Пол Андерсон – Патруль часу (страница 110)
— Ти врятувала мене неспроста, я знаю. Ти врятувала мене задля інших, хіба ні? Задля всіх жінок, яких ґвалтують, чоловіків, яких убивають, дітей, яких забирають у матерів, вільних людей, яких заковують у кайдани. Я повинна була закликати їх помститися Римові. Адже так?
— Ти вже не впевнена?
На її віях зблиснули сльози.
— Якщо я помилялася, Ньєрдо, чому ти не зупинила мене?
— Ти не помилялася. Але послухай мене, дитя. — Флоріс простягнула руки. Немовби й справді маленька дівчинка, Ета взяла їх у свої долоні, холодні й злегка тремкі. Флоріс набрала у груди повітря. Полилися величні слова:
— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру[175]!
Ета побожно дивилася на неї.
— Я чую тебе, богине.
— Це давня мудрість, Ето. Слухай же далі. Ти добре попрацювала й засіяла ниву для мене, як я й хотіла. Але роботу твою ще не завершено. Тепер потрібно зібрати врожай.
— Як?
— Завдяки завзяттю, яке ти пробудила в них, західні племена воюватимуть за свої права, аж доки римляни нарешті піддадуться й погодяться повернути загарбане. Але вони, римляни, досі бояться Веледи. Поки ти можеш знову гукнути до повстання проти них, вони не наважаться відвести війська. Настав час тобі від мого імені закликати до миру.
Етині очі спалахнули захватом.
— І вони заберуться звідси? Ми їх позбудемося?
— Ні. Вони лишать своїх намісників у племенах і збиратимуть данину, як і збирали. Але, — поспішно додала Флоріс, — вони чинитимуть по справедливості, а жителі по цей бік Рейну теж виграють від торгівлі й дотримання законів.
Ета кліпнула й нестямно замотала головою, обхопивши її скарлюченими пальцями.
— Не буде справжньої свободи? Не буде відплати? Богине, я не можу…
— Така є моя воля. Корися їй, — наказала Флоріс і знову пом’якшила голос: — А для тебе, дитя моє, буде нагорода — нова оселя, спокійне й затишне місце, де ти дбатимеш про мою божницю, яка відтепер стане святилищем миру.
— Ні. Ти… ти мала б знати… — затинаючись, промовила Ета. — Я поклялася…
— Про що? — скрикнула Флоріс і за мить додала: — Розкажи мені, я… хочу, щоб ти прояснила все сама для себе.
Тремтяча, виснажена жінка, що стояла перед нею, повернула собі рівновагу. На Етину долю випало чимало загроз і жахіть, тож віщунці вдалося подолати збентеження. По хвилі вона промовило, трохи сумовито:
— Навряд чи я взагалі колись себе розуміла… — Замисленість зникла з її голосу. — Гайдгін і я… він змусив мене присягнути, що доки він живий і доки римляни лишаються на германських землях, я ніколи не замирюся з ними. Ми змішали нашу кров у священному лісі перед богами. Хіба тебе там не було?
Флоріс насупилася.
— Він не мав права.
— Він… закликав до асів…
Флоріс удавано гордовито проказала:
— Асам я дам раду. Ти вільна від цієї клятви.
— Гайдгін ніколи… Усі ці роки він був вірний мені. — Ета вагалася. — Ти хочеш, щоб я прогнала його, як собаку? Бо ж він ніколи не закінчить війни з римлянами, хоч би й інші люди чи ви, боги, замирилися з ними.
— Скажи йому, що виконуєш мою волю.
— Я не знаю, не знаю! — з її горла вихопився крик. Ета опустилася на підлогу й сховала обличчя в колінах, які обхопила руками. Її плечі тремтіли.
Флоріс звела очі догори. Покрівельні балки й крокви губились у пітьмі. Світла у вікні більше не було, і до кімнати помалу вповзав холод. Завивав вітер.
— Боюся, у нас тут кризова ситуація, — субвокалізувала вона. — Вірність — це найвища чеснота для цих людей. Я не впевнена, що Ета зможе примусити себе порушити цю клятву. Або ж якщо зробить це, то зламається сама.
— І тоді буде мало на що здатна, — пролунав англійською у її голові Еверардів голос, — а нам потрібен її авторитет, щоб ця мирна угода запрацювала. Крім того, бідолашна виснажена жінка…
— Ми повинні змусити Гайдгіна звільнити її від клятви. Сподіваюся, він дослухається до мене. Де він тепер?
— Саме перевіряю. У себе вдома. — Нещодавно вони поставили в нього «жучка». — Гм, так випало, що в нього тепер Бурмунд, який об’їжджає вождів за Рейном. Я підшукаю тобі інший день.
— Ні, постривай. Може, нам, навпаки, пощастило… — «Або ж світові лінії натягуються, прагнучи повернутися до природного стану». — Якщо Бурмунд намагається підняти племена до ще однієї спроби…
— Не думаю, що варто влаштовувати йому богоявлення. Невідомо, як він на це відреагує.
— Звісно, ні. Я не маю на увазі, що звернуся до нього напряму. Та коли він побачить, що непримиренний Гайдгін зненацька перемінив думку…
— Що ж… гаразд. Однаково всі наші дії ризиковані, тож я покладаюся на твоє рішення, Янне.
— Тсс!
Ета звела погляд. Сльози залишили слід на її щоках, але вона вже втамувала ридання.
— Що я можу зробити? — безбарвним голосом запитала віщунка.
Флоріс підійшла до неї, нахилилася, знову простягнула руки. Вона допомогла Еті підвестися, обійняла її і постояла так якусь хвилю, віддаючи тепло свого тіла. Врешті відступивши, Флоріс мовила:
— У тебе чиста душа, Ето. Тобі не треба зраджувати друга. Ми разом прийдемо до Гайдгіна й поговоримо з ним. Він повинен зрозуміти.
Зачудування й страх змішалися в Етиному голосі:
— Ми обоє?
— Чи це розумно? — запитав Еверард. — Гм, мабуть, так, це допоможе, якщо вона буде з тобою.
— Кохання може мати не меншу силу, ніж релігія, Менсе, — відказала Флоріс і мовила до Ети: — Ходи, сідай позаду мене й міцно тримайся за мій пояс.
— Священний бик, — видихнула Ета. — Чи кінь до позасвіття?
— Ні, — відповіла Флоріс. — Я ж казала тобі: дорога твоя важча, ніж на той світ.
18
Вогнище палахкотіло й потріскувало у жолобині посеред Гайдгінової оселі. Дим не йшов одразу у відтулину, а застилав імлою повітря, роблячи його ядучим. Полум’я ледь-ледь гріло. Його червоне світло боролося з темрявою, яка чіплялася за стовпи й балки, кидало сполохи на обличчя чоловіків на лавах і жінок, які підносили їм напої. Більшість сиділи мовчки. Хоча дім Гайдгіна не поступався пишнотою багатьом королівським палатам, та всі знали, що радості в ньому менше, ніж у хатині простого поселянина. Цього ж вечора її не було зовсім. Надворі пронизливо завивав вітер у дедалі густіших сутінках.
— З цього не буде нічого, крім зради, — сердито пробурчав Гайдгін.
Бурмунд, що сидів коло нього, поволі похитав сивуватою головою. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками на молочній білості його сліпого ока.
— Хто зна, — проказав він. — Цей Еверард — дивний чоловік. Може, йому щось і вдасться.
— Найкраща відповідь, яку він або будь-хто може принести нам від римлян, — це відмова. Хай що вони запропонують, усе призведе до нашої погибелі. Тобі не слід було дозволяти йому їхати.
— А як я міг зупинити його? Він перебалакав з вождями племен, і вони послали його. Кажу ж тобі: я нічого про це не знав і дізнався лише нещодавно, уже коли об’їжджав вождів.
Гайдгін скривив губи.
— Як вони насмілилися!
— Вони мають право, — понурі слова Бурмунда тяжко падали додолу. — Вони не порушили клятви лише тим, що зайшли в перемови з ворогом. І тепер я думаю, що якби знав про це раніше, то не намагався б їх зупинити. Їм вже набридла війна. Може, Еверардові вдасться дати їм надію. Я теж смертельно втомився.
— Я був кращої думки про тебе, — зневажливо посміхнувся Гайдгін.
Бурмунд не виявив гніву: все ж побратим Вел-Ети стояв майже так високо, як і він сам.
— Тобі легко казати, — терпляче промовив батав. — Твою родину не розшматувала війна. Син моєї сестри поліг у битві проти мене. Моя дружина й інша сестра — заручники в Колонії, я навіть не знаю, чи вони ще живі. Мій рідний край спустошено. — Він утупився в ріг із вином. — Чи закінчили зі мною боги?
Гайдгін сидів прямий, наче спис.
— Тільки якщо ти піддасися, — промовив він. — Я ж не піддамся ніколи.
Пролунав стукіт у двері. Чоловік, що сидів найближче, взяв сокиру і пішов відчиняти. До зали увірвався порив вітру, полум’я застрибало, сипонуло іскрами. Досередини ступила обрамлена мороком постать.