Пол Андерсон – Патруль часу (страница 109)

Примруживши око, Церіал глянув на нього з-за столу.

— Як на варвара, ти збіса обізнаний, — промовив він.

— Я багато де був, володарю, — відповів Еверард.

«Авжеж, багато-багато де, по всьому світу побував, по яких тільки століттях не пострибав! А нещодавно навідався до того місця, звідки прийшли твої найприкріші біди, Церіале».

Як давно, здається, була та ідилія на Еланді. Та ні, на Ейні! Двадцять п’ять календарних років тому. Главаґаст, і Відугад, і більшість тих, хто так гостинно їх прийняв, були, найпевніше, вже мертві, кістки їхні — у землі, а імена згадувалися дедалі рідше. Разом з ними підійшли біль і збентеження, що лишилися після вчинку їхніх дітей, яких покликала в путь недовідома причина. Але для Еверарда минув заледве місяць відтоді, як він і Флоріс попрощалися з Лайкіаном. Чоловік і дружина, мандрівники з далекого півдня, які разом з кіньми переправилися морем і захотіли на якийсь час напнути намет поблизу приязного поселення… Незвична, а отже, захоплива подія — і люди ставали балакучішими, ніж будь-коли у своєму житті. Але були й години, проведені удвох в наметі або просто неба, на літньому вересовищі… Втім, опісля обоє мусили з головою поринути в роботу.

— До того ж у мене є зв’язки, — промовив Еверард.

«Історичні архіви, бази даних, великі координувальні комп’ютери, фахівці Патруля часу. Знання того, що саме ця конфігурація умов має потужний негативний зворотний зв’язок. Ми визначили випадковий чинник, який може спровокувати лавину змін. Тепер наше завдання — пригнітити його».

— Гм, — сказав Церіал. — Я хотів би детальніше почути твою історію. — Він кахикнув. — Але це іншим разом. Сьогодні ми зосередимося на справі. Так, я й справді хочу витягнути своїх людей з цього болота.

«А мені цей чоловік починає подобатися. Скидається чимось на Джорджа Паттона[174]. Так, ми з ним можемо знайти спільну мову».

Церіал проказав, зважуючи кожне слово:

— Скажи вождям ось що, і нехай вони передадуть мої слова Цивілісові. Я бачу одну велику перепону. Ти згадував про германців за Рейном. Я не можу погодитися на те, що він хоче, і відвести легіони, тимчасом як племена за річкою тільки й чекають, щоб їм свиснули й знову закликали на війну.

— Цивіліс цього не робитиме, запевняю вас, — мовив Еверард. — Якщо запропоновані умови будуть дотримані, він здобуває те, заради чого боровся, чи принаймні прийнятний компроміс. Хто ж іще може розпочати нову війну?

Церіал склав рот у жорстку складку.

— Веледа.

— Віщунка бруктерів?

— Відьма. Знаєш, я навіть розмірковував, чи не завдати удару по ним лише для того, щоб захопити її. Але вона щезла б десь у лісах.

— А якби якимось чином вам вдалося задумане, це було б однаково, що схопити в руки осине гніздо.

Церіал кивнув.

— Кожен шаленець від Рейну до Свебського моря схопився б за зброю. — Він мав на увазі Балтійське море, і він мав рацію. — Але ще гірше — для моїх онуків, якщо не для мене, — дозволити їй і далі виплескувати свою отруту. — Римлянин зітхнув. — Якби не вона, уся ця буча могла б ущухнути. А так…

— Я думаю, — з притиском мовив Еверард, — якщо Цивілісові та його спільникам пообіцяють гідні умови, ми зможемо вмовити її закликати до миру.

Церіал витріщився на нього.

— Ти серйозно?

— Спробуйте, — сказав Еверард. — Проведіть із нею перемови так само, як і з ватажками-чоловіками. Я згоден бути посередником між вами.

Церіал похитав головою.

— Ми не можемо лишити її на волі. Надто небезпечно. Її не можна спускати з очей.

— Але й чіпати її теж не можна.

Церіал закліпав, а потім реготнув.

— Ха! Я бачу, куди ти хилиш. У тебе хист до балачки, Еверарде. Твоя правда, якщо ми арештуємо її абощо, то, найпевніше, отримаємо нове повстання. Але що, коли вона сама його спровокує? Як ми можемо бути певні, що вона поводитиметься слухняно?

— Поводитиметься, щойно помириться з Римом.

— Але чого варте її слово? Я знаю варварів. Мінливі, наче погода. — Римлянину, вочевидь, або не спадало на думку, або було байдуже, що такими словами він може образити посланця. — З того, що мені відомо, вона служить богині війни. А якщо Веледа візьме собі в голову, що ця її Беллона знову прагне крові? У нас буде ще одна Боудіка.

«Твоє болюче місце, еге ж?»

Еверард сьорбнув вина. Горлом заструменіла тепла солодкавість, викликаючи спогади про літо, про південні краї, відганяючи думки про негоду за вікном.

— Спробуйте, — повторив він. — Що ви втратите, якщо обміняєтеся з нею посланнями? Я думаю, ми можемо досягнути угоди, яка всіх влаштує.

Чи то через забобони, чи то висловлюючись образно, Церіал відповів неочікувано тихо:

— Усе залежатиме від богині, так?

17

Над лісом догоряло сонце, що рано хилилося до заходу. На тлі вечірньої заграви галуззя дерев здавалося чорними кістками. Під зеленавим небом, холодним, як і вітер, що зі свистом вихорився над землею, каламутним багрянцем відсвічували калюжі на полях і пасовиськах. Пролетіла зграя ворон. Ще якийсь час по тому, як самих птахів поглинув присмерк, чулося їхнє хрипке каркання.

Робітник, що переносив сіно з копиці до комори, здригнувся, і то не лише через вечірній холод: він побачив, як повз нього пройшла Вел-Ета. Велителька не була лиха з людьми, хоч і трималася відсторонено, але ж вона близька до Могутніх і тепер поверталася зі святилища. Що вона чула там, що казала? Уже багато місяців сюди ніхто не приїжджав, щоб порадитися з нею, як то раніше часто траплялося. Удень вона блукала своїми землями або сиділа під деревом, розмірковуючи про щось на самоті. Такою, вочевидь, була її воля, але чому? Навіть для бруктерів настали похмурі часи. Багато їхніх одноплеменців повернулися додому з батавських чи фризьких земель із розповідями про біди й нещастя, яких їм довелося зазнати, а багато й зовсім не повернулися. Невже боги відвертаються від своєї провісниці? Робітник пробурмотів оберег від лиха і прискорив ходу.

Жінка підійшла до своєї вежі, що темним громаддям бовваніла перед нею. Воїн на варті відсалютував їй списом. Вел-Ета кивнула й відчинила двері. У кімнаті перед невеликим вогнищем, схрестивши ноги й стуливши докупи долоні, сиділи раб і рабиня. Шукаючи вихід, дим клубочився у приміщенні й виїдав очі. До цієї, тьмяної у світлі двох каганців, пелени домішувалося дихання хлопця й дівчини. Вони скочили на ноги.

— Чи моя велителька бажає їсти або пити? — запитав парубок.

Вел-Ета похитала головою.

— Я піду спати, — відказала вона.

— Ми охоронятимемо ваш сон, — промовила дівчина.

У цьому не було потреби, адже, крім Гайдгіна, ніхто не наважився б непроханим видертися драбиною до її спочивальні, але рабиня була новенька. Вона дала своїй велительці один із каганців, і Вел-Ета піднялася до себе.

Крізь вікно, затягнуте ретельно вишкрябаним бичачим пухирем, соталися рештки денного світла. Палахкотіло жовте полум’я. Попри це в горішній кімнаті вже залягла сутінь, і речі здавалися тролями, що зачаїлися в ній. Не бажаючи ще лягати до ліжка, провісниця поставила каганець на поличку й, щільно загорнувшись у накидку, сіла на свій високий триногий відунський стілець. Її погляд перебігав мерехтливими тінями.

Раптом їй в обличчя дмухнув подув вітру. Підлога застогнала під несподіваним тягарем. Ета відскочила назад. Стілець з гуркотом покотився по дощаному помосту. У віщунки перехопило дух.

М’яке сяйво лилося від кулі над рогатою з’явою, що постала перед Етиними очима. Фреїв бик у залізному обладунку і з двома сідлами на спині! А на ньому — богиня, що забрала бика у свого чоловіка!

— Ньєрдо, о Ньєрдо…

Янне Флоріс злізла з хроноцикла й прибрала якомога величнішого вигляду. Минулого разу, заскочена подіями зненацька, вона була одягнена, як будь-яка германка залізної доби. Тоді це не мало значення, але в Етиній пам’яті, поза сумнівом, закарбувався набагато величніший образ, тому до цього візиту Флоріс підготувала належне вбрання. Її фалдована сукня виблискувала білістю, на поясі палахкотіли самоцвіти, срібна пектораль мала візерунок рибальської сітки, а у волоссі, заплетеному в дві бурштинові коси, сяяла діадема.

— Не бійся, — промовила Флоріс мовою, якою Ета розмовляла в дитинстві. — Говори тихо. Я повернулася до тебе, як і обіцяла.

Ета випросталася, притиснула руки до грудей, натужно ковтнула раз чи двічі. Очі здавалися величезними на тонкому, із загостреними рисами, обличчі. Каптур спав, і світло вихопило сиві пасма, що сріблились у волоссі. На кілька секунд віщунка затамувала подих. Потім, навдивовижу швидко, її опанував спокій — смиренність, нехай і більше стоїчна, ніж екзальтована, — жінка була готова прийняти те, що судилося.

— Я завжди знала, що ти повернешся, — мовила вона. — Я готова йти, — і додала пошепки: — Давно готова.

— Йти? Куди йти? — запитала Флоріс.

— У позасвіття. Ти забереш мене до темряви й спокою. — Вона стривожилася. — Хіба ні?

Флоріс напружилась.

— Те, що я хочу від тебе, важче за смерть, — зітхнула вона.

Ета трохи помовчала, перш ніж відповісти:

— Як забажаєш. Я звикла до страждань.

— Я не завдам тобі кривди! — вихопилося у Флоріс. Повернувши собі належну поважність, вона додала: — Ти багато років служила мені.

Ета кивнула.

— Бо ти повернула мені життя.

Флоріс не змогла стримати зітхання.

— Скалічене й понівечене, боюся.

Голос віщунки пожвавішав.