Пол Андерсон – Патруль часу (страница 89)

Сповнений тіней, каптур зібгався складками й розгладився, коли віщунка похитала головою.

— Ні, не ясно. Я розумію тебе, Гайдгіне. Римське військо впало нам до рук, і ти вважаєш, що ми повинні вчинити так, як чинили воїни в давнину. Віддати все богам. Перерізати горлянки, переламати зброю, потрощити вози, вкинути все в болото, щоб удовольнити Тіва.

— Славна буде жертва. Розігріє кров нашим людям.

— І розлютить римлян.

Гайдгін широко всміхнувся.

— Я знаю римлян краще за тебе, моя Ето.

Чи не здригнулася вона, наче від болю? Чоловік поквапився додати:

— Я хочу сказати, що як військовий вождь мав справу з ними і з їхніми посіпаками. Богиня небагато розповідає тобі про такі щоденні справи, правда? Римляни не схожі на нас. У них холодні, завбачливі голови…

— І тому ти так добре їх розумієш.

— Люди й справді кажуть, що я хитрий, — не знітившись, відповів він. — Тож скористаймося з мого розуму. Кажу тобі: вбивство римлян підніме племена й приведе до нас нових воїнів, а не підштовхне ворога до помсти. — Він споважнів. — Крім того, боги будуть задоволені. Вони запам’ятають.

— Я думала про це, — сказала йому віщунка. — Посланець каже, що Бурмунд має намір помилувати полонених…

Гайдгін заціпенів.

— Ха, — мовив він. — Он як… Зрозуміло, він же сам наполовину римлянин.

— А отже, знає їх краще за тебе. Він вважає, що нерозумно влаштовувати різанину. Це може розлютити римлян так, що вони кинуть проти нас усю свою міць, чого б це їм не коштуватиме в інших частинах імперії. — Ета здійняла руку. — Зачекай. Він знає також, чого — на нашу думку — можуть захотіти боги. Він надсилає мені полоненого римського ватажка.

Гайдгін випростався.

— Ну, хоч щось!

— Бурмунд переказує, що якщо треба, ми можемо вбити римлянина у святилищі, але радить не поспішати. Заручник, якого можна обміняти на щось значно цінніше… — На мить вона змовкла. — Я весь цей час подумки зверталася до Ньєрди. Бажає вона цієї крові чи ні? Богиня не дала мені знаку. Я гадаю, це означає — ні.

— Аси…

Ета, що сиділа над Гайдгіном, несподівано жорстко урвала його:

— Нехай Воєн і решта бурчать на Ньєрду, Нергу, коли їм так хочеться. Я служу їй. Полонений житиме.

Чоловік насуплено втупився у підлогу, кусаючи себе за губу.

— Ти знаєш, що я ворог Риму, і знаєш чому, — провадила віщунка далі. — Але всі ці розмови про те, щоб зруйнувати його… більше й більше розмов, тимчасом як війна стає дедалі виснажливішою… Я збагнула, що це лише порожні слова. Насправді це не богиня наказує мені промовляти їх, це я переконала себе, ніби вона хоче, щоб я їх промовила. Сьогодні ввечері я знову мусила казати те саме, інакше люди збентежилися б і похитнулись. Але ж чи справді ми можемо здобути щось більше, ніж вигнати римлян з цих земель?

— Чи можемо ми здобути бодай це, якщо занедбаємо богів? — вихопилося в Гайдгіна.

— А може, нам треба просто відмовитися від твоїх домагань влади і слави? — різко відказала Ета.

Чоловік зиркнув на неї.

— Я не стерпів би таких слів від когось іншого.

Віщунка підвелася зі стільця. Голос її зазвучав м’якше:

— Гайдгіне, давній друже, пробач мені. Я не хотіла тебе образити. Не можна, щоб у нас, у нас із тобою, пішло на нелад.

Він також підвівся.

— Я присягнув колись… що йтиму за тобою.

Вона взяла обидві його руки у свої.

— І йшов. Ти завжди був мені вірним супутником.

Вона відкинула голову назад, щоб поглянути на нього, каптур спав, і Гайдгін у світлі каганця побачив її обличчя. Тіні залягли в зморшках і підкреслили вилиці, але сховали нитки сивини у каштанових косах.

— Ми з тобою так багато пройшли.

— Але я не присягав, що сліпо коритимуся тобі, — пробурмотів чоловік.

Він і не корився. Часом кістьми лягав, не погоджуючись з її забаганками. А опісля доводив, що мав слушність.

— Так багато… — прошепотіла віщунка, немов не чуючи його слів. Карі очі втупилися у темряву за його спиною. — Чому ми зупинилися тут, на східному березі великої річки? Чи не тому, що нас виснажили роки й дороги? Нам слід було мандрувати далі, можливо, до батавів. Їхні землі виходять до моря.

— Бруктери радо прийняли нас. Вони зробили все, про що ти просила.

— О так. І я вдячна їм, була і є. Та одного дня постане єдине королівство, що об’єднуватиме всі племена, і я знову побачу, як зірка Ньєрди сяє над морем.

— Не бути такому королівству, доки ми не знекровимо Рим.

— Не говорімо про це. Нехай пізніше. А тепер згадаймо про щось приємне.

Вранішня зоря вже червонила крайнебо, коли Гайдгін попрощався з віщункою. На багнистому подвір’ї блищала роса. Чорною тінню він рушив через священний гай до пристановища й до свого коня. На Етиному чолі лежав спокій, вона лаштувалася до сну, але Гайдгінові пальці впиналися в руків’я ножа.

4

Кастра Ветера, Старий Табір, стояв на Рейні приблизно там, де в сучасній Еверардові й Флоріс Німеччині розмістилося місто Ксантен. Але на ту добу всі землі довкола були не Німеччиною, а Германією, що простяглася у верхній частині Європи від Північного моря до Балтійського й від річки Шельди до Вісли, а на півдні до Дунаю. Протягом наступних майже двох тисяч років на цій території постануть Швеція, Данія, Норвегія, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Німеччина. А поки це були дикі нетрища, які лише де-не-де перемежовувалися полями, пасовиськами, сельбищами й садибами, що належали племенам, які приходили й відходили, воюючи, мігруючи, перебуваючи в постійному русі.

На заході, там, де згодом будуть Франція, Бельгія, Люксембург і більша частина Рейнської області[160], проживали ґалли, споріднені з кельтами племена, які послуговувалися кельтською мовою. Маючи розвинутішу культуру й здібності до військової справи, вони панували над сусідніми племенами германців — хоча відмінності між ними ніколи не були істотними, а в прикордонних районах і зовсім розмивалися. Так тривало, доки ґаллів самих не підкорив Цезар. Це сталося не так давно, асиміляція ще не завершилася, і не у всіх померла пам’ять про колишню волю.

Здавалося, та сама гірка доля спіткає і їхніх східних сусідів, але, втративши три легіони в Тевтобурзькому лісі, Август вирішив провести кордон імперії по Рейну, а не по Ельбі, і лише кілька германських племен лишилися під владою Риму. Для найвіддаленіших із них, як-от батавів і фризів, завоювання це було ледь відчутне. Подібно до штатів Британської Індії, вони мали платити данину й загалом поводитися так, як того вимагав найближчий до них проконсул. Ці племена постачали чимало воїнів до допоміжних військ, спочатку добровольців, згодом за призовом. Саме вони першими підняли повстання, а пізніше до них приєдналися родичі зі сходу, тимчасом як на південному заході полум’я війни розпалили ґалли.

— Щодо полум’я… Я чув про віщунку, яка пророкує, нібито Рим згине у вогні, — мовив Юлій Классік. — Розкажи мені про неї.

Огрядне Бурмундове тіло нервово засовалося в сідлі.

— Цими словами вона привела до нашого табору бруктерів, тенктерів і хамавів, — визнав він із дещо меншим запалом, ніж можна було б очікувати. — Слава про неї перенеслася через річки й дісталася до нас. — Він глянув на Еверарда. — Ти також мав би чути про неї у своїх мандрах, адже, мабуть, відвідував ті самі місця, що й вона. Племена, у яких вона побувала, не забувають її. Їхні воїни приходять до нас, бо дізнаються, що вона тут, закликає до війни.

— Звісно, я чув про неї, — збрехав патрульний, — але не знаю, яким із цих розповідей вірити, а яким ні. Справді, розкажи більше.

Сидячи верхи на конях, вони втрьох чекали під сірим небом і холодним вітром неподалік дороги, що вела від Старого Табору. Це був військовий шлях, брукований і рівний, як стріла, що вів уздовж Рейну на південь до Колонії Аґриппіни. Римські легіони перебували тут багато років. Тепер їхні залишки, що утримували фортецю протягом осені й зими, тягнулися під вартою до Новезія, який піддався значно швидше.

Видовище було жалюгідне: обшарпані, брудні, худі, як тріска. Більшість із них пленталося з порожніми очима, навіть не намагаючись зберігати якийсь лад. Це були переважно ґалли, з регулярних і допоміжних військ. Вони склали зброю перед Імперією ґаллів і присягнули їй на вірність, як того домагалися намовляннями й улещуваннями Классікові речники. Хоча солдати однаково б не вистояли проти іще одного рішучого приступу, як робили це раз по раз на початку облоги. Останнім часом їм доводилося їсти траву, тарганів та іншу дрібноту, яку вдавалося спіймати.

Конвой був символічний — жменька їхніх земляків-ґаллів, нагодованих і добре споряджених, теж із солдатів, що раніше перекинулися до Классіка та його поплічників. Численніший загін пильнував запряжені волами вози, що тяглися позаду, навантажені воєнною здобиччю. Ці вартівники були германці — кілька ветеранів-легіонерів мали під своїм командуванням пущовиків, озброєних списами, бойовими сокирами й довгими мечами. Клавдій Цивіліс — або ж Бурмунд Батав — вочевидь не надто довіряв своїм кельтським спільникам.

Бурмунд супився. Це був дебелий чоловік з грубуватими рисами обличчя. Ліве око було сліпе, молочно-біле — наслідок давньої інфекції, а праве — холодно-блакитне. Відкинувшись від Риму, він відпустив каштанову, помережану сивиною бороду, а волосся, також необтяте, фарбував на варварський лад у рудий колір. На тулубі його, однак, брязкотіла кольчуга, на голові блищав римський шолом, а на поясі висів легіонерський меч, яким зручніше не рубати, а колоти.