Пол Андерсон – Патруль часу (страница 108)

У портику стояли двоє вартових. Коли патрульний, під’їхавши до сходів, напнув повіддя, вони, як і прибрамна сторожа раніше, запитали, хто він і чого йому треба.

— Я Еверард Гот, — відказав він. — Ваш командувач чекає на мене.

Один солдат запитливо глянув на свого товариша. Той кивнув.

— Я отримав вказівки щодо тебе, — мовив він. — Власне кажучи, я супроводжував попереднього гінця.

Невже він хапався за останні залишки пихи й важливості? Солдат шморгав носом і чхав. А тим першим, мабуть, в останню хвилину замінили офіцера, який зліг у лихоманці й цокотів зубами в бараку для хворих. Хоча вартові, схоже, були ґалльського племені, обоє мали доволі жалюгідний вигляд. Обладунки потьмяніли, «спідниці» промокли, на руках повиступали сироти, а запалі щоки свідчили про урізані пайки.

— Проходь, — сказав другий легіонер. — Ми покличемо конюха, він заведе до стайні твого коня.

Еверард зайшов до темного атріуму, де раб узяв у нього плащ і кинджал. Кілька чоловіків, що сиділи там, зсутулившись, — штаб, який не мав ніякої роботи, — глипнули на прибульця, і в їхніх очах начебто спалахнув слабкий вогник надії. Нагодився ад’ютант, який провів гостя до кімнати в південному крилі. Він постукав у двері, почув сердите «заходь», відчинив двері й оголосив:

— Пане, прибув германський посланець.

— Нехай проходить, — гримнув голос. — Лиши нас самих, але, про всяк випадок, стій за дверима.

Еверард зайшов. Двері за ним зачинилися. Крізь вітражне вікно сочилося кволе світло. Довкола в підсвічниках горіли свічки. Лойові, а не воскові, вони чаділи і смерділи. У кутках громадилися тіні й повзли через стіл, на якому лежали розкидані папірусні сувої з донесеннями. Ще в приміщенні були два стільці й скриня, мабуть, з одягом на зміну. На стіні висіли одне біля одного короткий меч і піхви. Жарівня з деревним вугіллям зігрівала кімнату, але повітря через це стояло важке.

Церіал сидів за столом. Він мав на собі саму лише туніку й сандалії: дебелий чоловік з суворим квадратним обличчям, чисто виголеним, через що помітнішими ставали глибокі зморшки. Очі його зміряли прибулого з голови до ніг.

— То ти Еверард Гот? — замість привітання запитав він. — Посередник сказав, що ти розмовляєш латиною. Сподіваюся, він не збрехав.

— Не збрехав.

«Це буде нелегко, — подумав патрульний. — Мені не пасує перед ним плазувати, але інакше Церіал може вирішити, що я надто пихатий, а він не потерпить зухвальства від якогось проклятого Юпітером тубільця. Мабуть, нерви у нього, як і в усіх, розшарпані до краю».

— Ви виявили ласку, а також мудрість, коли погодився прийняти мене.

— Ну, правду кажучи, тепер я ладен вислухати навіть християнина, якщо в того буде путня пропозиція. Якщо ж вона виявиться не вартою уваги, я принаймні потішу себе, коли розіпну його.

Еверард удав, ніби не розуміє, про що мова.

— Юдейська секта, — пробурчав Церіал. — Чув про юдеїв? Ще одна зграя невдячних заколотників. Але твоє плем’я проживає далеко на сході. Якого Тартара ти виконуєш доручення в цих місцях?

— Я думав, це вже пояснили вам. Я не ворог ані вам, ані Цивілісу. Я бував і в імперії, і в різних частинах Германії. Трохи знаю Цивіліса, трохи краще кількох менших вождів. Вони довірили мені говорити від їхнього імені, адже я людина стороння, проти якої ви нічого не маєте. Крім того, я знаю римські звичаї, а отже, зможу передати їм ваші слова неспотвореними. Що ж до мене самого, я торговець і мені хотілося б провадити справи в цих краях. Я сподіваюся мати зиск із миру, а також із тутешніх вождів.

Переконати повстанців було не так просто, але й не набагато складніше. Насправді вони знесиліли й охололи до боротьби. Гота могли б допустити до римського командувача, і з цього могла б вийти бодай якась користь, тимчасом як вже годі було погіршити справи. Посланці передали пропозицію, і германців здивувала та легкість, з якою римляни її прийняли. Втім, Еверард цього очікував. Завдяки Таціту і своїм спостереженням з повітря йому краще за повстанців було відомо, у якому скрутному становищі перебувають римляни.

— Це я знаю! — гаркнув Церіал. — Мені не сказали тільки про твій зиск у цій справі. Гаразд, ми поговоримо. Але попереджаю: будеш просторікувати, я сам вижену тебе звідси копняками. Сідай. Хоча ні, спершу налий нам вина. Вино — це єдине, що рятує в цьому жаб’ячому болоті.

Еверард наповнив два срібні кубки з вишуканої скляної карафки. Стілець, на який він сів, також був гарний, а напій — приємний на смак, хоча, як на Еверарда, трохи засолодкий. Усе, що тут було, належало Цивілісу. Цивілізації.

«Я ніколи не захоплювався римлянами, але треба визнати, що, крім работоргівлі, податкових відкупників і садистських ігрищ, вони принесли-таки й багато іншого. Мир, процвітання, відсутність кордонів — це не триває довго, але коли припливна хвиля відкочується, серед уламків вона залишає після себе розкидані книги, технології, вірування, ідеї, спогади про те, що колись було, — матеріал, який наступні покоління мають цінувати й берегти, щоб на ньому будувати нову цивілізацію. А серед спогадів були й ті, що нагадували: життя, нехай і на короткий час, не було самою лише боротьбою за виживання».

— Отже, германці готові здатися? — запитав Церіал.

— Я прошу у вас вибачення, якщо ми дали привід до неправильного тлумачення наших намірів. Ми не дуже добре володіємо латиною.

Церіал грюкнув по столу кулаком.

— Я ж сказав тобі: перестань ходити довкола або вимітайся геть! Судячи з того, як ти поводишся, мабуть, ведеш свій рід від Меркурія. Я родич імператорові, але ми з ним — прості солдати, які виконують свій тяжкий обов’язок. Поки самі, ми з тобою можемо говорити відверто.

Еверард наважився вишкіритися.

— Як забажаєте, командувачу. Насмілюся сказати, що ви не дуже помилилися щодо наших намірів. То чому б нам не перейти просто до справи? Вожді, що послали мене, не вдягнуть на шию ярмо й не дадуть закувати себе в ланцюги для тріумфу римлян. Але вони також прагнуть покласти край цій війні.

— Їм ще вистачає нахабства висувати умови? Які в них лишилися засоби, щоб воювати далі? Ми навіть більше не бачимо ворожих військ. Остання варта згадки спроба Цивіліса — це напад на наші кораблі минулої осені. Він не завдав мені клопотів, ні, але я неабияк здивувався: він, виявляється, ще на щось здатний. Це йому, звісно, нічого не дало, і Цивіліс відступив за Рейн. Відтоді ми нищимо його рідний край.

— Я бачу. Як бачу й те, що ви пошкодували його маєтність.

Церіал вибухнув реготом.

— Певно, що пошкодував. Щоб убити клин між ним і рештою. Нехай замисляться, чому вони мають лити кров і помирати заради його добробуту. Я знаю, що вони ситі війною по саму зав’язку. Ти прибув не від Цивіліса, а від групи племінних вождів.

«Це правда. А ти, чоловіче, кмітливий».

— Послання йдуть довго. До того ж ми, германці, звикли діяти незалежно ні від кого. Та це не значить, що мене послали зрадити Цивіліса.

Церіал надпив зі свого келиха, з брязкотом поставив його на стіл і промовив:

— Гаразд, послухаймо. Що мені пропонують?

— Мир, як я вже казав, — виголосив Еверард. — Чи можете ви відкинути таку пропозицію? Ви в такому самому скрутному становищі, як і вони. Стверджуєте, що більше не бачите ворожих військ? Це тому, що ви більше не просуваєтеся вперед. Ви загрузли в спустошеному дощенту краю, де кожна дорога — багновище, а ваші легіонери мерзнуть, мокнуть, голодують, хворіють і слабнуть. Ваше постачання жахливе, і воно не стане кращим доти, доки держава не оклигає від громадянської війни, а це триватиме довше, ніж ви можете дозволити собі чекати. — «Хотів би я процитувати той відомий рядок зі Стейнбека про мух, які захопили липкий папір»[172]. — А тим часом Бурмунд, себто Цивіліс, набирає нове військо в Германії. Ви можете зазнати поразки, Церіале, як Вар зазнав поразки в Тевтобурзькому лісі, і з тими самими довгостроковими наслідками. Краще замиритися, доки є така можливість. Я достатньо прямо висловився?

Римлянин спалахнув і стиснув руки в кулаки.

— Не лише прямо, але й зухвало. Ми не зробимо такого подарунка заколотникам. Ми не можемо.

Еверард пом’якшив тон.

— Ті… від чийого імені я говорю… вважають, що ви вже достатньо покарали їх. Хіба ви не досягнете своєї мети, якщо батави та інші племена повернуться до васальної залежності, а їхні спільники за Рейном заспокояться? Взамін вони просять лише те, що винні своїм людям. Жодної децимації[173], жодного рабства, жодних полонених для тріумфальних в’їздів чи боїв на аренах. Натомість — амністія всім, зокрема й Цивілісові. Повернути ті племінні землі, які захоплено. Покласти край зловживанням, які, власне, й спричинили повстання. Це означає передусім помірні податі, місцеве самоврядування, дозвіл на торгівлю й більше жодних примусових призовів до війська. За умови, що на це все погодитеся, ви знову матимете стільки добровольців, скільки Римові буде потрібно.

— Чималий набір вимог, — промовив Церіал. — У мене немає таких повноважень.

«Ага, тобто ти не проти розглянути ці вимоги».

Еверарда пройняло радісне збудження. Він нахилився вперед.

— Командувачу, ви з дому Веспасіана, Веспасіана, за якого воював і Цивіліс. Імператор дослухається до вас. Усі кажуть, що він практичний чоловік, якому важлива не порожня слава, а щоб усе працювало як слід. Сенат… сенат дослухається до імператора. Якщо захочете, якщо докладете зусиль, командувачу, ви зможете проштовхнути цей договір. Вас будуть згадувати не як Вара, а як Германіка.