Пол Андерсон – Патруль часу (страница 118)

А ще Тамберлі був не сам. Поруч із ним сидів Луїс Кастелар, спантеличений вираз на обличчі іспанця поступався місцем лютому вищиру. Довкола юрмилися чоловіки й жінки, насторожено позираючи на них. Біля краю платформи стояв хроноцикл.

Насамперед Тамберлі усвідомив, що на нього наставили зброю. Тоді придивився до людей, що його оточували. Таких у своїх мандрах він ще ніколи не зустрічав. Сама чужинність робила їх подібними одне до одного. Їхні обличчя мали тонкі, немов різьблені, риси, високі вилиці, вузькі носи, великі очі. Попри темне, як вороняче крило, волосся, шкіра була алебастрово-біла, а очі — світлі. У чоловіків, схоже, зовсім не росли вуса й бороди. Усі високі, стрункі, зграбні. І чоловіки, і жінки одягнуті у вузькі комбінезони без видимих швів чи застібок, на ногах — м’які півчоботи того самого глянсово-чорного кольору. Більшість одягу було оздоблено срібними візерунками, подібними до східних орнаментів, а дехто ще мав на собі яскраві червоні, помаранчеві або жовті плащі. До широких поясів були припасовані кишені й кобури. Волосся спадало на плечі, перехоплене простою наголовною пов’язкою, візерунчастою стрічкою або діадемою, що зблискувала діамантами.

Їх було чоловік тридцять. Усі мали молодий — чи то непідвладний вікові? — вигляд. Тамберлі подумав, що, мабуть, ці люди мають за собою чимало років життєвого ресурсу. Це виявлялося як у гордовитій поставі, так і в настороженості, що прозирала поверх спокійного самовладання — своєю поведінкою вони скидалися на великих кішок.

Кастелар люто зиркав навсібіч. У нього забрали кинджал і шпагу, яка зблискувала в руках одного з незнайомців. Іспанець напружився, немовби готуючись до нападу. Тамберлі схопив його за руку.

— Заспокойтеся, доне Луїсе, — мовив він. — Це безнадійно. Закликайте на допомогу всіх святих, якщо хочете, тільки сидіть тихо.

Іспанець пробурчав щось, але послухався. Крізь рукав сорочки Тамберлі відчув, що Кастеларом аж трясе. Один із незнайомців промовив щось воркітливою і щебетливою мовою. Інший зробив знак, немовби закликаючи до мовчанки, і виступив наперед, рухаючись граційно, ніби текуча вода. Вочевидь, він був тут головним. Чоловік мав орлині риси обличчя й зелені очі. Повні губи кривилися в посмішці.

— Вітаю вас, неочікувані гості, — промовив він бездоганною темпоральною — мовою, яку зазвичай вживали патрульні, а також багато простих мандрівників у часі. Машина теж не відрізнялася від тих, якими користувалися в Патрулі, однак, поза всяким сумнівом, перед Стівеном стояв злочинець, ворог.

Тамберлі судомно втягнув повітря.

— Який… тепер рік? — пробелькотів він.

Краєм ока він помітив Кастеларову реакцію на те, що брат Танакіль заговорив невідомою мовою: здивування, страх, злість.

— За ґриґоріанським календарем, до якого, як я розумію, ви більше призвичаєні, сьогодні п’ятнадцяте квітня 1610 року, — відказав незнайомець. — Насмілюся припустити, ви упізнали місто, хоча вашому супутникові воно вочевидь невідоме.

«Звісно, невідоме, — промайнуло в голові у Тамберлі. — Місто, яке тубільці пізнішої доби назвали Мачу-Пікчу, заснував інка Пачакутек як священний притулок для „дів сонця[184]“. Воно втратило своє значення, коли осередком опору іспанцям стала Вількабамба. А невдовзі європейські завойовники захопили в полон і стратили Тупака Амару, останнього, хто носив титул Верховного інки до Андського відродження в двадцять другому столітті. Тож конкістадори так і не дізналися про існування цього міста, що простояло покинуте й забуте всіма, окрім кількох бідних селян, аж до 1911 року…»

Немов здалеку, до нього долинуло:

— А ще насмілюся припустити, що ви агент Патруля часу?

— А ви хто? — здушено запитав Тамберлі.

— Обговорімо наші справи у зручнішому для цього місці, — відказав чоловік. — Це лише майданчик, на який повернулися наші розвідники.

Чому? Адже хроноцикл з точністю до секунди й до сантиметра міг з’явитися будь-де й будь-коли в межах свого радіусу дії: від цього місця до навколоземної орбіти, від цієї миті до епохи динозаврів або — якщо переміщуватися в майбутнє — епохи данелліанців, хоч це й було заборонено. Тамберлі подумав, що зловмисники, мабуть, побудували цей посадковий майданчик на очах у всіх, щоб відлякувати місцевих індіанців від міста. Розповіді про таємничі появи і зникнення з плином часу, коли одне покоління змінюватиметься іншим, забудуться, але до Мачу-Пікчу й далі остерігатимуться наближатися.

Більшість роззяв розійшлися у якихось своїх справах. Четверо охоронців з паралізаторами в руках пішли за своїм старшим і бранцями. Один із чужинців прихопив із собою шпагу іспанця, мабуть, як сувенір. Спочатку містком, потім переходами й східцями вони спустилися вниз, до будівель міста. Мовчанка, наче грубою повстю, огортала їх, доки ватажок не промовив:

— Ваш товариш, вочевидь, простий солдат, який цілком випадково опинився разом із вами? — Коли американець ствердно кивнув, він додав: — Що ж, тоді ми його відокремимо, поки я з вами розмовлятиму. Яроне, Сарніре, ви знаєте мову цього чоловіка. Допитайте його. Поки що тільки психологічними методами.

Вони підійшли до комплексу будівель, який Тамберлі знав — якщо правильно пригадував — під назвою Імператорський квартал. За зовнішнім муром виявилося невеличке подвір’я, де було припарковано ще один хроноцикл. Замість дверей і дахів у будинках, які оточували дворик, мерехтіли райдужні завіси. Тамберлі впізнав силові щити — пробити їх можна було хіба ядерним вибухом.

— В ім’я Боже! — скрикнув Кастелар, коли його підштовхнули копняком. — Що відбувається? Скажіть мені, доки я не збожеволів!

— Заспокойтеся, доне Луїсе, заспокойтеся, — хутко відказав Тамберлі. — Ми в полоні. Ви бачили, на що здатна їхня зброя. Виконуйте їхні накази. Може, небо змилосердиться над нами, але самі ми тут безпорадні.

Іспанець зціпив зуби й пішов до меншої будівлі з тими двома, яким наказано було його допитати. Ватажок з рештою попрямували до найбільшої. Захисні бар’єри блимнули й зникли, пропускаючи обидві групи, а потім лишилися вимкненими, даючи змогу бачити каміння, небо, свободу. «Мабуть, щоб провітрити приміщення», — припустив Тамберлі: кімната, куди його завели, схоже, давно не використовувалася.

Вікон не було, але сонячне проміння, поєднуючись із сяйвом силової запони над їхніми головами, давало достатньо світла. На підлозі лежало темно-синє покриття, що злегка пружинило під ногами, немов живі м’язи. Два крісла й стіл мали майже звичну форму, а ось темний і блискучий матеріал, із якого їх було зроблено, Тамберлі бачив уперше. Також геть не відоме йому було призначення речей, які лежали на поличках чогось, що, мабуть, правило за шафу.

Обабіч виходу стали охоронці — чоловік і жінка, що не поступалася йому суворістю. Ватажок сів і запропонував Тамберлі зробити те саме. Крісло підлаштовувалося під форму його тіла, відгукуючись на кожен рух. Чужинець вказав на карафку й келихи, що стояли на столі. Ті були з муранського скла — венеційська робота приблизно цієї самої епохи, оцінив Тамберлі. Куплені? Вкрадені? Відібрані? Охоронець плавним рухом опинився біля столу й наповнив обидва келихи. Ватажок і Тамберлі взяли їх.

Усміхаючись, чужинець здійняв свій кубок і промурмотів:

— Ваше здоров’я.

Це мало означати: «Краще тобі робити те, що кажуть, якщо хочеш його зберегти».

Вино було терпке, схоже на «шаблі», і так тонізувало, що Тамберлі замислився, чи не додали до нього якихось стимуляторів. У майбутньому біохімія людини буде досконало вивчена.

— Що ж, — промовив ватажок. Голос його лишався м’яким. — Немає жодних сумнівів, що ви з Патруля. Ви тримали в руці голографічний записувач. А Патруль ніколи б не дозволив вештатися в такому критичному моменті якомусь мандрівникові з іншого часу, окрім свого агента.

Тамберлі перехопило горло. Язик перетворився на дерев’яний. Спрацював блок у його мозку, поставлений під час навчання в Академії Патруля часу: рефлекс, який не дозволяв виказати сторонній особі, що шляхами історії можна подорожувати вперед і назад.

— Е… е… я… — на чолі Стівена виступив холодний піт.

— Співчуваю. — «Це скидається радше на посміх». — Мені добре відомо про ваш психоблок. Але, наскільки я розумію, його дія не суперечить здоровому глузду. А що ми обоє мандрівники в часі, то ви можете вільно спілкуватися зі мною на цю тему, за винятком тих деталей, що їх Патруль бажає тримати в таємниці. Допоможе, якщо я відрекомендуюся? Меро Вараґан. Можливо, ви чули про мою расу. Ми відомі вам під назвою екзальтаціоністів.

Тамберлі пригадав достатньо, щоб жахнутися. «Тридцять перше тисячоліття… це було… буде… — Тільки темпоральна мова має відповідні дієслівні форми й часи, що надаються до опису таких ситуацій. — Це буде задовго до створення перших машин часу, однак обрані представники їхньої цивілізації знатимуть про подорожі в часі, подорожуватимуть самі, дехто долучиться до Патруля, як багато осіб з інших просторово-часових околів. Але… та доба мала своїх надлюдей, відчайдухів, створених методами генної інженерії для дослідження віддалених куточків космосу; їм стало тісно в межах їхньої цивілізації, яка для них була старша, ніж кам’яна доба для мене; вони повстали, зазнали поразки, змушені були втікати; однак встигли дізнатися велику таємницю про існування подорожей у часі. Якимось дивом їм вдалося захопити кілька машин часу, і „відтоді“ Патруль полює за ними, щоб вони не накоїли чогось невиправного, але мені нічого не відомо про звіти, які повідомляли б про їхнє затримання…»