Пол Андерсон – Патруль часу (страница 100)

Відтак боги звели стіни для свого захисту — дерев’яний частокіл на півночі й високий кам’яний мур на півдні — і стали правити у своїх володіннях над усім, що підкоряється Закону.

Але один із асів, Леоказ Шахрай, наполовину йотун, не міг угамуватися. Він жалкував за колишніми часами беззаконня і вважав, що тепер його мають за ніщо. Зрештою він вислизнув непоміченим і вирушив на південь, до кам’яного муру. Там він наслав на вартового сон, забрав зі схованки ключ і пробрався до Залізної країни. Там Леоказ домовився з її володарями: діставши від них спис, що звався Убивця Літа, він віддав їм того ключа.

Так Залізним велетам відчинилися двері до земного світу, їхні війська наринули, несучи із собою рабство і смерть. Першим їхніх звірств зазнав захід, і сонце часто сідало в озера крові.

Однак велет Гоад вирушив на північ, маючи на меті досягнути Крижаної країни й укласти союз із йотунами, що жили там. На своєму шляху він чинив усе, що хотів: забирав з пасовиськ корів; розкидав будинки, шукаючи поживи; сіяв пожежі й убивав людей заради розваги. По собі він лишав руйновища.

Велет вийшов на берег моря й помітив удалині Нерду. Богиня сиділа на шхері й, ні про що не здогадуючись, розчісувала волосся. Пасма її сяяли, наче золото, а перса були, наче сніг, коли на ньому лежать блакитні тіні. Гоад запалав хіттю. Тихо, як ніч, попри свою величінь, велет підкрався до богині, перебрів узмор’я й накинувся на неї. Коли Нерда запручалася, він ударив її головою об камінь і приголомшив. Там, у прибої, він учинив ґвалт над нею.

Хоч і був відплив, але вода здійнялася над рифом, щоб приховати наругу. Через це багато кораблів розбилося об скелі, а моряків їхніх забрали хвилі. Та це не могло загасити люті й утопити горе Нерди.

Отямившись із диким криком, вона побачила, що знову сама. На крилах шторму богиня кинулася до своєї домівки за вечірнім сонцем.

— Куди він пішов? — закричала вона.

— Ми не знаємо, — заплакали її доньки, — знаємо тільки, що він пішов від моря.

— Помста наздожене його, — промовила Нерда.

Вона повернулася на суходіл і вирушила до оселі, яку ділила з Фрогом, щоб попросити в нього допомоги. Але була весна, і Фрог подався пробуджувати життя — вона теж мала супроводжувати його. Тим-то не могла Нерда зажадати собі бика Землетрясця, як було домовлено.

Тоді вона закликала до себе найстаршого сина й обернула його на велетенського чорного жеребця. Сівши на нього верхи, Нерда вирушила до Асгейму. Вотан дав їй свій несхибний спис, а Тіваз — Шолом Жаху, і богиня поспішила Гоадовим слідом. Нужденний то був рік, коли вона покинула Фрога й море.

Гоад почув, що Нерда їде по нього. Він видерся на гору й здійняв свою палицю, готуючись до битви. Упала ніч. Зійшов місяць. У його сяйві вдалині Гоад побачив спис, шолом і лиховісного жеребця. Відвага покинула його, і велет кинувся втікати на захід. Він біг так швидко, що Нерда ледве тримала його в полі зору.

Гоад добіг до своїх побратимів, Залізних велетів, і став благати їх допомогти. Щит до щита, велети стали лавою перед ним. Нерда метнула спис понад їхніми головами й прохромила ним свого ворога. Кров його затопила долини.

Нерда подалася додому, досі сповнена гніву на Фрога через порушену обіцянку.

— Я братиму бика, коли схочу, — мовила вона, — і ти тяжко шкодуватимеш про нього, коли настане День загибелі.

Фрог теж лютився на неї через те, що Нерда вчинила з їхнім сином. Вони розійшлися.

Проти Зимового сонцевороту богиня породила дев’ятеро синів — Гоадове випліддя — й обернула їх на псів, таких самих чорних, як і її кінь.

Тонар Громовик приїхав до її оселі.

— Фрог полишив сестру, а ти — брата, щоб бути вам разом, — мовив він. — Якщо ви не зійдетеся, життя загине що на землі, що в морі. Чим тоді годуватися богам?

Тим-то оповесні Нерда повернулася до чоловіка, та неохоче, і восени знову пішла від нього. Відтоді так діється щороку.

— Леоказ зламав нашу клятву, — мовив до неї Вотан. — Відтепер у світі ніколи не буде миру. Нам всім дуже потрібен мій спис.

— Я відшукаю й поверну тобі списа, — відказала Нерда, — якщо ти пообіцяєш знову дати мені його, а Тіваз — свій шолом, коли я виїду на полювання.

Потік крові відніс спис у море. Довго Нерда мандрувала в його пошуках. Багато розповідали про дивну жінку, що приходила то до одного краю, то до іншого. Тим, хто гостинно приймав її, вона віддячувала: зцілювала рани, зараджувала їхньому лихові, провіщала майбутнє. Вона і тепер посилає жінок мандрувати по світу й чинити так, як чинила вона, її ім’ям і на її веління. Врешті-решт вона знайшла спис, що плив під вечірньою зорею.

Проте її не полишає мстивість. Коли старий рік повертає на новий, та й у будь-який інший час, коли її серце холоне на згадку про кривду, Нерда виїжджає на полювання. На коні, зі зграєю собак, списом у руці й шоломом на голові, вона мчить разом із нічним вітром, налітає на Залізних велетів, жене геть примари лиходіїв, несе біди на голови ворогів тих, хто шанує її. Лячно почути в небі всю цю гуркотнечу — гук мисливського рога, стукіт копит, завивання собак — звуки Дикого полювання. Однак чоловіки, що здіймуть зброю проти тих, кого ненавидить Нерда, матимуть її суворе благословення.

11

49 рік н. е.

На захід від Ельби, південніше від того місця, де одного дня постане Гамбург, простяглася земля лангобардів. За кілька століть їхні нащадки захоплять Північну Італію, заснують королівство, що стане відомим як Лангобардське, і цим завершать переселення, яке триватиме кілька поколінь. Наразі ж вони — лише одне з германських племен, хоча й доволі могутнє, яке завдало римлянам у Тевтобурзькому лісі чимало важких ударів. Згодом їхні сокири допомогли сусідам-херускам обрати собі короля. Заможні й гордовиті, лангобарди вели торгівлю й розносили вісті від Рейну до Вісли, від кімврів у Ютландії до квадів на Дунаї. Флоріс вирішила, що їм з Еверардом не вдасться просто так приїхати й назватися нужденними подорожніми з тих чи тих країв. Так можна було вчинити в сімдесятих чи шістдесятих роках у племенах на західному прикордонні, пов’язаних ворожими, підданськими чи мирними стосунками з Римом більше, ніж зі східняками. Надто великий був ризик помилитися.

Але тут ось уже два роки проживала Ета. І саме тут мав лежати ще один ключ до таємниці її походження, а крім того, це була можливість глибше дослідити вплив віщунки на ті племена, через які пролягав її шлях.

На щастя для агентів — хоч це було й не дивно, — серед лангобардів, подібно, як Флоріс серед фризів, проживав етнограф. Патрулю потрібна була інформація про Центральну Європу в першому столітті нашої ери, і це було чи не найкраще місце для спостережень.

Йене Ульструп облаштувався тут дванадцять років тому. Він розповів, нібито його звати Домар, а прибув він з тої місцевості, яка в майбутньому стане околицями міста Берген у Норвегії, — справжньої terra incognita[167] для прив’язаних до суходолу лангобардів. Буцімто ворожнеча між родинами змусила податися його у вигнання. Він переправився до Ютландії: південні скандинави на той час уже вміли будувати доволі великі судна. Звідти Домар мандрував на своїх двох, розплачуючись за гостину піснями й віршами. За звичаєм, король віддячив за кілька підлесливих віршиків золотом і запрошенням залишитися. Домар уклав гроші в торгівлю, напрочуд швидко збив чималі статки і з часом надбав власне господарство. Його торговельні справи і природне для барда прагнення пізнати світ пояснювали його часті й тривалі відлучення. Багато подорожей він справді здійснював до тогочасних країв, хоча й міг полегшити собі дорогу хроноциклом.

Відійшовши до місця, де його ніхто не міг побачити, Ульструп викликав зі схованки машину часу. За мить, але водночас на кілька днів раніше, він був у таборі Еверарда й Флоріс. Вони розташувалися північніше, на незаселеній смужці землі — у двадцятому столітті її б назвали демілітаризованою зоною — між лангобардами й хавками.

З кручі, яку затуляли дерева, вони дивилися вниз на широку річку, що текла між берегами насиченої зеленої барви. Шурхотів очерет, кумкали жаби, полисками срібла скидалася риба, незчисленними метушливими зграями літали водоплавні птахи, часом біля протилежного берега, де жили суарини, пропливав човник.

— Ми трохи зануримося в природу цього краю, — сказала була Флоріс. — А не пурхатимемо з місця на місце, як безтілесні духи.

Вони скочили на ноги, коли прибув їхній колега. Стрункий, з волоссям кольору піску, Ульструп, як і вони, був одягнений на варварський лад. Це, звісно, не означало, що він з’явився перед ними, загорнутий у ведмежі шкури. На етнографі була сорочка, куртка й штани — все з добротного полотна, уміло пошите і зі смаком гаптоване візерунками. Золотар, який виготовив брошку, що сяяла у нього під горлом, навряд чи керувався елліністичними канонами, та, попри це, діло своє добре тямив. Ульструпове волосся було зачесане й зав’язане у вузол на правому боці, вуса підстрижені, але підборіддя їжачилося щетиною: тутешні леза значно поступалися «Жиллетту».

— Що вам вдалося довідатися? — вигукнула Флоріс.

Ульструп усміхнувся, і стало помітно, який він стомлений.

— Одразу й не розповісти, — відказав етнограф.

— Дай людині віддихатися, — промовив Еверард. — Прошу, сідайте сюди, — він вказав на вкриту мохом колоду. — Хочете кави? Чуєте, як пахне? Свіжа.