Пол Андерсон – Патруль часу (страница 120)

У дверному отворі потемніло. Досередини ввірвався Луїс Кастелар.

Блиснула шпага. Охоронець зігнувся вдвоє, упав і засіпався на підлозі. З горла, з якого вже не міг видобутися крик, червоним струменем ринула кров.

Раора кинула пульт керування кірадексом і схопилася за паралізатор, але Кастелар уже був біля неї. Лівою рукою він зацідив їй у підборіддя. Жінка поточилася, осіла на підлогу й, приголомшена, витріщилася на іспанця. Шпага його ще дзвеніла, коли Раора падала на підлогу. Вараґан схопився з крісла. Неймовірно спритний, він ухилився від удару, який мав би розполовинити його. Але приміщення було надто вузьке, щоб прослизнути до виходу. Кастелар зробив випад. Вараґан схопився за живіт. Кров зацебеніла йому поміж пальцями. Він прихилився до стіни й закричав.

Кастелар не став марнувати часу на те, щоб його прикінчити. Іспанець зірвав шолом з голови Тамберлі. Прилад з глухим стуком упав на підлогу. Повнота почуттів повернулася до американця — немов промінь сонця, що увірвався в його свідомість.

— Витягни нас звідси! — скреготнув Кастеларів крик. — Той чародійський кінь стоїть надворі…

Тамберлі, хитаючись, підвівся з крісла. Ноги ледве тримали його. Кастелар вільною рукою підтримав американця. Затинаючись, вони вибралися на подвір’я. Там чекав хроноцикл. Тамберлі виліз на переднє сидіння, Кастелар скочив на заднє. У брамі показався чоловік у чорному. Він щось закричав і сягнув по зброю.

Тамберлі вдарив по приладовій панелі.

11 травня 2937 року до Різдва Христового

Мачу-Пікчу щез. Довкола них нуртував вітер. У кількох сотнях футів унизу простяглася поросла буйнотрав’ям і деревами долина річки. Вдалині зблискував океан.

Хроноцикл падав. Повітря ревіло у вухах. Пальці намагалися намацати вмикач антигравітатора. Нарешті двигун прокинувся, падіння припинилося. Тамберлі плавно й безгучно посадив машину на землю.

Його почало трусити. Зір заслало темними клаптями.

Напад минув. Тамберлі усвідомив, що Кастелар стоїть біля нього, і відчув вістря шпаги біля свого горла.

— Злазь, — наказав іспанець. — Рухайся повільно. Руки підніми догори. Ти не чернець. Я думаю, ти чаклун, якого треба спалити. Зараз ми все з’ясуємо.

3 листопада 1885 року

Двоколісний кеб привіз Менса Еверарда від контори компанії «Делгаузі енд Робертс, Імпортерз» — яка також була лондонським осередком Патруля в цьому окрузі — до будинку на Йорк-плейс. Крізь густий жовтуватий туман він піднявся на ґанок і повернув ручку дверного дзвоника. Служниця впустила Еверарда до оббитого дерев’яними панелями передпокою. Він простягнув їй свою візитівку. За хвилину дівчина повернулася й повідомила, що місіс Тамберлі радо його прийме. Патрульний залишив капелюха й пальто на вішаку й пішов за служницею. Опаленню не вдавалося вигнати з будинку всю вогкість і холод, тож Еверард чи не вперше зрадів, що вдягнутий як вікторіанський джентльмен. Зазвичай таке вбрання видавалося йому страшенно незручним. У всьому ж іншому загалом це була чудова доба для життя, якщо в тебе є гроші, міцне здоров’я і ти можеш зійти за англосакса-протестанта.

Вітальня виявилася приємно опорядкованою кімнатою з газовим освітленням, силою-силенною книжок і помірною кількістю всіляких дрібничок. У каміні рівним полум’ям горіло вугілля. Біля домашнього вогнища стояла Гелен Тамберлі, немов потребувала тої розради, яку воно могло дати. Це була невисока на зріст рудувата білявка; довга сукня вишукано підкреслювала її стан, якому, поза сумнівом, багато хто заздрив. Вікторіанська англійська звучала в її вустах, наче музика. Голос її, однак, дещо тремтів.

— Вітаю вас, містере Еверарде. Сідайте, будь ласка. Пригостити вас чаєм?

— Ні, дякую, мем. Хіба що ви теж приєднаєтеся. — Він не намагався приховати свого американського акценту. — Невдовзі до нас має долучитися ще один чоловік. Може, поп’ємо чаю після розмови з ним?

— Так, звісно. — Кивком голови вона відпустила покоївку. Та вийшла, лишивши двері відчиненими. Гелен Тамберлі рушила з місця, щоб зачинити їх. — Сподіваюся, це не надто шокує Дженкінс, — промовила вона зі змученою усмішкою.

— Наважуся припустити, що вона вже дещо звикла до певних дивацтв у цьому домі, — сказав Еверард, підтримуючи прагнення жінки зберігати самовладання.

— Ну, ми намагаємося надміру не вирізнятися. Люди здатні миритися з певною ексцентричністю. Якби ми вдавали із себе представників вищої верстви, а не заможних буржуа, нам пробачили би будь-що. Але тоді нам довелося б занадто часто бувати на людях. — Жінка ступила кілька кроків по килиму й стала перед Еверардом, стиснувши опущені руки в кулачки. — Годі про це! — розпачливо вигукнула вона. — Адже ви з Патруля? Позачасовий агент, я не помиляюся? Це через Стівена? Звісно, через нього. Кажіть вже.

Не боячись, що їх можуть підслухати, Еверард і далі послуговувався англійською мовою, що для місіс Тамберлі мала би бути приємнішою за темпоральну.

— Так, через Стівена. Але ми ще самі нічого достеменно не знаємо. Він зник. Не відзвітувався. Мабуть, ви пригадуєте, що він мав би опинитися в Лімі наприкінці 1535 року, кілька місяців по тому, як її заснував Пісарро. У нас там є осередок. Завдяки обережному розпитуванню ми виявили, що брат Естеван Танакіль два роки тому таємничим чином щез у Кахамарці. Зауважте: щез, а не загинув унаслідок якогось нещасливого випадку, бійки абощо. — Похмурим тоном патрульний додав: — Простіше простого.

— Отже, він може бути живий? — скрикнула місіс Тамберлі.

— Надія є. Але я не можу вам нічого обіцяти, окрім того, що Патруль докладе всіх своїх бісових зусиль… о, пробачте мені.

Жінка розсміялася ламким сміхом.

— Усе гаразд. Ви ж зі Стівенового округу, де ніхто не добирає слів?

— Ну так. Ваш чоловік, як і я, народився й виріс у Сполучених Штатах Америки середини двадцятого століття. Саме тому мені доручили проводити це розслідування. Спільне походження може підкинути якусь корисну думку.

— Отже, вам доручили… — пробурмотіла вона. — Ніхто не дає наказів позачасовикові. Ніхто, крім данелліанців.

— Це не зовсім так, — ніяковіючи, відказав він.

Часом його бентежив власний статус — Еверард не був прикріплений до жодного конкретного округу, мав право працювати в будь-якій країні й будь-якій епосі, де в цьому виникала потреба, і ухвалювати рішення на власний розсуд. За своєю вдачею Менс був людина проста й негорда.

— Дякую, що взялися за цю справу, — промовила місіс Тамберлі й швидко закліпала, силкуючись стримати сльози. — Прошу вас, сідайте. Можете курити, якщо хочете. Ви впевнені, що не бажаєте чаю з печивом чи, може, трохи бренді?

— Може, пізніше. Дякую. Але я скористаюся вашим дозволом і закурю люльку.

Еверард дочекався, поки жінка сіла біля каміна, а тоді влаштувався у кріслі напроти, в якому, мабуть, полюбляв сидіти Стівен. Між ними танцювали блакитні відблиски полум’я каміну.

— У мене було кілька схожих справ у минулому — себто у минулому за моїм виміром часу, — обережно почав він. — Насамперед бажано дізнатися про розшукувану особу якомога більше. А це означає поспілкуватися з близькими їй людьми. Тому я й прийшов сьогодні трохи раніше, щоб з вами познайомитися. Незабаром прибуде агент, який працював на місці, і розповість нам, що він з’ясував. Сподіваюся, ви не заперечуєте?

— О, ні, звісно, не заперечую. — Вона набрала повітря. — Але поясніть, будь ласка, ось що. Мені завжди було це важко зрозуміти, навіть коли я думаю темпоральною мовою. Мій батько викладав фізику в Кембриджському університеті, і важко знехтувати тою суворою логікою причини й наслідку, яку я завдяки йому добре затямила. Стівен… якимось чином опинився у скрутному становищі в Перу шістнадцятого століття. Можливо, Патруль має змогу його врятувати, можливо, ні. Але в будь-якому разі… Патруль знатиме результат. В архіві буде звіт. Хіба ви не можете одразу його прочитати? Або перестрибнути вперед у часі й запитати себе самого? Чому ми повинні проходити через це все?

Хай чого навчив її батько, таке запитання можна було пояснити хіба лише надмірним хвилюванням місіс Тамберлі, адже вона також пройшла навчання в Академії Патруля часу, що розміщувалася в олігоценовій епосі — задовго до того, як з’явилося людство та його історія, в яку можна було втрутитися. Але Еверардові й на думку не спадало засуджувати жінку. Навпаки, він оцінив ту силу духу, завдяки якій місіс Тамберлі вдавалося підтримувати видимий спокій. Та й, зрештою, на своїй роботі вона не мала справи з парадоксами й небезпеками нестабільного часу. Тамберлі також на них не наражався — він був простим спостерігачем, хай і під прикриттям, — аж доки парадокси й небезпеки несподівано самі натрапили на нього.

— Вам має бути відомо, що це заборонено, — м’яким тоном відказав американець. — Причинно-наслідкові петлі запросто можуть перетворитися на темпоральні вихори. Найменша з небезпек, яка нам загрожує, — це анулювання нашої спроби. Та й у будь-якому разі вона виявилася б марною. Ці архівні записи містили б звіт про події, які ніколи не відбулися. Лишень подумайте, як на наших діях позначилося б те, що ми вважали б знанням про майбутнє. Але ні, ми маємо виконувати нашу роботу, якомога неухильніше дотримуючись причинно-наслідкового зв’язку, щоб наш успіх чи поразка були реальними.