені сподобається його Брабант. Він був милий, цей агент. Але я була вперта.

— Чому ж так?

— Що більше я про це думаю, то менше розумію, чому саме так вчинила. Часом здається, що… Так, якщо не заперечуєш, я б хотіла розповісти тобі.

Еверард подав їй зігнуту в лікті руку. Флоріс узяла його попідруч. Вона легко підлаштувалася під його ходу, але ступала м’якше. У вільній руці патрульний тримав крихітний вогник своєї люльки.

— Я із задоволенням послухаю, — мовив він. — Я не копирсався у твоїй особовій справі, з’ясував лише найпотрібніше, але мені, звісно, цікаво. Хоча в особових справах однаково не знайдеш усіх пояснень.

— Почалося все, мабуть, ще з моїх батьків. — Вона дивилася відсутнім поглядом кудись удалечінь, а між її бровами пролягла тоненька зморщечка. Вона говорила наче уві сні. — Я їхня єдина дитина, народилася 1950 року. — «І тепер на твоїй світовій лінії минуло значно більше років, ніж показує календар». — Мій батько ріс у тих краях, що тоді називалися Нідерландською Ост-Індією. Тобі відомо, що Джакарту заснували ми, нідерландці, і називали її Батавією? Батько був юнаком, коли спершу нацистська Німеччина вдерлася до Нідерландів, а згодом Японія захопила Південно-Східну Азію. Він був моряк, воював із ними у складі того флоту, який у нас ще лишався. Моя мати, яка жила в Нідерландах, тоді ще школярка, брала участь в Опорі, працювала в підпільній друкарні.

— Гідні люди, — пробурмотів Еверард.

— Батьки зустрілися після війни, побралися й осіли в Амстердамі. Вони досі живі, на пенсії. Батько покинув свій бізнес, мати — викладання історії, історії Нідерландів.

«Атож, — подумав патрульний, — і з кожного завдання ти повертаєшся того самого дня, що й відбула, бо не хочеш втрачати часу, поки можеш бачити їх живими, хоча вони достеменно так і не знають, де ти працюєш. Та ще й непокояться, либонь, бо нема онуків».

— Вони ніколи не вихвалялися своєю участю у війні. Але все моє життя було… було пов’язане?., так, пов’язане з нею і з усією історією моєї батьківщини. Патріотизм? Називай це як хочеш. Це мій народ. Що зробило його таким, який він є? Яке його коріння? Мене завжди цікавило наше походження, і в університеті я вчилася на археолога.

Еверардові це було відомо, як і те, що вона досягала трохи не чемпіонських результатів в легкій атлетиці і кілька разів ходила у важкі й доволі небезпечні туристичні походи. Це привернуло увагу рекрутера з Патруля часу, який запропонував Флоріс пройти тестування, а коли вона його пройшла, розповів правду про часові подорожі. Власне кажучи, Еверард опинився в Патрулі приблизно так само.

— І все ж, — мовив він, — ти вибрала те суспільство, в якому жінок сильно пригнічують.

Вона відповіла дещо різко.

— Хіба ти не бачив мого резюме, де сказано, що я дала собі раду? Тобі ж відомо, як у Патрулі можуть замаскувати зовнішність.

— Вибач. Не ображайся. Але маскування годиться хіба для коротких візитів.

У недалекому майбутньому такі речі, як вуса чи голос, можна буде підробити майже бездоганно. Грубий, широкий одяг з підбивкою, де треба, може приховати вигини жіночого тіла. Її могли виказати руки, але у Флоріс вони були якраз завеликі для жінки, а їхній тендітний вигляд і брак волосся можна було пояснити молодим віком.

— Але…

Запросто може виникнути потреба зняти одяг перед супутниками, приміром під час миття. Або обличчя, яке хоч-не-хоч лишиться ніжно-жіночим, викличе насмішку у варварів, і тоді доведеться битися. Хай як добре тренована жінка, у ситуації, коли заборонено використання високотехнологічної зброї, їй забракне м’язів і сили чоловіка.

— Так, його застосування обмежене, — визнала Флоріс. — Це мене завжди дратувало. Я навіть розмірковувала… — вона замовкла.