Пол Андерсон – Патруль часу (страница 90)

— Потрібен цілий день, щоб розказати про Вел-Ету — Веледу, — мовив він. — До того ж я не певен, чи не накличе лиха ця розмова. Дивній богині служить ця віщунка.

— Вел-Ета! — почувся тихий голос у Еверардовій голові. — Отже, ось як її звати насправді. Латинською, природно, ім’я трохи змінилося… — Чоловіки використовували мову римлян, адже всі троє її знали.

Еверард, напружений до краю, аж здригнувся й несамохіть поглянув угору, але побачив лише хмари. Десь над ними на хроноциклі ширяла Янне Флоріс. Жінку непросто було привести до табору повстанців. Хоч він і зміг би якось пояснити її присутність, але було б дурістю так ризикувати — їхнє завдання і без того було небезпечне. До того ж Флоріс була кориснішою саме там, де тепер перебувала. Її сканери проникали крізь товщу хмар, нишпорили повсюди й показували їй зображення, за бажання збільшуючи його або роблячи чіткішим. Через електронні пристрої, вмонтовані в Еверардову декоративну наголовну пов’язку, Флоріс бачила й чула все те саме, що й він, тимчасом як її слова доносилися до патрульного завдяки кістковій провідності. У разі ж серйозних проблем вона могла його врятувати. Щоправда, агентка мусила б зробити це так, щоб не викликати збурення. Хтозна, як відреагували б ці люди — навіть найосвіченіші римляни вірили щонайменше в знаки, — а завдання патрульних полягало саме в тому, щоб не допустити зміни історії. Якщо нема змоги втрутитися потаємно, доводиться кидати напарника напризволяще.

— В будь-якому разі, — вів далі Бурмунд, який, вочевидь, хотів якомога швидше змінити тему, — її шаленство вщухає. Можливо, сама богиня хоче, щоб війна закінчилася. Який в ній сенс, якщо ми вже здобули те, заради чого її починали? — Його зітхання підхопив вітер. — Мене теж уже по саме нікуди втомила ця ворожнеча.

Классік прикусив губу. Він був невисокий чоловічок, і це, либонь, підживлювало ті амбіції, що вирували в ньому. Втім, орлиний профіль свідчив, як він стверджував, про королівське походження. На римській службі Классік командував кіннотою треверів, і саме в головному місті цього ґалльського племені, майбутньому Трирі, він та його спільники вперше змовилися використати повстання германців у своїх цілях.

— Нам треба здобути владу, — різко кинув він, — велич, багатство, славу.

— Ну, щодо мене, то я людина мирна, — піддавшись раптовому пориву, промовив Еверард. Коли вже він не міг зупинити того, що мало сьогодні статися, то мусив принаймні висловити протест, нехай навіть такий слабкий і даремний.

Він відчув недовіру у поглядах, що звернулися до нього. Треба її розвіяти. Знайшовся пацифіст! Таж він видає себе за гота, що прибув із тих країв, де одного дня постане Польща. Одним із численних синів Амаларіха, короля — а точніше, військового вождя — племені, яке проживало на тих землях, буцімто й був Еверард, а отже, його соціальний статус дозволяв вільно говорити з Бурмундом. Народившись надто пізно, щоб сподіватися на бодай якийсь вартий уваги спадок, він узявся до торгівлі бурштином і особисто супроводжував коштовний товар до Адріатики, де й навчився розмовляти латиною, хай і з акцентом. Зрештою він облишив торгівлю й вирушив на захід, маючи потяг до пригод і повіривши чуткам про ті статки, що їх нібито можна тут нажити. Крім того, він натякнув на певні клопоти вдома, які потребують кількох років, щоб трохи влягтися.

Історія була незвична, але цілком правдоподібна. Кремезний, грізний на вигляд чоловік, що не має із собою нічого цінного, цілком міг подорожувати один і жодного разу не наразитися на грабіжників. Навпаки, здебільшого люди його гостинно вітатимуть, вдячні за новини, оповіді й пісні, які порушують щоденне одноманіття. Клавдій Цивіліс радо прийняв мандрівника, коли той прибув до нього. Байдуже, мав Еверард розповісти щось корисне чи ні, він давав змогу Цивілісу бодай трохи відволіктися від довгої воєнної кампанії.

Однак ніхто б не повірив, що Еверард ніколи не брав участі в бою чи що він погано спить після того, як розрубав людину навпіл. Перш ніж його встигти прийняти за шпигуна, патрульний поквапився пояснити:

— О, я мав на своєму віку досить битв. І двобоїв також. Кожен, хто назве мене боягузом, ще до заходу сонця годуватиме круків. — Він зробив паузу. «У мене таке відчуття, що я можу достукатися до Бурмунда, змусити його трохи розкритися. Якщо ми хочемо з’ясувати, чому часовий потік розгалужується, і збагнути, який напрямок правильний, а який хибний для нас і всього світу, тоді нам потрібно зрозуміти, як мислить цей чоловік — ключова постать у цьому всьому». — Але я людина розсудлива. Краще торгувати, а не воювати, коли є така можливість.

— У майбутньому ти матимеш добрий зиск із торгівлі з нами, — виголосив Классік. — Імперія ґаллів… — він замислився. — А чом би й ні? Бурштин можна везти на захід і суходолом, і морем… Я про це поміркую, коли матиму час.

— Зачекайте, — урвав його Бурмунд. — У мене є справи.

Він пришпорив коня й поскакав від них.

Классік проводжав його настороженим поглядом. Батав під’їхав до колони полонених римлян. З ним саме порівнявся хвіст цієї сумної процесії. Бурмунд відвів убік чи не єдиного чоловіка, який ішов прямо й гордо, обгорнувши довкола свого схудлого тіла чисту й ошатну тогу, незважаючи на очевидну непрактичність такого одягу. Бурмунд нахилився до нього і щось сказав.

— Що це йому спало на думку? — пробурмотів Классік.

Одразу ж похопившись, він обернувся й сердито глипнув на Еверарда — мабуть, збагнув, що прибулець може почути зайве. Не слід показувати чужинцям незгоди між союзниками.

«Треба відвернути його увагу, інакше він може прогнати мене», — вирішив патрульний і промовив уголос:

— Імперія ґаллів, ти сказав? Ти маєш на увазі її як частину Римської імперії?

Відповідь Еверард знав наперед.

— Це незалежна держава всіх ґалльських племен. Її проголосив я. І я її імператор.

Еверард удав, ніби відповідним чином вражений почутим.

— Даруй мені, володарю! Я прибув сюди нещодавно й не чув про це.

Классік сардонічно посміхнувся. У ньому відчувалося щось більше, ніж просто марнославство.

— Власне кажучи, імперія, заснована нещодавно. Мине ще чимало часу, доки я зможу правити нею з трону, а не з сідла.

Классіка вдалося легко розбалакати. Хай цей гот, що прибився до них, і був неосвічений та маловпливовий, але все ж хтось, із ким можна поговорити, до того ж чоловік показний, який багато бачив, і ґаллові лестила його зацікавленість.

Классікові задуми вражали кожною подробицею і в будь-якому разі не були божевільними. Він хотів від’єднати Ґаллію від Риму й у такий спосіб відрізати Британію від імперії. З нечисленними залогами й бунтівливими жителями, острів невдовзі впав би йому до рук. Еверард бачив, що Классік сильно недооцінює міць і рішучість Риму. Нічого дивного. Він не міг знати, що громадянські війни закінчилися й відтепер ніщо не заважатиме Веспасіанові правити вмілою і твердою рукою.

— Але нам потрібні союзники, — визнав ґалл. — Цивіліс, схоже, вагається… — Він стулив рот, збагнувши, що знову сказав забагато. — Які твої наміри, Еверарде? — запитав він.

— Я лише мандрую, пане, — запевнив його патрульний. «Треба дібрати правильний тон, не покірливий і не надто гордий». — Ти виявив мені честь тим, що розповів про свої плани. Майбутня торгівля…

Классік відмахнувся й відвів погляд убік. На його обличчі з’явився жорсткий вираз. «Він розмірковує, він наближається до рішення, яке, мабуть, вже давно обдумує. І я можу здогадатися, що це за рішення». Еверардові за спиною сипонуло морозом.

Бурмунд завершив свою коротку розмову з римлянином і віддав наказ охоронцеві, який повів полоненого до грубої хижки-мазанки, одного з тих укриттів, що їх германці лаштували собі під час облоги. Бурмунд тим часом під’їхав до своєї надвірної варти — ватаги хвацьких хлопців, що неподалік гарцювали на конях, і звернувся до найменшого з них. Хлопчина покірно кивнув і теж поквапився до покинутого табору, наздогнавши римлянина та його вартівника. Там ще лишалося кілька германців, які мали наглядати за цивільним населенням фортеці. У них були запасні коні, припаси й усе можливе спорядження.

Бурмунд повернувся до своїх співрозмовників.

— У чому річ? — різко запитав його Классік.

— Це їхній легат, як я й гадав, — відказав Бурмунд. — Я вирішив, що надішлю котрогось римського ватажка Веледі. Ґутлаф, мій найшвидший вершник, поїде наперед, щоб повідомити її.

— Але навіщо?

— Я чув, мої люди ремствують, і знаю, що ті, хто лишився вдома, почуваються так само. Ми здобули чимало перемог, але зазнали й поразок, а війна тягнеться далі. Під Асцибургієм — скажу по правді — ми втратили цвіт нашого війська, а мене поранили, що надовго вибило мене з колії. До ворога ж підходять свіжі сили. Люди кажуть, давно вже час улаштувати богам кривавий бенкет, а ми саме захопили цілу купу ворогів. Треба, мовляв, убити їх, понищити їхню зброю й принести все в жертву богам. Тоді й переможемо.

Еверард почув, як над хмарами ахнула Флоріс.

— Якщо це вдовольнить твоїх прибічників, можеш убити полонених. — Здавалося, Классік навіть сам бажав би цього, хоча римляни й відучили ґаллів від людських жертвопринесень.

Бурмунд холодно глянув на нього своїм єдиним оком.

— Що? Ці ж римляни здалися тобі й присягнули на вірність! — Було очевидно, що Бурмундові такий хід речей не подобався і він змирився з ним лише тому, що мусив.