Пол Андерсон – Патруль часу (страница 112)

— О моя дитино, — Флоріс шепотіла, дихаючи в присипані сивиною коси. — Будь добра серцем. Я обіцяла тобі нову оселю, нову надію. Хочеш почути про неї? Вона на острові, рівнинному й зеленому, що омивається зусібіч морем.

Життя заворушилося в Еті.

— Дякую тобі. Ти така ласкава. Я зроблю все, що зможу… в ім’я Ньєрди.

— А тепер ходімо, — запропонувала Флоріс. — Я перенесу тебе назад до вежі. Поспи. А як прокинешся, розішли звістку, що хочеш звернутися до королів і вождів. Коли ж вони зберуться перед тобою, перекажи їм слово миру.

19

Свіжовпалий сніг покрив згарища, на місці яких колись були людські оселі. Там, де темно-зелене віття ялівцю затримало його на собі, він сліпив очі незайманою білістю. Сонце, що низько зависло на південному небокраї, кидало на сніг небесно-блакитні тіні від дерев. Тонкий лід на річці скреснув після ночі, хоча й тримався ще кіркою по прибережних заростях сухого очерету, тоді як окремі крижини спроквола несло течією на північ. Темна смуга на східному обрії позначала край дикої пущі.

Бурмунд зі своїми людьми їхав на захід. Копита приглушено тупотіли по промерзлій землі, поновлюючи колії на дорозі. Дихання парою вихоплювалося з ніздрів і памороззю осідало на бородах. Морозно поблискувало залізо. Вершники мало розмовляли. Закутані у вадмал і хутро, вони виїхали з лісу і наблизилися до річки.

Перед ними стримів оцупок дерев’яного мосту. За ним із води визирали палі. На протилежному березі лишилася така сама частина. Робітники, що розібрали середину мосту приєдналися до вишикуваних на тому боці легіонерів. Римлян, як і германців, було небагато. Їхні обладунки вилискували на світлі, але «спідниці», плащі, панчохи та інший одяг були обшарпані й брудні. Пір’я на шоломах командирів поникло.

Бурмунд напнув повіддя, зіскочив з коня і ступив на міст. Чоботи глухо загупали по дошках. Церіал уже чекав на нього. Це був дружній жест, бо про перемови попросив саме Бурмунд, хоча це й не мало великого значення, адже було цілком зрозуміло, що вони відбудуться.

Дійшовши до краю своєї частини мосту, Бурмунд зупинився. Двоє кремезних чоловіків, яких розділяло кільканадцять футів холодного зимового повітря, дивилися один на одного. Унизу, прямуючи до моря, клекотала річка.

Римлянин, що доти стояв, склавши руки на грудях, здійняв правицю.

— Вітаю тебе, Цивілісе, — промовив він. Голос його, призвичаєний до промов перед військом, легко подолав відстань.

— Вітаю тебе, Церіале, — на такий самий лад відповів йому Бурмунд.

— Ти хочеш обговорити умови миру, — сказав Церіал. — Це важко робити зі зрадником.

Він промовив ці слова сухим, діловим тоном, як вступ до їхньої розмови. Бурмунд прийняв правила гри.

— Але я не зрадник, — ваговито заперечив він латиною.

Відтак зауважив, що зустрічається з посланцем не Вітеллія: Церіал був представником Веспасіана. Бурмунд Батав — чи то пак Клавдій Цивіліс — узявся перелічувати ті послуги, які протягом років учинив Римові та його новому імператорові.

III

Мисливець на ім’я Ґутерій часто ходив у пущу на полювання, бо він був бідний, а його поля не давали багатого врожаю. Одного вітряного осіннього дня, озброївшись луком і списом, він подався до лісу. Ґутерій не замахувався на велику дичину, що стала нечисленною і полохливою. Він збирався поставити на ніч пастку на зайця чи вивірку, а самому тим часом поблукати трохи по хащах, сподіваючись підбити тетерука абощо. Утім, якби йому навернулося щось краще, мисливець був готовий до того.

Його дорога лежала довкола затоки. Хвилі несамовито билися об скелі й бурунилися білим шумовинням, попри те, що в частково захищеній від штормів бухті був відплив. По піщаному березі шкандибала якась стара жінка й низько нахилялася, вишукуючи яку-небудь поживу: розтулені черепашки мідій, дохлу, але ще не надто зіпсуту рибу. Беззуба, з покрученими немічними пальцями, вона рухалася так, наче кожен крок завдавав їй болю. Пронизливий вітер шарпав її лахміття.

— Добридень, бабусю, — привітався Ґутерій. — Як тобі ведеться?

— Геть погано, — відказала стара. — Боюся, якщо не знайду чого під’їсти, то й додому не доплентаюся.

— Що ж, це було б геть кепсько, — мовив Ґутерій і дістав зі своєї торбинки шматок хліба й кусень сиру, які прихопив із собою. — Візьми половину.

— У тебе добре серце, — тремтливим голосом проказала стара.

— Я пам’ятаю свою матір, — пояснив мисливець. — А цим учинком вшановую Негаленнію.

— А чи не міг би ти віддати мені все? — попрохала незнайомка. — Ти молодий, сильний.

— Ні, мені треба берегти силу, щоб годувати жінку й дітей, — відказав Ґутерій. — Бери, що даю, і будь вдячна за це.

— Я вдячна, — промовила стара. — І ти матимеш винагороду. Але за те, що пожалкував віддати все, спершу доведеться зазнати тобі лиха.

— Замовкни! — скрикнув Ґутерій і поквапився геть від слів, які віщували недобре.

Діставшись лісу, він рушив стежкою, яку добре знав. Зненацька з-за кущів вистрибнув олень, сніжно-білий красень, завбільшки мало не з лося. Роги його розкинулися, наче гілля старого дуба.

— Го-го! — закричав Ґутерій.

Він метнув списа, однак схибив. Олень не кинувся навтьоки. Тварина стояла перед ним — невиразна пляма серед лісових тіней. Мисливець поклав стрілу на лук, напнув його й вистрілив. Ледве тенькнула тятива, олень схопився з місця. Одначе біг він не швидше за людину, а Ґутерій ніде довкола не бачив своєї стріли. Він подумав, що, мабуть, влучив і тепер зможе загнати поранену здобич. Підібравши списа, мисливець кинувся навздогін.

Гонитва все тривала, заводячи чоловіка дедалі глибше в дикі нетрища. Олень увесь час білів попереду. Невідь-чому Ґутерій не втомлювався, не засапувався — він гнав без спочину, захмелілий від бігу, не тямлячи себе, забувши про все на світі, крім погоні.

Сонце зайшло. Запали сутінки. Щойно смеркло, олень наддав швидкості й зник. Поміж деревами дуднів вітер. Зморений втомою, голодом і спрагою, Ґутерій нарешті спинився й збагнув, що заблукав. «Невже та відьма справді мене прокляла?» — подумав він. Його пройняв страх, холодніший за близьку вже ніч. Мисливець загорнувся в ковдру, яку мав із собою, і аж до самого світання пролежав, не склепивши очей.

Увесь наступний день він блукав лісом, марно силкуючись віднайти якусь знайому ознаку. І справді дивні і моторошні були ті нетрі, в які його занесло. Жодної звірини не пробігало в підліску, жодна пташина не озивалася з хащів співом, було тільки чути, як у верховітті шумить вітер і зриває пожовкле листя. Не росло тут ні горіхів, ні ягід, ні навіть грибів — лише мох на повалених стовбурах і чудернацькому камінні. Сонце, за яким можна було б визначити напрямок, затягло хмарами. У нестямі Ґутерій метався по лісу.

Надвечір він знайшов джерело, упав на землю й угамував нестерпну спрагу. Це повернуло його до тями. Ґутерій роззирнувся довкола. Він опинився на галявині, звідки було видно клаптик неба, що помалу прояснювалося. На фіолетово-синьому тлі сяяла вечірня зоря.

— Негаленніє, — узявся благати він, — змилосердься наді мною. Тобі я лишаю те, що мав віддати своєю волею.

Через спрагу він так нічого й не з’їв. Ґутерій розкидав свої харчі під деревами для тих тварин, яким вони могли стати в пригоді. Потім ліг біля джерела й заснув.

Уночі здійнялася сильна буря. Дерева стогнали й хиталися. Вітер жбурляв відламане гілля. Дощ періщив, наче батогами. Ґутерій наосліп кинувся шукати сховку. Він наштовхнувся на стовбур і відчув, що в ньому є дупло. Там мисливець, скорчившись, і пересидів решту ночі.

Ранок настав спокійний і сонячний. Краплини дощу на гілках і моху мінилися всіма барвами й відтінками. Над головою почулося лопотіння крил. Щойно Ґутерій випростав своє заклякле тіло, із гущавини вискочив пес і підбіг до нього. Це була не дворняга, а справжній мисливський собака, високий і сірий. У чоловікові пробудилася радість.

— Чий ти? — запитав він. — Веди мене до свого хазяїна.

Пес обернувся й побіг геть. Ґутерій поквапився за ним. Невдовзі вони вийшли на звірину стежку й рушили нею. Проте ніде не було видно ознак, що вказували б на близькість людей. У мисливця міцнів здогад.

— Ти пес Негаленнії, — наважився промовити він. — Вона послала тебе, щоб ти вивів мене додому або принаймні до ягідника чи горішини, де я зможу вгамувати свій голод. Дякую тобі, богине!

Пес не відповів, лише біг далі. Нічого з того, на що сподівався чоловік, не траплялося йому на очі. Натомість за якийсь час у лісі показався просвіт. До мисливця долинув шум хвиль, він відчув солоний подих моря. Пес скочив убік і щез серед тіней. Далі Ґутерій мусив іти сам. Хоч як знесилів він, та в серці його спалахнула радість, бо мисливець знав, що коли йтиме узбережжям на південь, то дістанеться до рибальського селища, де мав кревників.

На березі він зупинився вражений. У затіні лежав корабель, якого викинуло штормом, зі зламаними щоглами й непридатний до плавби, але не розтрощений на друзки. Моряки врятувалися й тепер сиділи в розпачі, бувши чужинцями, які зовсім не знали цих країв.

Ґутерій підійшов до них і побачив їхню скруту. Знаками він розтлумачив, що може стати їм за провідника. Моряки нагодували його, залишили кількох чоловіків вартувати корабель і, прихопивши із собою припаси, вирушили за ним.