Пол Андерсон – Патруль часу (страница 91)

Классік знизав плечима.

— З них не буде користі, поки їх не відгодуєш, та й однаково вони ненадійні. Убий їх, якщо хочеш.

Бурмунд заціпенів.

— Не хочу. Крім того, це спонукає римлян до активніших дій. Нерозумно. — Він повагався. — Утім, на якусь поступку треба піти. Я пошлю Веледі цього сановника. Нехай вона сама вирішує, що з ним робити, і переконує людей у слушності свого рішення.

— Як знаєш. Ну, а в мене теж є свої справи. Бувайте.

Классік цмокнув до коня й поскакав у південному напрямку.

Невдовзі він обігнав вози й полонених, зменшився в далечині й зрештою зник там, де дорога вступала до густого лісу.

Еверард знав, що там стояли табором більшість германців. Декотрі лише недавно приєдналися до Бурмундового війська, інші місяцями облягали Кастру Ветеру, і їм уже остобісіли загиджені мазанки. Дерева хоча ще не вбралися в листя, та все ж забезпечували захист від вітру; ліс був чистий і живий, як у рідних краях; а у верховітті чулися голоси темних богів. Еверард утамував дрож.

Бурмунд, примружившись, спостерігав, як віддаляється його спільник.

— Цікаво мені знати які, — промовив він своєю рідною мовою. — Гм…

Мабуть, не чітко усвідомлена думка, а лише якесь невиразне передчуття змусило його розвернути коня й поскакати за чоловіком у тозі та його вартівником, махнувши рукою своїм особистим охоронцям. Ті поквапилися за своїм володарем. Еверард наважився приєднатися до них.

Гонець Ґутлаф вигулькнув з-посеред хатин на свіжому куцому конику, ведучи за собою ще трьох коней на зміну. Підскакавши до річки, він заїхав на пором, що чекав на нього. Пором рушив.

Наблизившись до легата, Еверард зміг добре його роздивитися. Смагляве й вродливе навіть попри зазнані незгоди обличчя свідчило про італійське походження. Скоряючись наказу, римлянин спинився і з античною безпристрасністю чекав на свою долю.

— Хочу сам подбати про цю справу, аби чого не сталося, — промовив Бурмунд і звернувся до ґалла-вартівника латиною: — Повертайся до своїх обов’язків.

Тоді гукнув до двох своїх воїнів:

— Сеферте, Гнефе! Я хочу, щоб ви допровадили цього чоловіка до бруктерів і передали його Вел-Еті. Ґутлаф щойно вирушив зі звісткою про це, але то нічого. Вам однаково доведеться їхати значно повільніше, інакше заженете римлянина в могилу: він геть безсилий.

Майже доброзичливо, Бурмунд звернувся до бранця латиною:

— Тебе відвезуть до святої жінки. Гадаю, тобі не заподіють лиха, якщо ти поводитимешся добре.

Воїни, яких назвав Бурмунд, з виразом побожної пошани поспішили до колишнього табору, щоб підготуватися до подорожі. У Еверардовій голові зазвучав тремтливий голос Флоріс:

— Ach, nie, de arme[161]… Це, мабуть, Муній Луперк. Ти знаєш, що з ним сталося?

Патрульний субвокалізував відповідь.

— Я знаю все, що станеться з усіма довкола мене.

— І ми нічого не можемо вдіяти?

— Анічогісінько. Це історія. Тримайся, Янне.

— Ти маєш похмурий вигляд, Еверарде, — звернувся до нього Бурмунд мовою германців.

— Я… втомився, — відказав патрульний.

Знання місцевої мови (як і готської, про всяк випадок) він уклав собі в голову, перш ніж вирушити з двадцятого століття. Мова була подібна до тої, якою він користувався в Британії приблизно за чотири століття в майбутньому, коли нащадки цих племен з узбережжя Північного моря завойовували її.

— Я теж, — пробурмотів Бурмунд. На якусь мить він здався неочікувано вразливим, і це викликало симпатію. — Що ти, що я здолали чималий шлях, правда? Відпочиньмо ж, поки є змога.

— Гадаю, твій шлях був важчий, — мовив Еверард.

— На самоті подорожувати легше, це правда. Та й земля липне до чобіт, коли від крові стає багном.

Еверард затремтів від збудження, передчуваючи успіх. Він сподівався на цю мить, працював заради неї відтоді, як прибув сюди два дні тому. Багато в чому германці були як діти — відверті, позбавлені будь-якого уявлення про особисте життя. На відміну від Юлія Классіка, який хотів лише продемонструвати свої честолюбні прагнення, Клавдій Цивіліс — Бурмунд — понад усе жадав поговорити зі співчутливим співрозмовником, полегшити душу перед кимось, кому від нього нічого не потрібно.

— Слухай уважно, Янне, — передав Еверард Флоріс. — Кажи, якщо тобі на думку спадуть якісь запитання.

За час короткої, але насиченої підготовки Еверард переконався, що вона добре знається на людях. Разом вони швидше збагнуть, відчують, що відбувається й до чого це все може привести.

— Добре, — схвильовано відказала вона. — Але думаю, з Классіка теж не варто спускати ока.

— Ти бився за Рим з юних літ, чи не так? — поцікавився Еверард германською.

Бурмунд коротко розсміявся.

— Твоя правда, а ще маршував, проходив вишкіл, прокладав дороги, жив у бараках, бився, грав у кості, блудив, напивався, хворів і помирав від нескінченної нудьги — одне слово, провадив звичне солдатське життя.

— Але я чув, що в тебе є дружина, діти, маєтності.

Бурмунд кивнув.

— Я не лише був у походах. Мені та моїм близьким кревникам пощастило більше, ніж простолюдцям. Бачиш-но, ми королівського роду, і Рим хотів, щоб ми не лише воювали, але й тримали у покорі свій народ. Нам швидко надали високі звання, дозволяли часто відлучатися в тривалі відпустки, коли наші війська розташовувалися в Нижній Германії[162]. Загалом, здебільшого вони там і стояли, доки не почалася колотнеча. Ми бували вдома, брали участь у фолькмотах, нахваляли Рим і, звісно, навідувалися до своїх родин. — Він сплюнув. — І ось як нам віддячили за нашу службу!

Спогади ринули рікою. Здирницькі дії Неронових чиновників дедалі більше розпалювали гнів серед підданих племен, вибухали заколоти, вбивали збирачів податків та іншу гидь. Цивіліса та його брата звинуватили у змові й арештували. Еверардові Бурмунд сказав, що вони лише протестували проти свавілля римлян, нехай і міцними словами. Братові відрубали голову. Цивіліса в кайданах відправили до Риму для дальшого розслідування, яке, поза сумнівом, супроводжувалося б тортурами й, мабуть, завершилося б розп’яттям. Але Нерона скинули, і провадження було зупинено. Ґальба, серед інших жестів доброї волі, помилував Цивіліса й відіслав його назад служити.

Дуже скоро Отон, своєю чергою, змістив Ґальбу, тимчасом як війська в Германії проголосили імператором Вітеллія, а в Єгипті — Веспасіана. Те, що Цивіліс своїм звільненням був зобов’язаний Ґальбі, мало не коштувало батаву нового ув’язнення. Але про це забули, коли Чотирнадцятий легіон разом із допоміжною когортою, якою командував Цивіліс, відкликали з території лінгонів.

Прагнучи зберегти під своєю владою Ґаллію, Вітеллій увів війська на землі треверів. Його солдати плюндрували й убивали в Діводурі, майбутньому Меці. (Це пояснювало, чому Классік, коли повстав, одразу ж дістав широку підтримку.) Чвари між батавами й регулярними військами могли призвести до катастрофи, але були вчасно подолані. Цивіліс відіграв головну роль у тому, щоб узяти ситуацію під контроль. Війська на чолі з Фабієм Валентом, їхнім командувачем, вирушили на південь, щоб допомогти Вітеллію в боротьбі проти Отона. Впродовж усього шляху Валент отримував від місцевих громад великі хабарі за те, що утримував солдатів від грабунків.

Коли він наказав батавам рушити до Нарбонської Ґаллії[163], щоб визволити обложені там війська, його легіонери здійняли бунт. Вони кричали, що лишаться без найхоробріших воїнів. Зрештою суперечку залагодили, і батави далі служили, як і раніше. Після того як Валент перетнув Альпи, надійшла звістка про чергову поразку їхніх спільників біля Плацентії, і війська знову збунтувалися, цього разу нарікаючи на бездіяльність командувача. Вони хотіли йти на допомогу.

Бурмунд реготнув горловим смішком.

— Він зробив нам таку ласку.

Від хатин-мазанок від’їхало двоє воїнів. Між ними був вбраний для подорожі римлянин. Позаду йшли змінні коні, нав’ючені провізією та спорядженням. Вершники спустилися до Рейну. Пором уже повернувся, і вони в’їхали на нього.

— Прибічники Отона спробували спинити нас біля річки По, — вів далі Бурмунд. — Тоді-то Валент і переконався, що легіонери мали рацію, коли не хотіли відпускати нас, германців. Ми перепливли на той берег, захопили опорну ділянку й утримували її, доки переправилася решта. Коли ми подолали річку, вороже військо не встояло й побігло. Жахлива була різанина під Бедріаком. Невдовзі по тому Отон заподіяв собі смерть. — Батав скривився. — Але Вітеллій не міг контролювати своє військо. Легіонери смерчем пронеслися по Італії. Я бачив дещо з того, що вони творили. Це було гидко. То ж не була ворожа країна, яку вони захопили, то була земля, яку вони мали б захищати. Хіба ні?

Мабуть, це було однією з причин того, що в Чотирнадцятому почалися гризня й заворушення. Ворожнеча між регулярними й допоміжними військами трохи не переросла у справжні битви. Цивіліс був серед тих командирів, хто намагався залагодити ситуацію. Новий імператор Вітеллій відправив легіонерів до Британії, а батавів долучив до своїх палацових військ.

— Але з цього теж не вийшло нічого доброго. Вітеллій не мав хисту до командування людьми. Мої солдати зледачіли, пиячили на посту, влаштовували бійки в бараках. Зрештою він повернув нас до Германії. Нічого іншого йому й не лишалося, якщо тільки він не хотів кровопролиття, під час якого цілком могла пролитися і його імператорська кров. Ми його терпіти не могли.