Пол Андерсон – Патруль часу (страница 104)

Серед обох племен були люди, що возили морем товари на обмін аж до ругіїв на півдні й англів на заході. Ейнські геати також щороку влаштовували ярмарок у Каупавікській гавані, що принаджував до себе купців з багатьох земель. Альваринги привозили на нього свої вироби з вовни, солену рибу, шкури тюленів і морських котиків, ворвань, пух і пір’я, бурштин, який викидало на берег штормом. Час від часу котрийсь юний альваринг приєднувався до команди чужоземного судна. Якщо лишався живий, то повертався додому з оповідями про дивні краї.

У Главаґаста й Ґодагільд троє дітей померло немовлятами. Тоді король поклявся: якщо Ньєрда збереже від смерті тих, що народяться згодом, коли в першого чи першої з них зміняться всі молочні зуби, він віддасть богині чоловіка — не двох рабів, зазвичай старих і хворих, яких вона отримувала, коли посилала своє благословення нивам, а здорового й молодого. Народилася дівчинка. Главаґаст назвав її Ета, себто Клятва, щоб нагадати богині про свою обітницю. Невдовзі пішли й сини, яких король так чекав.

Коли настав час, він спорядив корабель, взяв воїнів і вирушив через протоку. Щоб не розбурхувати материкових геатів, Главаґаст минув їх і поплив ген на північ, де наскочив на табір скридфенів. З узятих у полон чоловіків він вибрав одного й убив у священному лісі Ньєрди. Решту бранців продав у Каупавіку. Більше Главаґаст не ходив у набіги, адже був м’яким і схильним до роздумів.

Може, через таку історію свого народження, а може, через те, що мала тільки братів, Ета виростала тихою і заглибленою в себе. Вона мала друзів серед сільської дітлашні, однак нікого близького, а коли вони разом гралися, Ета завжди опинялася осторонь. Дівчинка швидко вчилася всякій роботі й старанно її виконувала, але найкраще їй вдавалося те, що вона могла робити сама, як-от ткати. Рідко траплялося, щоб вона базікала й хихотіла з подружками.

Втім, коли вона починала говорити, дівчата її слухали. Згодом приєднувалися і хлопці, а іноді й дорослі: Ета вміла вигадувати історії. З часом вони ставали дедалі цікавішими, коли дівчинка, майже як скальди, почала вплітати в них вірші. В історіях цих оповідалося про мандрівників, прекрасних дів, чаклунів, відьом, тварин, що розмовляли, морський люд, про землі далеко за морем, де могло будь-що статися. Часто в оповідях з’являлася Ньєрда — порадниця або рятівниця. Спершу Главаґаст побоювався, що богиня може розгніватися, але не відбувалося нічого лихого, тож він цього не забороняв. Урешті-решт, його донька мала певний зв’язок з Ньєрдою.

У селищі Ета ніколи не бувала наодинці. Ніхто ніколи не бував. Будинки тиснулися стіна до стіни. У кожному по один бік ішли стійла для коней чи корів (яких, щоправда, не всі мали), по другий — лежаки для людей. Коло дверей (щоб мати більше світла під час роботи) стояли обтяжені каменем ткацькі верстати, у дальньому кутку — стіл і ослін, а посередині — відгороджене глиняним заслоном місце для вогнища. Харчі й хатнє начиння звисали з балок або лежали на них. Двері виходили на подвір’я, де довкола криниці вільно ходили свині, вівці, свійська птиця й сухоребрі пси. Життя збивалося докупи, балакаючи, сміючись, співаючи, плачучи, мукаючи, іржучи, рохкаючи, бекаючи, кудкудакаючи, гавкаючи. Стукотіли копита, рипіли колеса возів, гупав по ковадлу молот. Лежачи в темряві на солом’яній лежанці під овечою шкурою поміж теплих запахів тварин, гною, сіна й попелу, можна було почути, як вередує немовля, аж доки мати не дасть йому цицьки, як, сопучи й постогнуючи, вовтузяться мати з батьком, як надворі собаки виють на місяць, як стукотить дощ, як вітер то шелестить, то завиває, то реве… або цей дивний далекий звук… що це?… нічний крук, троль чи, може, мрець, що вибрався зі своєї могили?

Так багато було всього, за чим могла спостерігати маленька дівчинка, коли була вільна: приїзди й від’їзди; парування й роди; тяжка праця й легковажні пустощі; умілі руки, що дають форму дереву, кістці, шкурі, металу, каменю; свята, коли люди приносять богам жертви і влаштовують учти… Коли дорослішаєш, тебе беруть із собою, і ти бачиш, як повз тебе проїжджає повіз Ньєрди, накритий, щоб ніхто не узрів її лику. На тобі плетениця з омели, і ти кидаєш торішні квіти на шляху богині, і співаєш своїм тоненьким голоском. Ти відчуваєш радість і оновлення, але також і святобливий трепет разом із невимовленим глибоким страхом…

Ета зростала. Поступово отримувала нові доручення, що відводили її чимраз далі від поселення. Дівчинка збирала сухий хмиз на розпал, синячник і марену для фарб, ягоди й цвіт, коли на них наспівала пора. Пізніше вона стала ходити з гуртом до лісу по горіхи й до берега моря по мушлі. Ще пізніше, спершу з кошиком для колосків, а за рік чи два із серпом у руках, Ета допомагала збирати врожай на південних полях. Хлопчаки випасали череду, а дівчата приносили їм полуденок і часто затримувалися з ними майже на весь довгий-предовгий літній день. Окрім як під час коротких клопітних періодів, люди не мали куди поспішати. І не боялися нічого, крім хвороб, лихих чарів, істот ночі й гніву богів. На Ейні не водилися ні вовки, ні ведмеді, а грабіжники не навідувалися до цього бідного клаптика землі так давно, як сягала людська пам’ять.

Ета дедалі більше перетворювалася з дитини на дівчину і вже могла сама гуляти по вересових пустищем, забрідаючи вглиб так далеко, як хотіла. Зазвичай її прогулянки закінчувалися на березі моря, де, зачарована видовищем, вона могла сісти й забути про все на світі, аж доки надвечірні тіні й бриз не починали смикати її за рукав, нагадуючи, що час повертатися додому. З вапнякової кручі на західному березі Ета бачила велику землю, імлисту в далечині; з піщаного східного краю — тільки воду. Цього було досить. Досить за будь-якої погоди. Хвилі танцювали, синіші за небо, зі сніжно-білими стрічками шумовиння на плечах, а над ними хуртовиною кружляли зграї мартинів. Хвилі котилися, важкі, сіро-зелені; їхні гриви маяли на вітрі, а навальні удари об берег віддавалися в усьому її тілі. Хвилі здіймалися, бушували, ревіли, насичували повітря гірким водяним пилом. Хвилі простилали доріжку з розтопленого золота від Ети аж до низько завислого сонця, вони брижилися перед дощем і квапливо лопотіли йому у відповідь, вони загорталися в туман і шепотіли, невидимі, про щось незвідане. Ньєрда була серед них, грізна й зичлива водночас. Їй належали водорості й викинутий на берег бурштин, їй належали риби, морські птахи, тюлені, велетенські кити й кораблі. Їй належали паростки всього живого на землі, коли вона сходила на берег до свого Фрея: її море обіймало їх, леліяло, тужило за їхньою смертю взимку й пробуджувало до життя навесні. Геть маленька поміж всього цього, належала їй і дівчинка, яку Ньєрда зберегла на цьому світі.

Отож, Ета росла й ставала молодою дівчиною, високою, сором’язливою, дещо незграбною, яка мала дар слова, коли говорила не про буденність. Вона багато розмірковувала про незвичайне й багато часу ходила замріяною, а коли зоставалася наодинці, могла зненацька розплакатися, сама достоту не розуміючи чому. Ніхто не уникав її, але ніхто й не шукав її товариства, адже вона перестала розповідати свої історії, а крім того, щось дивне було в Главаґастовій доньці. І дедалі більше це виявлялося після того, як померла її мати, а батько взяв собі нову дружину. Вони не надто ладнали між собою, Ета і її мачуха. Подейкували, що дівчина часто приходить на могилу Ґодагільд.

Аж одного дня місцевий юнак побачив Ету, коли вона проходила повз нього. Над вересовим пустищем дув сильний вітер, і її розпущене каштанове волосся маяло, сповнене сонячного сяйва. Юнак, якому доти ніколи не бракувало відваги, відчув, як йому перехопило горло, а серце затріпотіло в грудях. Чимало часу минуло, перш ніж він спромігся промовити до неї слово. Дівчина опустила очі, і він ледве почув, що вона відповіла. По якомусь часі, утім, вони звикли одне до одного й більше так не ніяковіли.

Юнак цей був Гайдгін, син Відугада. Худорлявий чорнявий хлопчина, не надто охочий до розваг, але гострий на розум, дужий і спритний, удатний до зброї, ватажок у своєму гурті, хоча дехто й ненавидів його за бундючність. Ніхто, однак, не наважувався глузувати з нього через Ету.

Побачивши, до чого все йде, Главаґаст і Відугад зустрілися, щоб побалакати. Вони дійшли згоди, що така злука між їхніми родинами є бажана, але з весіллям поспішати не слід. Першу місячну кров Ета мала лише торік; підлітки могли розсваритися, а нещасливе подружжя — це клопоти для всіх. Почекаймо, а там буде видно. А тим часом випиймо по келиху елю за щасливе вирішення справи.

Минула зима разом з дощем, снігом, непроглядною пітьмою і нічними жахами, повернулося сонце й настав святковий день, посвітліло небо, розтанув сніг, окотились овечки, набубнявіли бруньки на деревах. Весна принесла листя й лопотіння крил перелітних птахів; Ньєрда зійшла на берег; чоловіки й жінки злягались у полях, де невдовзі будуть орати й сіяти. Сонячний Повіз здіймався дедалі вище й дедалі уповільнював свій біг, буяла зелень, блискали й гуркотіли над вересовими пустищами грімниці, вдалечині над морем ряхтіли веселки.

Настала пора ярмарку в Каупавіку. Альваринги готували товари й лаштувалися в дорогу. Від садиби до садиби летіла схвильована чутка: цьогоріч на торг прибув корабель із краю ген за землями англів і кімврів, із королівства римлян, Ромабурґу.