Пол Андерсон – Патруль часу (страница 116)

Спалах у небі. Відблиск металу. Літак? Ні, не може бути. Уже нічого нема.

Спантеличена, опускаю бінокль. Я чимало чула про літаючі тарілки, чи то пак НЛО, висловлюючись не так зневажливо, але ніколи серйозно не сприймала ці чутки. Батькові вдалося прищепити нам здоровий скептицизм. Не дивно, адже він інженер-електронік. Ось дядько Стів — археолог, він значно більше мандрував і стверджує, що у світі багато всякого, чого ми не розуміємо. Думаю, я ніколи не дізнаюся, що саме бачила. Час рухатися далі.

Аж тут, немов нізвідки, раптовий подув вітру. М’яко вдаряє повітря. На мене падає тінь. Я підводжу очі догори.

Цього не може бути!

Футах у десяти наді мною без жодної опори безгучно висить щось на кшталт величезного мотоцикла, тільки без коліс та з іншими суттєвими відмінностями. Чоловік на передньому сидінні стискає щось, що має бути кермом. Я бачу незнайомця з неймовірною чіткістю. Кожна секунда тягнеться, наче вічність. Мене охоплює жах, якого я не відчувала відтоді, як у сімнадцять років під час зливи їхала гірською дорогою неподалік Біґ-Суру, і машину занесло.

Тоді мені вдалося викрутитися. А це ось видиво не щезає.

Чоловік, що сидить за кермом, середній на зріст, худорлявий, але плечистий. Смаглява шкіра, віспувате обличчя, гачкуватий ніс, чорне волосся спадає на вуха, борода й вуса підстрижені, але вже починають кошлатіти. На додаток до чудернацької машини — не менш чудернацьке вбрання. Чоботи з вислими халявами, зібгані коричневі панчохи, що визирають з-під коротких мішкуватих бриджів, вільна сорочка з довгими рукавами, схоже, шафранового кольору, поверх неї — брудно-сталевий нагрудний панцир, шолом, червоний плащ, шпага в піхвах на лівому стегні…

Немов із далекого далеку лунає голос:

— Ви сеньйорита Ванда Тамберлі?

Якимось чином це приводить мене до тями — тієї миті, коли я вже готова була заверещати. Хай що відбувається, я дам цьому раду. Зовсім не обов’язково впадати в істерику. Що це? Кошмар, марево? Не думаю. Сонце пече мені в спину, жаром віддає від скель, море неймовірно яскраве, і я можу перерахувати голки на он тому кактусі. Розіграш, фокус, психологічний експеримент? Видається малоймовірнішим за саму цю з’яву… Чоловік говорить кастильською іспанською, але з акцентом, якого я досі ніколи не чула.

— Хто ви? — насилу витискаю зі свого горла. — Що вам треба?

Губи його напружені. Зуби погані. Голос напівлютий-напіврозпачливий.

— Хутчіш! Я мушу знайти Ванду Тамберлі. Її дядькові Естевану загрожує жахлива небезпека.

— Це я, — вихоплюється з мого рота.

Чоловік уривчасто сміється. Його машина зненацька падає на мене. Утікати!

Він наздоганяє мене, перехиляється й обхоплює правою рукою за талію. Я відчуваю його сталеві м’язи. Нападник відриває мене від землі. Цьогоріч я відвідувала курси самооборони. Розчепіреними пальцями намагаюся штирхнути йому в очі. Але в незнайомця швидка реакція. Він відбиває мою руку вбік. Відтак щось перемикає на приладовій панелі. Враз ми переносимося кудись в інше місце.

3 червня 1533 року (за юліанським календарем)

Цього дня перуанці доправили до Каксамалки чергову партію скарбів, призначених для викупу з полону їхнього правителя. Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено побачив їх ще здалеку. Він саме муштрував свою кінноту і вже закінчував, адже сонце сідало за гірські вершини на заході. Тіні в долині видовжилися, блищала річка й золотавилися клуби пари, здіймаючись від гарячих джерел, що постачали воду до лазень Верховного інки. Південним шляхом тяглася вервечка лам і людей-носіїв, виснажених вантажем і дорогою. Тутешні жителі, які працювали в полях, спинилися, щоб подивитися на валку, відтак поспішно повернулися до роботи. Покірність була у них у крові, незважаючи на те, хто їхній володар.

— Ти за старшого, — наказав Кастелар своєму заступникові й пришпорив коня. Одразу за мурами містечка він натягнув повіддя і став чекати на валку.

Ліворуч вершник помітив якийсь рух. З проходу між двома тинькованими глиняними будинками під очеретяними стріхами вийшов чоловік. Він був високий; якби вони стали поруч, новоприбулий виявився б вищий за Кастелара дюйми на три, якщо не більше. Волосся довкола тонзури було такого самого попелясто-коричневого кольору, як і францисканська сутана, але на гострому світлому обличчі ані вік, ані віспа не лишили своїх слідів; усі зуби також були цілі. Хоча відтоді, як вони бачилися востаннє, минув не один тиждень і сталося чимало пригод, Кастелар пізнав брата Естевана Танакіля. Той теж пізнав вершника.

— Мої вітання, велебний отче, — мовив Кастелар.

— Нехай буде з тобою Господь, — відказав чернець і став поруч із конем.

Валка зі скарбами наблизилася до них і рушила далі. У місті почулися радісні вигуки.

— Ах, — задоволено промовив Кастелар, — чи не прекрасне видовище?

Не діставши відповіді, він поглянув униз. На обличчі францисканця відбивався біль.

— Щось не так? — запитав Кастелар.

Танакіль зітхнув.

— Нічого не можу із собою вдіяти. Я бачу, наскільки змучені ці люди, як сильно збиті їхні ноги. Я думаю про той віковічний набуток, який вони несуть, і про те, як його у них забрали.

Кастелар напружився.

— Ви засуджуєте нашого капітана?

«Дивний чоловік, це щонайменше, — подумав він. — Узяти хоча б його орден: майже всі ченці в цій експедиції — домініканці. Бог його зна, як Танакіль взагалі тут опинився і чим врешті заслужив довіру Франсіско Пісарро. Хоча цим останнім він завдячує, мабуть, своїй навченості й лагідній вдачі — рідкісним рисам у цьому товаристві».

— Ні-ні, звісно, ні, — відказав чернець. — Та все ж… — він не доказав.

Кастелар скривився. Йому здавалося, він знав, що відбувається у цій голові з поголеною маківкою. Він і сам не був певен у правильності того, що вони вчинили торік. Верховний інка Атауальпа прийняв іспанців з миром і дозволив їм розташуватися в Каксамалці. На їхнє запрошення він прибув до міста, щоб провадити перемови, але просто в паланкіні вскочив у засідку. Його почет постріляли й порубали сотнями, а він сам перетворився на бранця. Тепер на його заклик підданці збирали скарби по всій країні, щоб наповнити одну кімнату золотом, а другу — двічі сріблом. Такою була ціна свободи Атауальпи.

— Така воля Божа, — різко промовив Кастелар. — Ми принесли цим язичникам істинну віру. З їхнім правителем поводяться добре, хіба ні? З ним поруч навіть його дружини й слуги, які дбають за нього. Що ж до викупу, Христос… — він кахикнув, — чи святий Яків, як кожен добрий правитель, щедро винагороджує своїх воїнів.

Чернець звів погляд на вершника й стримано всміхнувся. Здавалося, він хоче зауважити, що проповідь — це не солдатська справа. Але тільки стенув плечима й промовив:

— Сьогодні ввечері побачимо, як щедро.

— Авжеж, побачимо. — Кастелар відчув полегшення, отримавши змогу уникнути суперечки. Колись він теж вивчав богослов’я й готувався до вступу в чернечий орден, але не був прийнятий туди через зв’язок з однією дівчиною. Потім під час війни з Францією записався до війська і врешті-решт вирушив за Пісарро до Нового Світу, сподіваючись, що там йому, молодшому синові збіднілого ідальго з Естремадури, вдасться надбати якісь статки. Одначе він зберіг повагу до людей у сутані. — Я чув, ви оглядаєте кожну партію скарбів, перш ніж вона потрапляє до сховища.

— Хтось мусить це робити, хтось, хто може розпізнати витвір мистецтва, а не бачить перед собою лише купу металу. Мені вдалося переконати в цьому нашого капітана та його капелана. Вчені при королівському дворі й у Церкві будуть раді, що бодай частка цих знань уціліла.

— Гм. — Кастелар посмикав бороду. — Але чому ви це робите вночі?

— Ви й про це чули?

— Я вже давно повернувся. Мої вуха повні чуток.

— Насмілюся зауважити, про вас чуток ходить чи не найбільше. Я й сам хотів би з вами докладно порозмовляти, адже той перехід, який здійснив ваш загін, — це справжній подвиг.

Перед Кастеларовими очима безладною процесією промайнули події минулих місяців. Ернандо Пісарро, брат їхнього капітана, повів загін сміливців на захід через «Кордильєри» — дивовижні велетенські гори з паморочливо-глибокими проваллями й бурхливими річками — і вийшов на узбережжя океану до міста Пачакамак і його таємничого храму з оракулом.

— Ми не домоглися значних успіхів, — промовив Кастелар. — Найбільшим нашим здобутком став індіанський воєначальник Чалкучіма. Тепер він тут, разом із Атауальпою, під нашим наглядом… Але ви збиралися розповісти мені, чому оглядаєте скарби лише після заходу сонця.

— Щоб не пробуджувати зайвої жадібності й незгоди, більшої за ту, що вже завдає нам прикрощів. Люди стають дедалі нетерплячішими, прагнуть якомога швидше поділити здобич. До того ж сатана найсильніший уночі. Я проказую молитви над речами, які були присвячені фальшивим богам.

Останній носій проплентався повз них і зник за міськими мурами.

— Мені хотілося б побачити скарби, — мовив Кастелар. У голові спалахнула раптова думка: «А чом би й ні?» — Я піду з вами.

— Що? — злякано перепитав Танакіль.

— Я не заважатиму вам. Просто подивлюся.

Ченцеві це вочевидь не сподобалося.

— Вам треба спершу отримати дозвіл.

— Навіщо? У мене достатньо високий чин. Мені ніхто не заборонить. Ви щось маєте проти? Я гадав, ви зрадієте товариству.