Пол Андерсон – Патруль часу (страница 107)

— Мені шкода, — у розпачі промовила вона. — Я нічого не могла із собою вдіяти. Там була Ета, Веледа, яку я бачила в лангобардів… жодна жінка не справляла на мене більшого враження… я знала її… але тут це була юна дівчинка, а ті тварюки…

— Звісно. Скажена лють разом зі співчуттям, що переповнює все твоє єство.

Флоріс випросталася. Її руки стиснулися в кулаки, вона глянула прямо на Еверарда і сказала:

— Я пояснюю, а не прошу пробачення. Я готова беззаперечно прийняти будь-яке покарання, яке Патруль вирішить застосувати до мене.

Еверард кілька секунд стояв мовчки, тоді криво посміхнувся й відповів:

— Не буде жодного покарання, якщо далі ти працюватимеш фахово й сумлінно. А я в цьому переконаний. Як залучений до цієї справи позачасовий агент, я маю право виносити свій присуд. Отож, тебе не будуть карати.

Флоріс часто закліпала, протерла зап’ястком очі й мовила тремтливим голосом:

— Ти до мене дуже добрий. Те, що ми працюємо разом…

— Агов, не думай про мене так погано! — запротестував він. — Авжеж, ти чудова напарниця, але я не дозволив би цій обставині вплинути на моє рішення… Хіба що трішки. Тут важить те, що ти виявила себе першокласним оперативником, а таких Патрулю завжди бракує. А найголовніше те, що це, власне кажучи, не твоя провина.

— Що? — спантеличено перепитала Флоріс. — Я ж дозволила почуттям узяти гору…

— За обставин, коли тебе важко звинувачувати в цьому. Я не певен, чи сам діяв би інакше, хіба що, може, трохи обачніше: але я не жінка. Мене не турбує, що довелося вбити тих покидьків. Я не отримав від цього задоволення, тим паче, що вони не мали проти мене жодного шансу. Але позаяк це треба було зробити, погані сни мене не мучитимуть. — Еверард на хвилю замовк. — Знаєш, коли я ще був молодий і зелений, до того, як вступив до Патруля, то вважав, що за зґвалтування має бути смертна кара, поки одна жінка не зауважила, що тоді ґвалтівник не матиме причини лишити жертву живою. Але мої почуття лишилися тими самими. Якщо я добре пригадую, у твоїх Нідерландах двадцятого століття проблему вирішують цивілізовано-холоднокровним шляхом — кастрацією.

— І все ж я…

— Облиш уже себе катувати. Ти ж не м’якотіла дівчинка. Відкладімо емоції вбік і поміркуймо про те, що сталося, з погляду Патруля. Просто послухай. Цілком очевидно — думаю, ти з цим згодна, — що то були морські торговці, які завершили свої справи на Еланді (якщо взагалі мали там якісь справи) і, ймовірно, прямували додому. Так сталося, що на тому пустельному березі вони помітили Ету й Гайдгіна і вирішили скористатися нагодою. Таке нерідко траплялося в стародавньому світі. Може, вони не планували повертатися на Еланд, може, вели справи з іншим племенем (з повітря мені видалося, що острів розділений), а може, думали, що ніхто не дізнається. У будь-якому разі, вони схопили дітей. Якби ми не втрутилися, вони забрали б Гайдгіна, щоб продати його в рабство. Ету також, якщо тільки не скалічили б її так, що наприкінці лишалося б хіба, заради розваги, перерізати їй горло. Ось що було б. Випадок, подібний до тисяч інших, що не мають значення ні для кого, крім самих жертв, які невдовзі гинуть, пропадають і про них навіки забувають.

Флоріс схрестила руки, досі стиснуті в кулаки, на грудях. В очах її зблиснуло останнє світло дня.

— Натомість…

Еверард кивнув.

— Так. Натомість з’явилися ми. Нам доведеться розшукати її рідне поселення, навідатися до нього за кілька років після того, як Ета його вже покинула, обережно порозпитувати, познайомитися з її одноплеменцями. Тоді, можливо, ми зрозуміємо, як маленька бідолашна Ета стала грізною Веледою.

Флоріс насупилася.

— Мені здається, я розумію. У… у загальних рисах. Я можу уявити себе на її місці. Думаю, Ета була кмітливіша й чуйніша за більшість своїх одноплеменців, набожніша, якщо так можна сказати про язичницю. На неї впав увесь той жах: переляк, сором, розпач; те брутальне насильство розчавило не лише її тіло, але й дух. Аж тут з’являється справжня богиня, вбиває негідників і приголублює Ету. Із дна пекла — до вершини слави… Але потім, потім! Та скверна, те почуття, що тебе збезчестили, ніколи остаточно не покидає жінки, Менсе. А їй ще гірше, адже в Германській залізній добі кров і лоно священні для роду, а перелюб дружини карається щонайжорстокішою смертю. Гадаю, одноплеменці не звинувачуватимуть її за те, чому вона не могла запобігти, але на ній лишиться немовби тавро, а елемент надприродного викликатиме, мабуть, скоріше страх, ніж пошану. Язичницькі боги підступні, часто жорстокі. Я не здивуюся, якщо Ета й Гайдгін не наважилися розповісти про все. Можливо, вони взагалі нічого не сказали, і це теж мордуватиме їх.

Еверардові страшенно хотілося закурити люльку, але він вирішив, що не варто саме тепер іти до часолета, щоб дістати її з багажника. Флоріс зараз дуже вразлива. «Вона ніколи раніше не називала мене на ім’я, адже ми завжди так ретельно уникали ускладнень у стосунках. Думаю, вона навіть не помітила цього».

— Можливо, твоя правда, — погодився він. — А проте надприродне втручання відбулося. Завдяки йому вони лишилися живі й вільні. Може, тіло Ети й збезчещене, але не душа. Навіщось вона виявилася потрібна богині. Мабуть, у неї особливе призначення, мабуть, вона обрана для чогось великого. Тільки ж для чого? Ну, а коли Гайдгін, сповнений чоловічої мстивості, постійно торочитиме їй… В умовах її суспільства це має сенс: їй призначено нести погибель Риму.

— На своєму далекому й тихому острові вона не могла нічого вдіяти, — докінчила думку Флоріс. — І не могла більше жити, як раніше. Ета подалася на захід, переконана, що богиня оберігає її. Гайдгін вирушив разом із нею. Обоє вони нашкребли достатньо товарів, щоб оплатити переправу морем. Те, що вони бачили й чули в дорозі про вчинки римлян, лише підживлювало їхню ненависть і переконання в правильності своєї місії. Але, я думаю, попри все, попри те, що це так рідко трапляється в цьому суспільстві, я думаю, що Гайдгін кохав її.

— Підозрюю, кохає й досі. Дивовижно, але й цілком очевидно, що Ета ніколи не ділила з ним ліжка.

— Це можна зрозуміти, — зітхнула Флоріс. — Вона після того, що їй довелося зазнати… А він щонайменше просто не міг змусити себе зазіхнути на обраницю богині. Я чула, у бруктерів він має дружину й дітей.

— Угу. Отже, за іронією долі, наше розслідування причин збурення в просторі-часі виявилося цією причиною. Насправді такий взаємозв’язок трапляється аж ніяк не вперше. І це ще одна підстава не винуватити себе, Янне. Причинно-наслідкова петля часто є дуже потужною й підступною. Наше завдання — не дозволити їй перетворитися на причинно-наслідковий вихор. Ми маємо запобігти тим подіям, що ведуть до Таціта-другого, і водночас не порушити тих, що описані Тацітом-першим.

— Як? — розпачливо запитала Флоріс. — Як ми наважимося знову втрутитися? Може, звернутися по допомогу до… данелліанців?

Еверард ледь-ледь усміхнувся.

— Гм, мені наше становище не видається аж таким безнадійним. Ти ж знаєш, від нас очікують, що ми впораємося самі з усім, з чим можемо, щоб заощадити життєвий ресурс інших агентів. По-перше, як я вже згадував, мені видається корисним побути якийсь час на Еланді, дослідити середовище, в якому зростала Ета. Потім ми повернемося до цього року, до батавів і римлян, і… є в мене деякі міркування, але спершу я маю ґрунтовно обговорити їх з тобою: твоя роль буде життєво важлива, байдуже, як ми вирішимо діяти.

— Я зроблю все, що зможу.

Якусь хвилю вони стояли мовчки. Повітря холоднішало. Схилами пагорба здіймалася ніч. Призахідні кольори вигоріли й зробилися сірими. Угорі зайнялася вечірня зоря.

Еверард почув уривчасте дихання. У сутінках він побачив, що Флоріс тремтить, обхопивши себе руками.

— Що сталося, Янне? — запитав він, уже здогадуючись.

Вона глянула кудись у темряву.

— Усі ці смерті і біль, втрати і горе…

— Це норма історії.

— Я знаю, знаю, але… Я думала, що мене загартувало життя з фризами, але сьогодні, у моєму сьогодні, я вбила людей і… і я не зможу спокійно заснути…

Еверард підступив ближче, поклав руки їй на плечі, прошепотів щось заспокійливе. Флоріс обернулася й рвучко обійняла його. Що йому лишалося, як не відповісти тим самим? Коли вона звела до нього своє обличчя, що йому лишалося, як не поцілувати її?

Вона палко відповіла. Вуста її були солоні на смак.

— О Менсе, так, так, будь ласка! Хіба тобі самому не хочеться забутися цієї ночі?

16

З незримого неба мжичка сіялася на вже наполовину затоплену дощами землю. Погляд швидко губився в довколишній сірості: одноманітні поля, зблякла трава, голі дерева, що гойдались на вітрі, залишки спаленого будинку, що розчинились у полуденній сутіні. Одяг не рятував від вологого холоду. Північний вітер, завиваючи, ніс запах боліт, моря й зими, яка йшла від полюса.

Еверард згорбився в сідлі, загорнувшись якомога щільніше у плащ. З каптура повз його обличчя скрапувала вода. Кінські копита чвакали, переступаючи в глибокій, аж по бабки, багнюці. А це ж була під’їзна дорога до головної садиби маєтку.

Будівля бовваніла попереду. У дещо зміненому середземноморському стилі, з череп’яним дахом, тинькований, цей будинок звів Бурмунд, коли був ще Цивілісом, союзником і воєначальником Риму. Дружина господарювала, діти наповнювали сміхом дім, який тепер правив за ставку Петіллію Церіалу.