Пол Андерсон – Патруль часу (страница 114)
— Ні, якщо вона щезла і всі про неї забули.
— Сталося не зовсім так. Скажи, чи могло статися, що я сама вносила зміни в минуле? Коли я доповіла про свої сумніви, мені наказали діяти далі й повідомили, що це, власне, і була частина справдешньої історії.
— Отже, так і є. Все гаразд, не переймайся. Це могла бути незначна похибка в причинно-наслідковому ланцюжку подій. Якщо так, це не має значення. Таке часто трапляється і зазвичай не має якихось важливих наслідків. Або ж, можливо, Таціт просто не знав, що сталося з Веледою, чи втратив до неї цікавість після того, як віщунка перестала бути політичним чинником. Вона ж перестала ним бути, чи не так?
— Певним чином, так. Хоча… Та програма дій, яку я обміркувала й запропонувала, а Патруль погодився з нею, вона спала мені на думку завдяки тому, що я знала, що бачила ще до того, як довідалася про існування Патруля. Я підбадьорювала Ету, провіщала їй те, що вона мусить зробити й зробить, готувала потрібні умови, пильнувала за нею, з’являлася тоді, коли вона потребувала своєї богині… — І знову Еверард побачив, що Флоріс чимось занепокоєна. — Майбутнє створювало минуле. Сподіваюся, більше мені такого не доведеться робити. Не те щоб усе було так жахливо. Ні, воно того варте, я відчувала, що не дарма живу на світі. Але… — вона стихла.
— Моторошно, — доказав за неї Еверард. — Я знаю.
— Так, — кволо промовила Флоріс. — У тебе теж є власні таємниці, чи не так?
— Від Патруля — ні, нема.
— Від людей, які тобі небайдужі. Таємниці, які тобі нестерпно боляче розповідати, або ж їм нестерпно боляче чути.
«А вона це точно зауважила».
— Гаразд, то що з Етою? Гадаю, ти подбала про те, щоб зробити її якомога щасливішою. — Еверард помовчав. — Я переконаний, що подбала.
— Ти був колись на острові Валхерен? — запитала Флоріс.
— М-м, ні, не був. Це десь біля кордону з Бельгією, так? Постривай. Здається, я пригадую, колись ти розповідала про археологічні знахідки на Валхерені.
— Так. Переважно це кам’яні брили з латинськими написами на них, приблизно з другого й третього століття нашої ери. Підношення подяки, зазвичай за безпечну подорож до Британії і назад. Богиня, якій вони призначені, мала храм в одному з портів Північного моря. На деяких каменях є її зображення з кораблем або собакою; часто вона тримає в руці ріг достатку або оточена плодами й колоссям. Її ім’я Негаленнія.
— Отже, досить важлива богиня, принаймні в тому регіоні.
— Вона чинила те, що й належить чинити богам: давала мужність і втіху, робила людей трохи добрішими, ніж вони були б у іншому разі, а іноді відкривала їм очі на красу.
— Зачекай! — Еверард випростався. Мурахи побігли по його спині й потилиці. — Та Веледина богиня…
— Давня нордична богиня родючості й моря, Нерта, Ньєрда, Нерда, Нерга — ім’я її має багато варіантів вимови. Веледа створила з неї мстиве божество війни.
Еверард дивився на Флоріс протягом напруженої миті, а тоді промовив:
— А ти домоглася, щоб Веледа принесла її на південь і знову проголосила мирною. Це… це найдивовижніша операція з усіх, про які я тільки чув.
Флоріс опустила очі.
— Ні, не зовсім так. Можливість для цього була закладена передусім у Еті. Що це була за жінка! Хто зна, чого вона досягла б, якби народилась у щасливішу добу… На Валхерені богиню звали Нега. Вона змаліла, стала зовсім незначною навіть як покровителька моря й хліборобства. Ще тримався її давній, первісний, зв’язок із мисливством. Коли Веледа прибула на острів, вона відновила культ, додала йому свіжих елементів, що відповідали цивілізації, яка змінювала її народ. До імені богині стали додавати латинське означення, Нега Леніс, себто Нега Ласкава. З плином часу ім’я перетворилося на Негаленнія.
— Вона, мабуть, відігравала значну роль в житті людей, якщо їй поклонялися ще протягом кількох століть по тому.
— Вочевидь. Колись я хотіла б дослідити всю історію її культу, якщо Патруль дозволить таку витрату життєвого ресурсу, — Флоріс зітхнула. — Врешті-решт, звісно, Римська імперія занепала, франки й сакси спустошили все на своєму шляху, а новий лад, що постав, був християнський. Але мені хотілося б думати, що від Негаленнії лишилася якась дрібка.
Еверард кивнув.
— Мені теж, після того, що ти розповіла. Цілком могло й лишитися. Чимало середньовічних святих були перелицьованими язичницькими богами, а ті, що існували насправді, набрали ознак давніх богів чи то у фольклорі, чи то в самій церковній традиції. І досі палять багаття на честь літнього сонцестояння, але тепер це прив’язано до свята Івана Хрестителя. Святий Олаф, як і Тор до нього, бореться з тролями й чудовиськами. Навіть Діва Марія має деякі риси від Ісіди, і, насмілюся припустити, чимало легенд про неї походять із місцевих міфів… — Він урвав себе. — А втім, тобі це все відомо. До того ж я далеко відійшов від теми. Як Ета жила?
Флоріс дивилася повз нього, повз час. Слова її текли поволі:
— Ета зустріла старість, оточена пошаною. Вона так і не вийшла заміж, але була всім за матір. На Валхерені будували кораблі, він був такий самий рівнинний, як і її рідний острів, а храм Негаленнії стояв на березі такого милого її серцю моря. Я думаю — я не певна, бо що знає богиня про серце смертної? — думаю, що вона знайшла… спокій. Чи це те, що я намагаюся сказати? Звичайно, коли вона помирала… — голос її затнувся. — …коли вона лежала на смертному одрі… — Флоріс боролася зі слізьми, але програла.
Еверард пригорнув її до себе, поклав її голову собі на плече, погладив волосся. Пальці жінки вчепилися в його сорочку.
— Тихо, мила, заспокойся, — шепотів він. — Деякі спогади болітимуть завжди. Ти прийшла до неї в її смертну годину, адже так?
— Так, — схлипнула вона в нього на плечі. — Хіба могла я вчинити інакше?
— Звісно. Ти не могла не прийти. Ти полегшила їй відхід. Що ж тут поганого?
— Вона… вона попросила… а я пообіцяла…
Флоріс заридала.
— Життя після смерті, — здогадався Еверард. — Вічне життя з тобою, у морській оселі Ньєрди. І після цього вона щасливою відійшла до темряви.
Флоріс відірвалася від нього.
— Це була брехня! — закричала вона, скочила на ноги, перечепилася через кавовий столик і заходила туди-сюди по кімнаті, то нервово переплітаючи пальці, то вдаряючи кулаком по долоні, знову й знову. — Усі ці роки — брехня, ошуканство! Я її використовувала! А вона вірила в мене!
Еверард вирішив за краще лишатися на місці й налив собі ще віскі.
— Заспокойся, Янне, присядь, — умовляв він. — Ти зробила те, що мала зробити, задля добра всього світу. І ти зробила це з любов’ю. Що ж до Ети, ти дала їй все, чого вона тільки могла побажати.
— Bedriegerij[177] — усе фальшиве, усе порожнє, як і більшість того, що я робила.
Еверард влив до рота ковток оксамитового вогню.
— Слухай-но, я тебе досить добре знаю. Ти найчесніша людина з усіх, кого я зустрічав. Власне кажучи, аж занадто чесна. А ще, і це важливіше, ти дуже добра за своєю природою. Щирість — найбільш переоцінена чеснота. Янне, ти помиляєшся, коли гадаєш, ніби в чомусь винна. Але в будь-якому разі рухайся далі: заклич на допомогу здоровий глузд і пробач собі.
Флоріс зупинилася, обернулась до нього, потамувала сльози, витерла очі й заговорила, поступово віднаходячи рівновагу:
— Так, я… розумію. Я… я думала про це… не один день… перед тим, як запропонувала Патрулю свій план. Пізніше я лише д-дотримувалася його. Ти правий: це було потрібно, і я знаю, що багато історій, якими живуть люди, є міфами, а багато міфів створені штучно. Вибач мені цю сцену. Просто минуло зовсім мало часу на моїй світовій лінії відтоді, як Веледа померла на руках у Негаленнії.
— І тебе переповнюють спогади. Звісно. Пробач мені.
— Тут нема твоєї провини. Звідки тобі було знати? — Флоріс глибоко вдихнула повітря. Її опущені руки стиснулися в кулаки. — Але я не хочу брехати більше, ніж мушу. І я ніколи не хочу брехати тобі, Менсе.
— Про що ти? — запитав він, побоюючись і водночас здогадуючись, що вона має на увазі.
— Я думала про нас, — мовила Флоріс. — Багато думала. Гадаю, те, що між нами сталося, те, що ми зблизилися, було неправильно…
— Ну, зазвичай, може, й було б. Але в нашому випадку це не зашкодило роботі. Навпаки, я відчував піднесення. Це було пречудово.
— Для мене теж. — Одначе її голос невблаганно ставав дедалі спокійнішим. — Ти прийшов сюди, бо сподівався поновити наші стосунки, так?
Еверард спробував усміхнутися.
— Визнаю, винний. У ліжку ти просто вогонь, люба.
— Та й ти нівроку. — Квола усмішка зів’яла — І як ти собі це бачив далі?
— Ще більше того ж.
— Завжди?
Еверард занімів.
— Це було б важко, — промовила Флоріс. — Ти позачасовий агент, а я польовий. Ми проводили б більшість часу окремо.
— Але ти могла б перевестися до відділу обробки даних або ще кудись, де працювала б у рідному околі. — Еверард подався вперед. — Знаєш, а це чудова ідея. У тебе є аналітичні здібності для такої роботи. Ти розпрощалася б з ризиком, труднощами і, так, більше б не мусила спостерігати за всіма цими стражданнями, яким тобі не дозволено запобігти.
Вона похитала головою.
— Я не хочу. Попри все, я відчуваю, що корисніша в тій сфері, де працюю, і буду корисна, доки не стану занадто стара й немічна.
«Якщо тільки доживеш до такого віку».
— Звісно. Виклики, пригоди, повнота життя, інколи можливість допомогти. Ти людина саме такого ґатунку.