Пол Андерсон – Патруль часу (страница 106)
— Це може якось стосуватися нашої справи. Треба перевірити. — Еверард збільшив зображення.
Флоріс зробила це раніше за нього й скрикнула.
— О Боже! — здушено вигукнув Еверард.
Флоріс шугнула вниз, зі свистом розтинаючи повітря.
— Стій! Не роби дурниць! — загорлав Еверард. — Повернися!
Напарниця не зважала на нього, не зважала на шум у вухах, не зважала ні на що, крім тої картини, яку бачила перед собою. Її крик летів за нею, немов крик розгніваної валькірії або яструба, що каменем падає на свою жертву. Еверард вгатив кулаком по приладовій панелі, вилаявся й, безпорадний щось удіяти, з похмурим виразом полетів за Флоріс, хоча й повільніше. Він зупинився на висоті кількох сотень футів, тримаючись так, щоб сонце було в нього за спиною.
Чоловіки, які з’юрмилися, щоб поспостерігати за видовищем, або дочекатися своєї черги, почули. Вони звели голови й побачили Коня Смерті, що нісся на них. Римляни заверещали й кинулися врозтіч на всі боки. Той, що лежав на дівчині, відірвався від неї, звівся на коліна й вихопив ніж. Може, мав намір убити її, а може, це був лише захисний рефлекс. Байдуже. Сапфірово-синій енергопромінь ударив його просто в рот. Ґвалтівник скоцюрбився в ногах Ети. Крізь дірку на потилиці димів мозок.
Флоріс розвернула хроноцикл. Тримаючись на висоті людського зросту, вона вистрілила в найближчого до неї римлянина й поцілила йому в живіт. Чоловік зойкнув і, впавши на траву, задриґав у повітрі руками й ногами — наче перевернутий жук, здалося Еверардові. Флоріс погналася за наступним і підстрелила його чисто. Після цього спинилася й на якусь хвилю нерухомо завмерла на сидінні. По обличчі її стікав, змішуючись зі сльозами, піт, такий самий холодний, як і її руки.
Жінка судомно втягнула повітря. Відтак сховала пістолет і плавно опустилася біля Ети.
«Що зроблено, те зроблено», — наче дзвін, гучала в Еверардовій голові думка. Він швидко зважив можливі варіанти. Вцілілі моряки у сліпій паніці втікали хто вздовж берега, хто до лісу. Двоє, що зберегли якусь крихту здорового глузду, кинулись уплав до корабля, де також здійнявся переполох. Патрульний прикусив губу, аж потекла кров.
— Гаразд, — промовив він уголос беземоційним тоном.
Стрибаючи крізь простір, точними пострілами він вбив усіх, хто висадився на берег. Потім нарешті позбавив страждань пораненого. «Навряд чи Янне зумисне залишила його живим. Вона просто забула». Еверард повернувся на висоту п’ятдесяти футів і завис там, стежачи сканером і підсилювачем звуку за тим, що відбувалося внизу.
Ета сіла. В очах у неї було порожньо, але вона схопилася за свою спідницю й обсмикнула її, ховаючи стегна в кривавих патьоках. Звиваючись, до неї повз зв’язаний Гайдгін.
— Ето, Ето… — стогнав він. Коли хроноцикл опустився між ними, юнак спинився. — О богине, меснице…
Флоріс зіскочила із сидіння й, опустившись навколішки біля Ети, обійняла дівчину.
— Усе скінчилося, люба, — схлипнула вона. — З тобою все буде добре. Такого більше не повториться, ніколи. Ти тепер вільна.
— Ньєрдо, — почула Флоріс. — Мати всього сущого, ти прийшла.
— Немає сенсу заперечувати свою божественність, — прозвучало в приймачі Еверардове бурчання. — Вшивайся звідти до біса, поки все не стало ще гірше.
— Ні, — відказала жінка. — Ти не розумієш. Я мушу її бодай трохи втішити.
Еверард занімів. Команда корабля гарячково ставила вітрила й підіймала якір.
— Розв’яжи мене, — благав Гайдгін. — Пусти мене до неї.
— Здається, я таки розумію, — промовив Еверард. — Поквапся там, гаразд?
Ета потроху приходила до тями, але її карі очі були сповнені несьогосвітнього блиску.
— Що ти хочеш від мене, Ньєрдо? — прошепотіла вона. — Я належу тобі. Завжди належала.
— Знищ римлян, усіх! — вигукнув Гайдгін. — Я заплачу тобі своїм життям, якщо забажаєш.
«Бідолашний хлопчина, — подумав Еверард. — Твоє життя і без того в наших руках, і забрати його ми можемо, коли нам заманеться. Але мабуть, не варто мені очікувати від тебе розважливих дій саме тепер, правда ж? Та й будь-коли, як на те вже пішло. Тобі бракує наукових знань постхристиянської Західної Європи. Для тебе боги реальні, і найперший твій обов’язок — це помста за завдану кривду».
Флоріс гладила розкуйовджене волосся. Вільною рукою вона пригортала до себе пропахле потом, тремтливе, тендітне тіло дівчини.
— Я хочу лише, щоб у тебе було все добре, щоб ти була щаслива, — сказала вона. — Я люблю тебе.
— Ти врятувала мене, — затинаючись промовила Ета, — тому що… тому що я мушу… Що я мушу?
— Послухай мене, Флоріс, заради всього святого, — крізь зуби проказав Еверард. — Час вискочив з паза, і сьогодні його вже не направити. Ти не зможеш. Забарися ще трохи, і я присягаюся тобі, що вже ніколи не буде Таціта-першого, а може, навіть і другого. Ми не належимо до цих подій, і тому майбутнє в небезпеці. Облиш їх!
Його напарниця враз немов заціпеніла.
— Тебе щось турбує, Ньєрдо? — наче дитина, запитала Ета. — Що може турбувати тебе, богиню? Може, те, що римляни оскверняють твій світ?
Флоріс заплющила очі, розплющила їх і відпустила дівчину.
— Це… це… через твоє горе, люба, — промовила вона й, підводячись, додала: — Лишайся здорова. Лишайся смілива, вільна від страху й смутку. Ми ще зустрінемося. — Відтак звернулася до Еверарда: — Розв’язати Гайдгіна?
— Не треба. Ета візьме ніж і перетне мотузки. Він допоможе їй дістатися до поселення.
— Слушно кажеш. Це їм обом піде на користь, еге ж? Бодай трішечки.
Флоріс сіла на хроноцикл.
— Думаю, нам краще здійнятися вгору, замість просто зникнути, — мовив Еверард. — Рушаймо.
Він востаннє глянув униз, немовби відчуваючи, як ті двоє все дивляться й не можуть відірвати очей від неба. Напнувши вітрила, корабель у морі, прямував на захід. Недолічившись кількох пар рук і, без сумніву, щонайменше двох-трьох старшин, він міг і не доплисти додому. Якщо ж допливе, моряки могли розповісти свою історію, а могли й не розповісти. Навряд чи багато хто їм повірить. Вони вчинили б розумніше, якби вигадали якесь правдоподібніше пояснення. Звісно, будь-яку історію можуть сприйняти за вигадку — спробу приховати бунт. У такому разі на них чекає неприємна смерть. Може, замість вертати додому, вони вирішать пошукати щастя серед германців, хоча перспективи їхні поганенькі. Знаючи, що їхня доля не вплине на майбутнє, Еверард вирішив, що йому на неї начхати.
15
Сонце щойно сіло за обрій, хмари на заході були золотаво-червоні, на сході ж небо дедалі темнішало, тимчасом як ніч припливною хвилею накочувалася на лісову пущу. Денне світло ще затрималося на безлісій маківці пагорба в Центральній Германії, але на траві вже пролягли тіні, а тепло височувалося зі спокійного повітря.
Доглянувши коней, Янне Флоріс присіла навпочіпки біля почорнілої латки перед двома однаковими наметами й узялася готувати дрова для багаття. Трохи, поколотих і складених, лишилося з минулого разу, коли агенти Патруля використовували це місце для свого табору, — кілька днів тому, якщо рахувати за обертами планети довкола своєї осі. Повів вітру й глухий звук змусили її звестися на ноги. Еверард зістрибнув зі свого часолета.
— Чому ти… я чекала на тебе раніше, — мало не ніяковим голосом промовила Флоріс.
Він стенув своїми кремезними плечима.
— Я подумав, що поки ти поратимешся у таборі, я владнаю свої справи, — відказав патрульний. — А вечір — логічний час для повернення. Я не голодний, хіба щось трохи перехоплю, а ось спати буду без просипу. Страшенно втомлений. А ти?
Флоріс підвела погляд.
— Ні, я ще не хочу спати. Я надто напружена. — Натужно ковтнувши, вона змусила себе поглянути йому в вічі. — Де ти був? Коли ми прибули сюди, ти тільки й сказав мені, щоб чекала, а сам кудись подався.
— Так, справді. Вибач, я не подумав. Мені здалося, це очевидно.
— Я думала, що таке моє покарання.
Він замотав головою енергійніше, ніж можна було очікувати з його слів:
— Ради Бога, ні. Власне кажучи, я б радше навпаки волів уникнути розмови. Що я робив? Скочив назад на Еланд, коли стемніло… того самого дня. Діти вже пішли, довкола нікого не було, як я й сподівався. Я повантажив трупи один за одним, відвіз далеко в море і там потопив. Не надто весела робота. Тобі не було сенсу брати в ній участь.
Флоріс витріщилася на нього.
— Але навіщо?
— Невже не зрозуміло? — різко кинув він. — Подумай лишень. Причина та сама, через яку я перестріляв усіх тих покидьків, до яких ти не дісталася: мінімізувати вплив на місцеве населення, адже в нас і без того забагато змінних чинників. Наважуся припустити, що вони більш-менш повірять Еті й Гайдгінові, адже ці люди живуть у світі, де повно богів, тролів і магії. А ось речові докази або підтвердження незацікавлених свідків подіяли б на них значно сильніше, ніж не надто правдоподібна недоладна розповідь.
— Тепер розумію. — Вона сплела пальці докупи. — Я діяла нерозумно й непрофесійно, так? Мене не готували до таких завдань, але це, звісно, не виправдання. Мені дуже шкода.
— Ну, ти заскочила мене зненацька, — пробурчав Еверард. — Коли ти рвонула вниз, я на секунду сторопів. А потім — що мені лишалося робити? Певна річ, я не міг ще більше заплутати причинно-наслідкові зв’язки, не міг дозволити Гайдгінові побачити моє обличчя, щоб він не пізнав мене в Колонії цього року. Стрибнути в назад у майбутнє, замаскуватися інакше, ніж того разу на березі, і повернутися тої самої хвилини? Теж ні. Нічого доброго б із того не вийшло, це лише погіршило б справу, якби смертні побачили сварку між богами. Мені лишалося тільки підіграти тобі.