Пол Андерсон – Патруль часу (страница 117)

— Ви знудитеся. Як і всі інші. Ось чому я зазвичай працюю сам.

— Мені не звикати стояти на варті, — розсміявся Кастелар.

— Ну гаразд, доне Луїсе, коли вже ви так наполягаєте… — здався Танакіль. — Зустрінемося після повечірні біля Зміїного будинку, як його тут називають.

Над верхогір’ями яскраво сяяли незчисленні зорі, половина з них або й більше невідомі для європейського ока. Кастелара пройняв дрож, й іспанець щільніше загорнувся у плащ. Його дихання вихоплювалося парою, кроки дзвінко відлунювали по твердо втоптаних вулицях. Примарне в темряві, його зусібіч оточувало місто Каксамалка. Кастелар радів, що мав панцир, шолом і шпагу, хоч вони начебто й були тут непотрібні. Індіанці називали цю землю Тавантинсую, Чотири Чверті Світу, і назва ця для держави, що розмірами значно перевершувала Священну Римську імперію, видавалася чомусь більш підхожою, ніж Перу: ніхто навіть достеменно не знав, що означало це слово. Чи ж вони насправді підкорили її? Чи зможуть узагалі колись підкорити повністю цю країну разом з її народами та їхніми богами?

Такі думки не личать християнинові. Кастелар поквапився далі.

Побачивши вартових біля скарбівні, він дещо заспокоївся. Світло ліхтаря відбивалося від їхніх обладунків, пік, мушкетів. Це були ті залізні відчайдухи, що припливли з Панами, пройшли маршем через джунглі, болота й пустелі, розбили всіх ворогів і звели твердині. Жменька їх подолала гори, що сягають неба, захопила самого правителя язичників і наклала на них данину. Жоден чоловік чи демон не пройде повз них без дозволу і не зупинить їх, коли вони вирушать далі.

Вартові знали Кастелара й відсалютували йому. Брат Танакіль уже чекав на нього з ліхтарем у руці. Він повів кіннотника в будинок, надвірок якого був прикрашений різьбою у вигляді змії — такої, що, мабуть, жодному білому чоловікові не з’являлася в найжаскішому сновидді.

Будівля була велика, з багатьма кімнатами, зведена з кам’яних блоків, обтесаних і вкрай ретельно припасованих один до одного. Покрівля будинку, що раніше правив за палац, була дерев’яною. На входи іспанці поставили міцні двері, тоді як індіанцям вистачало очеретяних або полотняних завіс. Одні з таких дверей Танакіль зачинив за ними.

Тіні заполонили кутки й, спотворені, застрибали по рештках настінного розпису, який затерли ревні святі отці. Принесені сьогодні скарби лежали в передпокої. Кастелар побачив у глибині коридору блиск, і йому трохи запаморочилось у голові, коли він подумав, скільки благородного металу там уже скинуто.

Він пожирав очима ті скарби, що прибули сьогодні — й наразі мав удовольнитися цим. Люди Пісарро поспіхом порозв’язували пакунки, щоб упевнитися щодо вмісту, та так і покидали їх лежати. Завтра вони все зважать й докладуть до решти. Під Кастеларовими чоботами й Танакілевими сандаліями шаруділи мотузки й пакувальний матеріал.

Чернець поставив ліхтар на глиняну долівку й присів навпочіпки. Він підняв золоту чашу, підніс її до кволого світла, похитав головою і щось пробурмотів. На чаші була вм’ятина, фігурки, вилиті на ній, пошкодилися.

— Той, хто приймав цю річ, впустив її або вдарив носаком. — Невже в голосі Танакіля бриніла лють? — Дбають про витвори людських рук не більше, ніж тварини.

Кастеляр взяв у ченця чашу й зважив її на руці. «Не менше, ніж чверть фунта», — прикинув він і промовив:

— А навіщо про них дбати? Якщо все невдовзі піде на переплавку.

— Ваша правда, — з гіркотою погодився чернець. По якійсь хвилі додав: — Кілька предметів, які могли б зацікавити короля, будуть збережені. Я відбираю найкращі, сподіваючись, що Пісарро дослухається до мене й не переплавить їх. Але переважно він мене не слухає.

— Яка різниця? Все, що тут, однаково потворне.

У сірих очах ченця, які він звів на кіннотника, був докір.

— Я думав, що ви, можливо, трохи мудріший, більш здатний усвідомити, що… звеличувати Бога люди можуть багатьма способами, зокрема й через ту красу, яку творять своїми руками. Ви ж здобули освіту, хіба ні?

— Знаю латину. Читати, писати, рахувати. Трохи історії та астрономії. Але, боюся, з моєї голови багато що вивітрилося.

— А ще ви подорожували.

— Воював у Франції та Італії. Знаю кілька слів тими мовами.

— Здається, ви знаєте ще й мову кечуа.

— Ледь-ледь. Щоб тубільці не придурювалися чи не змовлялися просто перед тобою. — Кастелар відчув, що його м’яко допитують, промацуючи, і змінив тему: — Ви казали мені, що описуєте все? А де ж ваше перо й папір?

— У мене чудова пам’ять. Як ви зауважили, немає сенсу робити облік тих речей, які незабаром стануть злитками. Але треба подбати, щоб у них не збереглося жодного прокляття, жодного чаклунства…

Промовляючи це, Танакіль сортував і розкладав перед собою предмети: прикраси, тарелі, посудини, статуетки — безглуздо-чудернацькі в Кастеларових очах. Вишикувавши їх перед собою, чернець сягнув до торбинки, що висіла в нього на поясі, і дістав звідти якусь дивовижну річ. Кастелар нахилився й примружився, щоб краще роздивитися.

— Що це таке? — запитав він.

— Ковчег. Тут зберігається фаланга пальця святого Іполіта.

Кастелар перехрестився, але все ж придивився ближче.

— Ніколи такого не бачив.

Предмет був завбільшки з долоню, із заокругленими краями, чорний, зверху на ньому — викладений перламутром хрест, спереду — два скельця, що скидалися на лінзи.

— Рідкісна річ, — пояснив чернець. — Залишили маври, коли покидали Ґранаду. Церква благословила його і зробила вмістилищем святих мощей. Єпископ, який дав мені цей ковчег, стверджував, що він має особливу силу проти язичницької магії. Капітан Пісарро й брат Вальверде погодилися, що буде розумно й аж ніяк не зашкодить, якщо я кожен предмет з інкських скарбів піддам дії цієї святині.

Танакіль улаштувався на підлозі зручніше, взяв невеличку золоту фігурку якогось звіра й став обертати її у лівій руці перед скельцями ковчега, якого тримав у правій. Його губи безгучно ворушилися. Закінчивши, він відставив фігурку й узявся до наступної речі.

Кастелар переступав з ноги на ногу.

По якомусь часі Танакіль усміхнувся до нього й мовив:

— Я попереджав вас, що буде нудно. Це триватиме кілька годин. Тому краще йдіть спати, доне Луїсе.

Кастелар позіхнув.

— Думаю, ви праві. Дякую за люб’язність.

Свист повітря й глухий удар змусили його рвучко обернутися. На якусь мить Кастелар заціпенів, не вірячи своїм очам.

Біля стіни з’явився якийсь предмет — масивний, тьмяно-блискучий, мабуть, зі сталі, з парою держаків попереду й двома сідлами без стремені. Іспанець бачив усе чітко, бо передній вершник тримав кийок, що випромінював світло. На обох чоловіках було обтягуюче чорне вбрання. Їхні руки й обличчя різко контрастували з ним — білі, наче крейда, гладенькі, неприродні.

Брат Танакіль скочив на ноги й закричав. Закричав не іспанською.

За ту коротку мить, протягом якої це сталося, Кастелар встиг помітити здивування на обличчях прибульців. Чаклуни чи чорти з пекла, вони не всемогутні, сили їхні — ніщо перед Богом і Його святими. Кастелар вихопив шпагу й кинувся на них.

— Сант-Яґо[183] з нами! Вперед! — проревів він давній бойовий клич, з яким його предки виганяли маврів з Іспанії назад до Африки. «Треба зчинити такий галас, щоб почули вартові й…»

Передній вершник здійняв трубку. Щось зблиснуло. Кастелар провалився в небуття.

15 квітня 1610 року

«Мачу-Пікчу!» — миттєво впізнав Стівен Тамберлі, коли отямився. А тоді: — «Ні. Не зовсім. Місто не таке, яким я його знав. У якому я році?»

Він зіп’явся на ноги. Ясність у думках і відчуттях підказала, що його приголомшили електронним паралізатором, імовірно, моделі двадцять четвертого століття або пізніше. Нічого дивного. Ось що його вразило аж до живого, то це поява тих людей на машині, яку розроблять лише за кілька тисяч років після його народження.

Довкола здіймалися знайомі йому гірські вершини, повиті імлою, вкриті тропічною зеленню навіть на такій висоті — лише найвіддаленіші біліли сніговими шапками. У небі ширяв кондор. Золотаво-блакитний ранок затопив світлом каньйон річки Урубамби. Але внизу не було ні залізничної колії, ні станції. Єдина дорога, яку бачив тепер Тамберлі, була та, яку побудували ще інкські інженери.

Він стояв на платформі, яка похилим містком з’єднувалася з найвищою точкою на стіні, що височіла над ровом. Унизу розкинулося місто. Воно чіплялося за скелі, линуло в повітрі, утворене будівлями з кладеного насухо каменю, сходами, терасами, майданчиками — величне, як самі гори. Якщо бескиддя немов зійшли з картин китайських художників, то творіння будівничих могло б пасувати до середньовічної південної Франції, хоч і не цілком, бо було надто чужинницьким, надто сповненим свого особливого духу.

Віяв прохолодний вітерець. Його шум був єдиним звуком, який Тамберлі чув крізь гупання крові у скронях. У цитаделі не видно було жодного руху. Раптом, зі швидкістю, з якою працює мозок у критичній ситуації, Тамберлі усвідомив, що місто покинуте не так давно. Усе вже поросло травою і кущами, але що вони, що погода тільки-тільки почали свою руйнівну роботу. Це мало про що казало, адже до 1911 року, коли Гірам Бінґем відкриє це місце, було ще далеко. Однак Тамберлі помітив кілька майже цілих будівель з тих, які він пам’ятав зруйнованими або й узагалі не пам’ятав. Де-не-де виднілися рештки дерев’яних і солом’яних покрівель. А ще…