Пол Андерсон – Патруль часу (страница 119)

— Я не можу сказати вам більше, ніж те, про що ви самі здогадалися, — заперечив Тамберлі. — Навіть якщо закатуєте мене до смерті, я не можу.

— Коли граєш у небезпечну гру, — відказав Меро Вараґан, — потрібно бути готовим до несподіваних ситуацій. Визнаю, ми не змогли передбачити, що застанемо вас у скарбниці. Думали, там нікого не буде вночі, тільки сторожа зовні. Втім, ми ніколи не скидали з рахунку імовірної зустрічі з Патрулем. Раоро, кірадекс.

Перш ніж Тамберлі встиг замислитися, що означає це слово, біля нього вже стояла жінка. Враз він збагнув її наміри, і його заполонив жах. Він спробував підвестися, ладен битися, пручатися, померти — будь-що, тільки не це.

Її паралізатор блимнув, настроєний так, щоб Тамберлі не знепритомнів. Його ноги підігнулись, і американець безвільно впав назад у крісло, яке обхопило його й не дало сповзти на підлогу.

Жінка підійшла до шафи й повернулася з якимось приладом — коробкою з під’єднаним до неї блискучим шоломом. Раора наділа півкулю американцеві на голову, а її пальці забігали по світних цятках — очевидно, це був пульт керування. У повітрі з’явилися якісь символи. Покази вимірювачів? Тіло Тамберлі, здавалося, опанувало гудіння. Воно дедалі посилювалося, аж доки американець розчинився в цьому гудінні й провалився у пітьму, з якої йшов цей звук.

Помалу Стівен виринав на поверхню. До нього повернувся контроль над м’язами, і він випрямився в кріслі. Однак тіло було цілковито розслаблене, наче після тривалого сну. Тамберлі немовби відокремився сам від себе, перетворився на стороннього, позбавленого емоцій спостерігача. А проте він був цілком притомний. Усі чуттєві деталі виступили наперед, загострилися: сморід брудної сутани й давно немитого тіла, холодне гірське повітря, що лине крізь дверний отвір, Глузлива посмішка Вараґана на Цезаревому профілі, Раора з приладом у руці, вага шолома, муха, яка сидить на стіні, немовби нагадуючи, що він такий самий смертний, як і вона.

Вараґан відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, склав кінці пальців докупи й промовив з химерною ввічливістю:

— Назвіть, будь ласка, ваше ім’я і походження.

— Стівен Джон Тамберлі. Народився в Сан-Франциско, штат Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, двадцять третього червня 1937 року.

Він сказав цілковиту правду. Він не міг інакше. Чи то пак не могли його пам’ять, нерви, рот. Кірадекс був досконалим знаряддям допиту. Стівенові годі було навіть повністю усвідомити жах свого становища. Десь глибоко всередині нього щось відчайдушно репетувало, але свідомість його працювала, наче машина.

— А коли ви вступили до Патруля?

— У 1968 році.

Точнішої дати назвати він не міг: усе сталося поступово. Товариш по роботі познайомив зі своїми друзями, цікавими людьми, що, як згодом виявилося, промацували Тамберлі; зрештою він погодився пройти певні тести, буцімто для якогось психологічного дослідження; опісля йому розповіли про подорожі в часі й запропонували приєднатися до їхньої організації; Тамберлі радо пристав на пропозицію, у чому ніхто й не сумнівався. Нещодавно він розлучився з дружиною. Рішення далося б значно важче, якби йому постійно доводилося вести подвійне життя. Але й тоді — Тамберлі знав це — він би погодився, адже це давало змогу досліджувати світи, які доти були для нього лише руїнами, написами, черепками й кістками мерців.

— Який ваш статус в організації?

— Я не належу ні до силових, ні до рятувальних структур, ні до чогось іншого на кшталт цього. Я польовий історик. У рідному часі я був антропологом, працював серед індіанців кечуа, пізніше брав участь в археологічних дослідженнях у цьому регіоні. Це природним чином визначило вибір періоду іспанського завоювання Америки. Мені хотілося вивчати доколумбові цивілізації, але, звісна річ, це було неможливо. Я викликав би надто багато підозр.

— Зрозуміло. Як довго ви вже в Патрулі?

— Приблизно шістдесят років життєвого ресурсу.

Можна намотати цілі століття, стрибаючи вперед-назад у часі. Величезним бонусом роботи в Патрулі була можливість подовжити життя завдяки методам, що з’явилися в майбутньому. Певна річ, разом із цим приходив біль від того, що доводилося дивитися, як дорогі тобі люди старіють і помирають, ніколи не дізнавшись того, що знаєш ти. Щоб уникнути цього, ти з’являєшся в їхньому житті періодами — нехай думають, що ти багато подорожуєш, — і поступово зводиш контакти з ними нанівець. Бо ж їм не можна бачити, що роки до тебе милосердніші, ніж до них.

— Коли і звідки ви вирушили на це завдання?

— З Каліфорнії 1968 року.

Тамберлі підтримував свої давні стосунки довше, ніж більшість агентів. Він мав років дев’яносто життєвого ресурсу, біологічного віку — років тридцять, але постійний стрес і скорботи позначилися на його зовнішності, і в 1986 році Стівен цілком міг претендувати на п’ятдесят календарних років, хоча родичі й часто зауважували його молодий вигляд. Бог тому свідок: в житті патрульного поряд із пригодами не бракує і смутку. Надто багато доводиться всього бачити.

— Гм, поговорімо про це детальніше, — мовив Вараґан. — Спершу розкажіть мені про ваше завдання. Що саме ви робили в Кахамарці минулого століття?

«Пізніша назва міста», — відсторонено зауважив Тамберлі, тимчасом як його свідомість автоматично видала:

— Кажу ж: я польовий історик, що збирає інформацію про період іспанського завоювання Америки.

Він це робив не лише заради науки. Як міг Патруль підтримувати порядок на часових магістралях і охороняти від змін події людської історії, не знаючи, що це за події? Книжки часто помиляються, а багато ключових випадків узагалі не були задокументовані.

— Патруль влаштував мене під іменем Естевана Танакіля, ченця-францисканця, до експедиції Пісарро, коли той 1530 року знову вирушив із Іспанії до Америки. «До того, як Вальдзеемюллер наділив її цією назвою»[185]. — Я мав лише спостерігати і потай якомога більше записувати. «А ще намагався бодай трохи пом’якшити жорстокість цієї епохи». — Вам мусить бути відомо, що ці роки матимуть в історії велике значення — у майбутньому щодо мого рідного століття, у минулому — щодо вашого, — коли жителі Андського регіону відроджуватимуть свою історичну спадщину.

Вараґан кивнув.

— Авжеж, — мовив він невимушеним тоном. — Якби тут усе пішло інакше, то навіть двадцяте століття могло б уже бути геть інакшим. — Вараґан посміхнувся. — Припустімо, наприклад, що смерть Верховного інки Уайни Капака не спричинилася б до боротьби за трон між Атауальпою та його братом і держава інків не опинилася б у стані громадянської війни, коли прибула експедиція Пісарро. Ця жменька іспанських авантюристів навряд чи змогла б сама знищити могутню імперію. Завоювання Нового Світу вимагало би більше часу, більше ресурсів. А це вплинуло б на баланс сил у Європі, на яку напирали турки, тимчасом як Реформація руйнувала навіть ту позірну єдність, що існувала у християнському світі.

— Це ваша мета? — Тамберлі невиразно усвідомлював, що мав би відчувати лють, жах — будь-що, тільки не апатію. Та йому було майже нецікаво, що він почує у відповідь.

— Можливо, — насмішкувато відказав Вараґан. — А втім, люди, які виявили вас, були тільки розвідниками, що мали підготувати значно скромнішу операцію, а саме переміщення викупу за Атауальпу сюди. Хоча, звісно, така подія сама собою може призвести до вкрай неприємних наслідків. — Він розсміявся. — Натомість допоможе зберегти ці безцінні витвори мистецтва. Ви ж задовольнялися тільки тим, що робили з них голограми для прийдешніх поколінь.

— Для всього людства, — автоматично проказав Тамберлі.

— Ну, не для всього, а тільки для того, якому дозволено насолоджуватися плодами часових подорожей під пильним оком Патруля.

— Перемістити скарби… сюди? — промимрив Тамберлі. — У цей рік?

— Тимчасово. Ми розташувалися в цьому місці, тому що тут зручна база. — Вараґан насупився. — У нашому рідному околі від Патруля нікуди не сховаєшся. Пихаті свині! — Заспокоївшись, він повів далі: — Мачу-Пікчу нині таке ізольоване, що його не торкнуться значним чином жодні зміни в недалекому минулому, наприклад така дрібничка, як незбагненне зникнення викупу за Атауальпу, що станеться одної ночі. Але, щоб відшукати вас, Тамберлі, ваші колеги докладуть усіх зусиль. Вони схопляться за найменшу зачіпку, яку зможуть знайти. Нам треба дізнатися цю інформацію тепер, щоб передбачити їхні дії.

«Я мав би жахнутися аж до дна душі. Їм цілковито байдуже до наслідків… петлі на світових лініях, темпоральні вихори — вони ризикують знищити все майбутнє… Ні, не ризикують. Вони цілком свідомо прагнуть цього. Але я не відчуваю жаху. Та штука, що стискає мені череп, пригнічує всі людські почуття».

Вараґан подався вперед.

— Тому пропоную поговорити про ваше особисте життя, — мовив він. — Що ви вважаєте своєю домівкою? Яку родину маєте, друзів, знайомих?

Запитання швидко стали гострими як бритва. Тамберлі лише дивився й слухав, як майстерний допитувач видобував з нього одну подробицю за іншою. Коли щось особливо зацікавлювало Вараґана, він не зупинявся, доки не витягував усе до останку. Друга дружина Тамберлі мала б бути в безпеці: вона теж працює в Патрулі. Перша вийшла вдруге заміж і зникла з його життя. Але — о Боже! — брат Білл, його дружина… Тамберлі чув своє ж зізнання в тому, що небога для нього — немов рідна донька…