Пол Андерсон – Патруль часу (страница 92)

Пором, широкий пліт із колод, що рухався на веслах, перетнув річку. Вершники з’їхали з нього й зникли в гущавині лісу.

— Веспасіан тримав Африку й Азію, — розповідав далі Бурмунд. — Його воєначальник Прім висадився в Італії і написав до мене. Атож, на той час моє ім’я вже було відоме.

Бурмунд звернувся до своїх численних знайомих. Легкодухий легат-римлянин погодився. Люди вирушили зайняти перевали в Альпах, щоб прихильники Вітеллія серед ґаллів чи германців не змогли пройти на північ, тоді як італійці з іберійцями мали вдосталь своїх клопотів. Бурмунд скликав зібрання свого племені. Призов, який оголосив Вітеллій, став для них останньою краплею. Батави більше не збиралися терпіти над собою наруги. Вони закалатали мечами в щити й загукали.

Сусідні племена фризів і каннінефатів уже знали, що затівається. На їхніх фолькмотах чоловіків закликали ставати на боротьбу. Тунгрійська когорта покинула своє місце розташування й приєдналася до повстанців. Почувши такі вісті, германці з допоміжних військ, що прямували на південь до Віттелія, втекли зі служби.

Проти Бурмунда виступили два легіони. Він розбив їх і загнав рештки до Кастри Ветери. Перейшовши Рейн, він здобув перемогу в сутичці біля Бонни. Його посланці переконували захисників Старого Табору перейти на бік Веспасіана. Ті відмовилися. Саме тоді Бурмунд проголосив від’єднання і війну за свободу.

До його союзу долучилися Бруктери, тенктери й хамави. Він розсилав гінців по всіх усюдах Германії. З лісових нетрищ під його знамена стікалися ватаги шукачів пригод. Вел-Ета провістила загибель Риму.

— А тоді приєдналися ґалли, — мовив Бурмунд, — ті, яких вдалося підняти на повстання Классіку та його товаришам. Поки лише три племені… Що сталося?

Еверард здригнувся був від скрику, який почув тільки він.

— Нічого, — відказав він, — мені здалося, я побачив якийсь рух, але ні, я помилився. Втома дається взнаки.

— Вони вбивають їх у лісі, — захлиналася Флоріс. — Це жахливо. Ну чому, чому ми прибули сюди саме цього дня?

— Ти пам’ятаєш чому, — відказав він їй. — Не дивися туди.

Вони не могли витрачати роки на те, щоб з’ясувати всі деталі.

Патруль не міг дозволити собі змарнувати так багато життєвого ресурсу своїх працівників. Крім того, цей сегмент простору-часу був нестабільний: що менше прибульці з майбутнього переміщатимуться в ньому, то краще. Еверард вирішив навідатися до Цивіліса за кілька місяців до розгалуження в історії. Попередні розвідини показали, що до батавського керманича буде легше доступитися після взяття Кастри Ветери; до того ж існувала ймовірність зустрітися і з Классіком. Еверард і Флоріс сподівалися зібрати достатньо інформації й покинути цей час, перш ніж станеться те, що описував Таціт.

— Чи не Классік підлаштував це? — запитав Еверард.

— Можливо, але я не впевнена, — схлипнувши, відказала Флоріс. Патрульний її не засуджував. Він і сам не міг спокійно дивитися на кровопролиття, хоча й чимало бачив його на своєму віку. — Він там, серед германців, але дерева заважають мені бачити, а вітер — чути. Він знає їхню мову?

— Навряд чи, хіба зовсім трохи, як мені відомо. Але декотрі з германців розуміють латину…

— Твій дух десь далеко, Еверарде, — промовив Бурмунд.

— Я… у мене справді якесь недобре передчуття, — відказав патрульний.

«Не зайве натякнути йому, ніби я відун, що володіє даром передбачення. Пізніше може згодитися».

Бурмунд спохмурнів.

— У мене теж, тільки з більш приземлених причин. Мабуть, краще мені зібрати своїх вірних людей. Тримайся осторонь, Еверарде. Твій меч гострий, авжеж, але ти не маршував з легіонерами, а мені, схоже, потрібна буде сувора дисципліна. — Останнє слово було мовлене латиною.

Вершник, що чвалом вилетів з лісу, сповістив їх, що трапилося. Германці зненацька з криками наскочили на полонених. Дрібка охоронців-ґаллів кинулися врозтіч. Нападники вбивали беззбройних людей і нищили воєнну здобич. Боги дістали свою гекатомбу.

Еверард підозрював, що германців підбурив Классік. Це було нескладно зробити. Ґалл хотів скомпрометувати своїх спільників перед римлянами, щоб унеможливити будь-який сепаратний мир. Зважаючи на те, як лютився Бурмунд, батав поділяв цю підозру. Але що він міг вдіяти?

Він навіть не зумів спинити своїх варварів, коли ті, знавіснівши від крові, вибігли з лісу й ринули юрмою у Старий Табір. Всередині фортеці здійнялося полум’я. Лемент і зойки змішалися зі смородом паленої плоті.

Бурмунд насправді не надто вжахнувся. Таке в його світі не було дивиною. Його розлютили лише непокора й підступи за спиною, що призвели до цього всього.

— Я змушу їх відповісти перед військовою радою, — гарчав він. — Я спаплюжу їх дощенту. І на їхніх очах обітну волосся, знову на римський лад, і змию з нього фарбу. Нехай бачать, що я не жартую! А що ж до присягання на вірність Классіку та його імперії — якщо йому не сподобається те, що я про це думаю, нехай тільки наважиться здійняти зброю проти мене.

— Думаю, мені краще поїхати, — озвався Еверард. — Тут я лише плутатимусь під ногами. Може, ми ще колись зустрінемося.

Коли? В котрий із нещасливих днів, які в тебе попереду?

5

Лютий вітер гнав поперед себе низькі хмари, наче дим. Косі струмені дощу падали крізь неспокійне віття. Коні ступали, похиливши голови й розбризкуючи копитами воду в калюжах. Попереду їхав Сеферт. Гнеф, що вів на поводі в’ючаків, тримався позаду. Між ними, згорбившись під промоклим плащем, їхав римлянин. Зупиняючись, щоб поїсти чи відпочити, батави на мигах довідалися, що його звати Луперк.

З-за повороту вигулькнуло п’ятеро чоловіків, вочевидь бруктерів, бо подорожні вже досягли їхніх земель. Утім, поки що вони були в місцевості, де ніхто не проживав: германські племена часто оточували себе такими безлюдними смугами. Чоловік, який їхав попереду, був худорлявий, наче тхір, а волосся мав чорне, як вороняче крило, лише деякі пасма роки припорошили сивиною. У правій руці він стискав спис.

— Стійте! — крикнув він.

Сеферт натягнув повіддя.

— Ми прибули з миром. Наш володар Бурмунд послав нас до відунки Вел-Ети, — промовив він.

Чорнявий кивнув.

— Ми отримали звістку про це.

— Мабуть, зовсім нещодавно, адже ми виїхали відразу за гінцем, хоча й мусили рухатися повільніше.

— Так. Настав час діяти швидко. Я Гайдгін, син Відугада, перший помічник Вел-Ети.

— Я пам’ятаю тебе, — сказав Гнеф. — Ми зустрічалися, коли торік наш володар приїжджав до Вел-Ети. Що тобі від нас потрібно?

— Чоловіка, якого ви везете, — відказав їм Гайдгін. — Адже це він — той, кого Бурмунд віддає Вел-Еті, чи не так?

— Так, це він.

Зрозумівши, що говорять про нього, Луперк напружився. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, тимчасом як довкола ґорґотали гортанні голоси.

— Вел-Ета, своєю чергою, віддає його богам, — сказав Гайдгін. — Я вирушив вам назустріч, щоб виконати її волю.

— Як? Не в священному місці? Без ритуалу? — здивувався Сеферт.

— Кажу ж тобі: треба поспішати. Кілька впливових мужів, якби дізналися про нього, воліли б лишити бранця живим, сподіваючись на викуп. Ми не можемо з ними сваритися. Однак боги гніваються. Погляньте довкола себе. — Гайдгін повів списом, вказуючи на змоклий, плакучий ліс.

Сеферт і Гнеф не могли йому опиратися. Бруктери переважали їх числом. Крім того всі знали, яким близьким цей чоловік був до відунки, відколи вони покинули свою далеку батьківщину.

— Будьте всі нам за свідків, що ми мали намір допровадити римлянина до самої Вел-Ети, але беремо ваші слова на віру, що така її воля — передати цього чоловіка вам, — промовив Сеферт.

Гнеф насупився.

— Кінчаймо з цим, — сказав він.

Вони, як і бруктери, зсіли з коней і показали Луперкові, щоб він вчинив так само. Бранцеві довелося допомогти, але тільки тому, що той досі був кволий і хитався від голоду. Коли йому зав’язали руки за спиною, а Гайдгін розмотав мотузку із зашморгом, очі римлянина розширилися і він різко втягнув повітря. Відтак опанував себе й став бурмотіти якісь слова, що, либонь, призначалися для його богів.

Гайдгін звів очі до неба.

— Батьку Воене, войовнику Тіве, Донаре-громобоє, почуйте мене, — повільно й ваговито промовив він. — Знайте: ця жертва, хай яка є, — це дарунок вам від Нерги. Знайте: вона ніколи не була вашим ворогом і ніколи не зазіхала на почесті, що належать вам. Хай останнім часом люди й давали вам менше, ніж раніше, але все, що отримувала Нерга, призначалося й для інших богів. Станьте знову на її бік, могутні боги, і пошліть нам перемогу!

Сеферт і Гнеф схопили римлянина попід руки. Гайдгін підступив до нього. Вістрям списа він накреслив на Луперковому чолі знак молота, а на грудях, розітнувши туніку, вирізав свастику. Порснула кров, разюче червона проти довколишньої сірості. Луперк не озвався ні звуком. Його підвели до ясена, який обрав Гайдгін, перекинули мотузку через гілку, наділи зашморг на шию.

— О Юліє! — з ніжністю в голосі вигукнув римлянин.

Двоє Гайдгінових людей підтягнули його вгору, тимчасом як решта били мечами в щити й завивали. Луперк сіпався в повітрі, доки Гайдгін не встромив знизу вверх у нього спис, через живіт у серце.

Коли решта зробили все, що слід було зробити, Гайдгін звернувся до Сеферта й Гнефа:

— Ходімте з нами. Будете гістьми в моїй оселі, а потім повернетеся до свого володаря Бурмунда.