Пол Андерсон – Патруль часу (страница 102)
— Саме цьому ми й намагаємося запобігти, — різко відказав Еверард.
Запала мовчанка. Вітер гойдав листям, що тихо шелестіло, сонячні блискітки вигравали на неспокійній річковій воді. Панувала така утихомиреність, що все довкола здавалося несправжнім.
— Але перш ніж ми зможемо виправити це відхилення, нам потрібно з’ясувати, як воно почалося, — промовив Еверард. — Вам вдалося дізнатися, звідки походить Веледа?
— Боюся, що ні, — визнав Ульструп. — Погане сполучення, величезні дикі простори… Ета не хоче говорити про своє минуле, її помічник Гайдгін теж. Можливо, за двадцять один рік він почуватиметься спокійніше, коли в розмові з вами згадає цих таємничих альварингів. Але навіть тоді, думаю, було б небезпечно розпитувати його про подробиці. Тепер з них обох не витягнути й слова. А втім, я чув, що вперше Ета з’явилася серед ругіїв на балтійському узбережжі років п’ять або шість тому — непевні згадки не дають змоги визначити точніше. Кажуть, вона прибула на кораблі, як і належить пророчиці морської богині. На мою думку, це, а також її акцент вказують на скандинавське походження. Мені прикро, що я більше нічим не можу вам допомогти.
— Цього достатньо, — відповів Еверард. — Ви добре попрацювали, друже. Запасемося терпінням і приладами, може, порозпитуємо трохи — і визначимо місце й час її прибуття.
— А тоді… — Флоріс недоказала й утупила погляд за річку, за ліс, на північний схід у напрямку невидного морського берега.
12
Ліворуч і праворуч, скільки сягало око, простяглося узбережжя. Пісок здіймався порослими жорсткою травою дюнами. На темнішій смузі, нижче від верхньої лінії прибою, валялися розкидані водорості, мушлі, кістки риб і птахів. Кілька мартинів ширяли на вітрі. Холодний і вогкий, він свистів і ніс із собою смак солі й запахи морських глибин. Хвилі омивали берег нижче лінії прибою, з сичанням відкочувалися назад і набігали знову, щоразу трохи вище. Далі від берега вони набирали на силі, з глухим гулом здіймали над сталево-сірими водами свої білі гребені й неслися до обрію, що так само губився десь посеред неба. Воно, це небо, немовби тиснуло на світ, безбарвне, як і море. По ньому сунули темні клапті хмар. На заході йшов дощ.
На суходолі круг невеличких озер хиталася осока, її зелень була єдиною яскравою барвою довкола. Удалині чорнів ліс. Крізь мочарі до берега пробивалася річечка. Місцеві жителі, вочевидь, використовували її, щоб спускати на воду свої човни, якщо мали якісь. Їхнє сільце лежало за милю від берега — кілька хатин-мазанок, що горбилися під дереновими покрівлями. З відтулин ішов дим, а більше нічого не рухалося.
Зненацька картину пожвавив корабель. Справжній красень, довгий і стрункий, обшитий унапуск, із загнутими високими носом і кормою, — хоч і без щогл, він стрімко біг по воді, рухаючись завдяки п’ятнадцятьом парам весел. Нехай шторми й здерли з нього майже всю червону фарбу, дубовий корпус лишався міцним. Під монотонні вигуки стерничого команда вивела корабель на мілину, потім моряки позістрибували у воду й підтягнули судно на берег.
Еверард пішов їм назустріч. Люди з корабля чекали на нього, тримаючись насторожі. Коли патрульний наблизився, вони побачили, що він сам. Еверард підійшов ще ближче й устромив ратище списа в пісок.
— Вітаю! — гукнув він.
Сивий пошрамований чоловік — очевидно, капітан — запитав його:
— Ти з тих хатин?
Говірку його було б важко зрозуміти, якби Еверард і Флоріс не мали її гіпновідбитку. (Власне кажучи, відбиток був із данської, тої, якою вона стане за чотири століття, — нічого ближчого до потрібної мови не виявилося. На щастя, ранні нордичні мови повільно мінялися. Втім, агенти не могли сподіватися зійти ані за місцевих, ані за земляків тих, хто прибув на кораблі.)
— Ні, я подорожній. Прямував до того поселення в пошуку ночівлі, але помітив вас і вирішив собі спершу вислухати вашу історію. Вона має бути цікавіша за все те, що можуть розказати тутешні селяни-домосиди. Мене звати Маринг.
Зазвичай патрульний сказав би просто «Еверард»: його прізвище звучало як ім’я у кількох германських балачках. Але в майбутньому він скористається ним, коли зустрінеться з Гайдгіном, з яким сподівався поспілкуватися ще сьогодні. Еверард не міг дозволити, щоб той пізніше його впізнав — це був би ще один зсув у реальності з непередбачуваними наслідками. «Марингом», ім’ям, характерним для південного германця, йому порадила назватися Флоріс. Вона також допомогла йому прилаштувати довгу світлу перуку, фальшиву бороду, та ще й величезний ніс-бульбину, який забиратиме на себе всю увагу. Цього мало вистачити, зважаючи на те, як з роками тьмяніють людські спогади.
Моряк широко усміхнувся, і обличчя його взялося зморшками.
— А я Ваґніо, син Тутевара, з осади Гар’ю, що в землях альварингів. Звідки прибув ти?
— Здалеку.
Патрульний вказав великим пальцем позад себе, у бік поселення.
— Сидять за своїми стінами, еге? Бояться вас?
Ваґніо стенув плечима.
— Мабуть, думають, що ми морські розбійники. Воно й не дивно. Кораблі сюди не ходять. Ми висадилися тільки…
Еверард уже це знав. Вони з Флоріс простежили за кораблем з хроноциклів, коли виявили, що лише на цьому одному з усіх, які вони перевірили, є жінка. Перестрибнувши в майбутнє, агенти дізналися, де корабель пристане до берега, і повернулися назад, щоб Еверард зміг його зустріти. Флоріс лишилася над хмарами. Було б надто клопітно пояснювати її присутність.
— …щоб стати на ночівлю, — закінчив Ваґніо, — і запастися вранці прісною водою. А потім попливемо вздовж берега до англів з товаром для великого ярмарку, який у них відбувається о цій порі року. А цей люд… захочуть, нехай приходять до нас, а ні — то лишимо їх у спокої. З них то і взяти нічого.
— А самих їх? Продати на невільничому ринку? — запитання було огидне Еверарду, але цілком природне для цієї доби.
— Ні, вони дременуть урозтіч, ледве побачать, що ми йдемо по них, і розженуть всю свою худобу. Тому й хати свої поставили там, де поставили. — Ваґніо примружив око. — А ти, мабуть, із суходільців, якщо не відаєш про це.
— Так, з маркоманів. — Це плем’я проживало достатньо далеко, приблизно там, де лежатиме західна Чехословаччина. — А ви? Чи не зі Сканії[168]?
— Ні. Альваринги оселяють половину острова неподалік від Геатського узбережжя[169]. Лишайся з нами на ніч, Марингу, і ми обміняємося оповідками… На що ти так дивишся?
Довкола них юрмилися охочі до новин моряки. Переважно високі й світловолосі, вони затуляли патрульному корабель. Аж тут двоє моряків, застоявшись, посунулися, і Еверард побачив, як з носа корабля на берег зістрибнув стрункий юнак. Тоді здійняв руки й допоміг зійти на суходіл жінці. Веледі.
Помилки бути не могло. «Я пізнав би це обличчя, ці очі навіть на дні океану, над яким володарює її богиня». Але яка ж вона юна тепер! Дівча-підліток, тоненька, немов лозина. Вітер метляв розпущені каштанові коси, лопотів довгою, до щиколоток, спідницею. Еверардові здалося, що на відстані десяти-п’ятнадцяти ярдів він побачив… Що ж він побачив? Погляд, який шукав щось поза цим місцем, губи, які раптом затремтіли чи, може, прошепотіли щось? Горе, втрату, мрію? Еверард цього не знав.
Певна річ, Веледа не виявила до нього жодної цікавості, як він і сподівався. Патрульний сумнівався, чи вона взагалі бодай глянула на нього. Бліде обличчя відвернулося в інший бік. Дівчина сказала кілька слів своєму чорнявому супутникові, і вони пішли від корабля вздовж берега.
— А, на неї, — збагнув Ваґніо й дещо напружився. — Дивні вони, ці двоє.
— Хто вони? — запитав Еверард.
Теж природне запитання, адже тоді мало хто чув, щоб жінка перетинала море інакше, як полонянка. Пізніше переселенці з Фризії та Ютландії перевезуть свої родини до Британії, але це станеться лише за кілька століть.
Хіба що скандинавські жінки почали плавати на кораблях так рано… Еверардові про це нічого не було відомо. Північна Європа тих часів була дуже погано досліджена. У Патрулі вважали, що до Великого переселення народів тамтешні події не можуть справляти сильного впливу на решту світу. Ось вам і сюрприз.
— Ета, донька Главаґаста, і Гайдгін, син Відугада, — відказав Ваґніо. Еверард зауважив, що її ім’я моряк назвав першим. — Вони заплатили за місце на кораблі, але пливуть не для того, щоб торгувати разом з нами. Власне, ярмарок її зовсім не цікавить, вона хоче, щоб ми висадили її — їх — десь по дорозі. Де саме, вона ще не сказала.
— Нумо краще готуватися до ночівлі, капітане, — пробурчав якийсь чоловік. Інші на це схвально загомоніли.
До сутінків залишалося ще досить часу, а дощ начебто не мав повернути в цей бік. «Моряки не хочуть говорити про неї, — збагнув Еверард. — Вони нічого не мають проти неї, я певен, але так, вона дивна».
Ваґніо хутко пристав на пропозицію своєї команди.
Еверард запропонував допомогти облаштувати табір. Ввічливо — бо ж статус гостя священний — капітан висловив сумнів, що суходолець може бути їм у цьому корисним. Тож Еверард попрямував у тому напрямку, куди пішли Ета з Гайдгіном.
Патрульний побачив, що вони зупинилися далеко попереду. Схоже, про щось сперечалися. Вона змахнула рукою, на диво владним жестом, як для такої тендітної дівчини. Гайдгін розвернувся й рушив назад швидкими широкими кроками. Ета пішла далі.