Пол Андерсон – Патруль часу (страница 113)

Ось таким чином Ґутерій дістав обіцяну винагороду, адже корабель цей віз багатий товар, а місцевий прокуратор постановив, що той, хто врятував команду, має право на добру частку прибутку. Мисливець подумав, що та стара жінка й була сама Негаленнія.

А що Негаленнія богиня кораблів і торгівлі, то Ґутерій вклав кошти в судно, яке ходило до Британії. Кораблю повсякчас щастило на погоду і ходовий вітер, а з товарів, які він возив, завжди був немалий зиск. Ґутерій розбагатів.

Не забуваючи, кому завдячує цим, він спорудив вівтар Негаленнії, де після кожного плавання підносив щедрі дари, а коли бачив, що попереду сяє вечірня або вранішня зоря, то низько вклонявся, бо ж зорі ці також належать Негаленнії.

Належать їй і дерева, і виноградники, і плоди. Належать їй море і кораблі, що ним ходять. Від неї залежить добробут смертних і мир поміж ними.

20

— Щойно отримала твого листа, — сказала Флоріс телефоном. — Звісно, Менсе, заходь, коли зможеш.

Еверард не витрачав часу на переліт літаком. Засунувши паспорт до кишені, він перестрибнув просто з нью-йоркського офісу Патруля до амстердамського. Там він роздобув трохи гульденів, узяв таксі й поїхав до Флоріс.

Коли він зайшов, вони обійнялися. Поцілунок її був скоріше ніжний, ніж пристрасний, і тривав недовго. Еверард навіть не знав, здивувало його це чи ні, засмутило чи втішило.

— Привіт, привіт, — прошепотіла вона йому у вухо. — Давненько не бачилися.

Проте її гнучке тіло ледь притиснулося до нього й одразу ж відсторонилося. Еверардів пульс став заспокоюватися.

— Маєш розкішний вигляд, як завжди, — мовив патрульний.

Це була правда. Коротке чорне плаття облягало високий стан, відтіняючи заплетене в коси бурштинове волосся. Єдина прикраса — срібна брошка-громоптах, пришпилена зліва на грудях. Чи не на його честь?

Легкий усміх вигнув її губи.

— Дякую, але придивися краще. Я страшенно втомилася — хоч зараз у відпустку.

У її бірюзових очах і зморшках довкола них Еверард помітив сліди тих думок, що її мордували. «Свідком чого ще їй довелося стати, відтоді як ми попрощалися? — подумав він. — Від чого мене вирішили оберегти?»

— Розумію. Авжеж, розумію краще, ніж мені хотілося б. На тебе скинули велетенський шмат роботи. Мені слід було лишитися й допомогти.

Вона похитала головою.

— Ні, я усвідомлювала це тоді, усвідомлюю й тепер. Коли кризу подолали, для тебе, позачасового агента, знайдеться краще застосування. Ти мав достатньо повноважень, щоб лишитися до завершення завдання, але знав, що це надмірна ціна для твого життєвого ресурсу, — вона знову всміхнулася. — Старий добрий Менс із незрадливим почуттям обов’язку.

«Тим часом ти, фахівець, яка добре знає цей окіл, змушена доводити справу до кінця. З сякою-такою допомогою від твоїх колег-дослідників і помічників, навчених — не надто, так? — спеціально до цього завдання, ти мусиш спостерігати за подіями, мусиш упевнитися, що їхній хід не відхиляється від Таціта-першого. То там, то тут раз по раз, поза сумнівом, доводиться щонайобережніше втручатися, аж доки історія не вийде з нестабільної зони простору-часу і її можна буде безпечно полишити саму на себе. О, ти заслужила свою відпустку, ще б пак».

— Як довго ти лишалася у справі? — запитав він.

— Із сімдесятого до дев’яносто п’ятого року. Звісно, я переміщувалася в часі, тож на моїй світовій лінії загалом вийшло… щось рік із гаком. А ти, Менсе? Що ти робив?

— По правді сказати, нічого особливого, тільки відновлювався, — зізнався він. — Я знав, що ти повернешся цього тижня через батьків і через своє публічне життя в цій добі, тож перестрибнув одразу сюди, почекав кілька днів, а тоді написав тобі.

«Та чи справедливо це? Я-то вже відійшов, бо, по-перше, не такий чутливий, як ти, і події минулого мордують мене менше, ніж тебе, а по-друге, тобі довелося пробути там на багато місяців довше».

Флоріс дивилася немовби крізь нього.

— Це дуже мило з твого боку. — Похапцем розсміявшись, вона схопила його за руки. — Що ж ми стоїмо тут? Ходімо, влаштуємося зручніше.

Вони пройшли до кімнати, заповненої книжками й картинами. Флоріс накрила столик, приготувала каву, бутерброди й усілякі закуски, дістала пляшку шотландського віскі — його улюбленого, «Ґленлівет», хоча Еверард і не пам’ятав, чи згадував колись про це. Вони сіли на канапу, одне поруч одного. Флоріс відхилилася на спинку й аж просяяла.

— Зручно? — промуркотіла вона. — Та ні, просто розкішно. Я знову вчуся цінувати свою рідну добу.

«Вона справді розслабилася чи тільки вдає? Я ось ніяк не можу».

Еверард сидів на краєчку канапи. Він налив їм обом кави і чистого віскі собі. На його запитливий погляд Флоріс похитала головою і взяла свою чашку.

— Для мене ще зарано, — відповіла вона.

— Агов, таж я не пропоную залити очі, — запевнив її він. — Перекинемо по склянці, поговоримо й, сподіваюся, підемо кудись повечеряємо. Як щодо того чудового карибського ресторанчика? Або ж, якщо хочеш, я можу вчинити спустошення на рийстафелі[176].

— А потім? — спокійно запитала вона.

— Потім? Ну… — Він відчув, як кров кинулася йому до щік.

— Розумієш, навіщо мені ясна голова?

— Янне! Невже ти гадаєш, що я…

— Ні, звісно, що ні. Ти шляхетний чоловік. Такою мірою, що, мені здається, інколи це тобі навіть шкодить. — Вона поклала руку йому на коліно. — Порозмовляймо, як ти й запропонував.

І прибрала руку, перш ніж Еверард встиг її обійняти. Крізь відчинене вікно линуло тепле весняне повітря. Шум вуличного руху здавався звуками далекого прибою.

— Немає сенсу вдавати веселість, — по якійсь хвилі мовила Флоріс.

— Мабуть, ні. Можна відразу перейти на серйозний лад.

Дивно, але Еверард відчув себе трохи вільніше. Він умостився зручніше, тримаючи в руці склянку з віскі. «Його витонченим димчастим запахом можна насолоджуватися не менше, ніж смаком».

— Що ти робитимеш далі, Менсе?

— Хто зна. Патрулю ніколи не бракує проблем. — Він обернув голову й поглянув на Флоріс. — Я хочу почути про твої справи. Тобі все вдалося, це очевидно. Мені б повідомили, якби проявились якісь аномалії.

— Як-от ще кілька примірників Таціта-другого?

— Таких нема. Існує тільки той єдиний рукопис і ще, може, ті копії, які з нього зробив Патруль, але тепер це лише музейна екзотика.

Еверард відчув, як жінка здригнулася.

— Річ, яка з’явилася ні з чого й ні для чого. Який жахливий всесвіт! Ліпше не знати про змінну реальність. Іноді я шкодую, що вступила до Патруля.

— А особливо тоді, коли стаєш свідком тих чи тих подій, правда? Я знаю.

Йому хотілося поцілунком прибрати смуток з її губ. «Та чи варто? Чи можна?»

— Ти правий. — Вона здійняла ясноволосу голову, голос її тремтів. — Але тоді я згадую про дослідження, про відкриття, про всю ту користь, і я знову щаслива.

— От і розумничка. То як, розповіси мені про свої пригоди? — «До головного запитання треба підходити поступово». — Я не дивився твого звіту, хотів почути все від тебе.

Вона посмутніла.

— Якщо тобі так цікаво, краще було прочитати звіт, — промовила вона, уп’явшись очима у світлину туманності Вуаль на протилежній стіні.

— Що?.. А-а, тобі важко про це говорити?

— Так.

— Але ж тобі все вдалося. Ти убезпечила історію, відновила правильний перебіг подій, з миром і справедливістю.

— З краплею миру й справедливості. І то лише на якийсь час.

— На більше людям годі й сподіватися, Янне.

— Я знаю.

— Облишмо подробиці. — «Невже там усе було так погано? Мені здавалося, що відновлення історії пройшло доволі гладко, і тутешнім германцям досить добре велося в Римській імперії, доки вона не почала розпадатися». — Розкажи бодай щось. Про людей, з якими ми зустрічалися. Про Бурмунда.

Флоріс трохи звеселилася.

— Він отримав амністію, як і всі решта. Дружину й сестру йому віддали цілими й неушкодженими. Бурмунд повернувся до своїх земель у Батавії, де закінчив дні в помірному достатку, десь на рівні старшого чиновника. Навіть римляни поважали його і часто з ним радилися. Церіал став управителем Британії, де завоював землі бригантів. Під його проводом служив тесть Таціта, Агрікола, і як, може, пригадуєш, історик оцінював його позитивно. Классік…

— Поки що не важливо, — перервав її Еверард. — Що з Веледою? З Етою?

— Так, звісно. Після того як вона зробила можливою ту зустріч на мосту, Веледа зникає з хронік. З повних хронік, відновлених мандрівниками в часі.

— Я пам’ятаю. Що сталося? Вона померла?

— Лише за двадцять років. У вкрай похилому віці, як на той час. — Флоріс насупилася. Еверардові здалося, що її знову торкнувся сум. — Дивно. Хіба не мала б її доля зацікавити Таціта, бодай щоб згадати про неї?