Пол Андерсон – Патруль часу (страница 121)

«Бо реальність умовна. Вона — наче танець хвиль на воді. Досить імовірнісним хвилям первинного квантового хаосу змінити свій ритм, і зненацька весь цей візерунок з брижів і шумовиння щезає, перетворюється на інший. Навіть у двадцятому столітті фізики мали лише невиразне уявлення про це явище. Однак тільки після винайдення подорожей у часі цей факт став очевидною частиною людського життя. Потрапивши в минуле, ти перетворюєш його на своє теперішнє. У тебе та сама свобода волі, що й завжди. Ти нічим особливо не обмежуєш своїх дій. І неминуче впливаєш на те, що відбувається. Зазвичай наслідки непомітні. Просторово-часовий континуум можна порівняти із сіткою з пружних ґумових стрічок, які відновлюють свою форму після дії збурювальної сили. Справді, зазвичай ти є частиною цього минулого. Чоловік, що подорожував із Пісарро й називав себе братом Танакілем, справді існував. Це „завжди“ була правда, а те, що ця людина народилася в пізнішому столітті, не відіграє значної ролі. Дрібні анахронічні вчинки, які він може скоїти, не важливі: якщо вони й привернуть чиюсь увагу, то швидко зітруться з пам’яті. Чи викликають такі незначні зміни тривале збурювання реальності — це філософське питання. Втім, деякі вчинки мають значення. Що коли якийсь божевільний вирушить до п’ятого століття й озброїть кулеметами вождя гунів Аттілу? Це очевидні загрози, і від них доволі легко захиститися. Але бувають і складніші випадки… Більшовицька революція 1917 року мало не захлинулася. Лише енергія та геній Леніна допомогли довести її до кінця. Що коли тобі вирушити в дев’ятнадцяте століття й тишком, нікому не шкодячи, запобігти зустрічі Ленінових батьків? Хай би чим стала Російська імперія, це вже не був би Радянський Союз, і наслідки цього поширилися б на всю подальшу історію. Ти не зникнеш, адже перебуватимеш у минулому щодо зміни, але, повернувшись у майбутнє, застанеш зовсім інакший світ — світ, у якому ти, цілком можливо, ніколи не народився. Ти існуватимеш як наслідок без причини завдяки тій анархічній силі, що лежить в основі існування. Коли було споруджено першу машину часу, з’явилися данелліанці, надлюди з далекого майбутнього. Вони запровадили правила подорожей у часі й заснували Патруль, що мав забезпечити дотримання цих правил. Як і звичайна поліція, ми здебільшого допомагаємо людям, що не мають наміру порушувати закон: рятуємо їх, коли можемо, зі скрути, надаємо ту допомогу жертвам історії, на яку тільки зважуємося. Але головне наше завдання — охороняти й зберігати історію людства, адже вона врешті-решт приведе до появи славетних данелліанців».

— Пробачте, — мовила Гелен Тамберлі. — Я така дурепа! Але я так… непокоюся. Стівен планував відлучитися лише на три дні. Шість років для нього, три дні для мене. Йому потрібен був цей час, щоб знову призвичаїтися до мого округу. Він хотів поблукати інкогніто, згадати вікторіанські звичаї, щоб через неуважність не зробити чогось, що здивувало б слуг чи наших тутешніх друзів. А вже минув цілий тиждень! — Вона закусила губу. — Пробачте. Я далі верзу дурниці, так?

— Аж ніяк. — Еверард дістав люльку й кисет з тютюном. Беручи близько до серця душевний біль цієї жінки, він відчував, що йому потрібно дещо заспокоїтися. — Люблячі пари, такі, як ваша, викликають у мене, старого одинака, почуття заздрості. Але повернімося до справи. Так буде краще для нас обох. Ви англійка, і це ваше рідне століття, чи не так?

Жінка кивнула.

— Я народилася в Кембриджі 1856 року. У сімнадцять я осиротіла. Батьки лишили мені скромні засоби до існування, я вивчала класичні мови, стала такою собі «синьою панчохою». Зрештою мені запропонували долучитися до Патруля. Зі Стівеном я познайомилася в Академії. Попри різницю у віці — що, дякувати Богу, не має для нас значення, — ми… сподобалися одне одному й одружилися після закінчення Академії. Стівен вважав, що мені не сподобається його рідна епоха. — Гелен Тамберлі скривилася. — Я навідалась до неї — він виявився правим. Що ж до Стівена, він почувався… почувається тут, у цьому часі, щасливим. Для всіх інших він — американець, що працює в торговельній фірмі. Я теж ходжу на роботу, часом працюю дома. Звісно, тут це незвично, щоб жінка цікавилася наукою, але в цьому немає нічого надзвичайного. Уже невдовзі, лише за кілька років, Марія Склодовська — мадам Кюрі — вступить до Сорбонни.

— А ще тутешні люди не пхають носа до чужих справ, на відміну від жителів моєї епохи. — Еверард зосереджено набивав свою бріарову люльку. — Гм, наважуся припустити, що ви двоє проводите більше часу разом, ніж це зазвичай роблять цими днями чоловік і жінка.

— О так! — Її запал було боляче чути. — Починаючи з відпусток, як у цій добі, так і в інших. Ми просто закохалися в давню Японію, були там уже кілька разів. — Еверард зробив висновок, що ця країна тоді була достатньо ізольована, з малим населенням, простодушним і невченим, якщо Патруль дозволяв відвідувати її чужинцям, чия інакшість так впадала у вічі. — Ми навчилися їхніх ремесел, як-от гончарства. Ця попільничка, що коло вас, — це Стівенова робота… — жінка затнулася.

Еверард квапливо поставив наступне запитання:

— А ваша спеціалізація — Давня Греція?

Працівник Патруля, що зустрів його на базі, не знав достеменно.

— Іонійські колонії, переважно в сьомому й шостому століттях до нашої ери, — Гелен Тамберлі зітхнула. — Іронія в тому, що Патруль не може дозволити мені там з’являтися, жінці нордичного типу. — Вона спробувала опанувати себе. — Але, як я сказала, ми бачили багато інших чудових місць. — «Належним чином споряджені, ретельно проінструктовані». — Ні, мені аж ніяк не випадає нарікати. — Витримка їй зрадила. — Якщо Стівен… якщо ви повернете його додому… як ви думаєте, вдасться переконати його осісти й проводити дослідження на місці, як я?

У тиші, яка запала, голосно чиркнув Еверардів сірник. Тримаючи в долоні шорсткий дерев’яний цибух, американець відчув язиком клубок тютюнового диму.

— Не варто на це сподіватися, — мовив він. — До того ж украй мало добрих польових істориків. Узагалі украй мало добрих фахівців. Ви, мабуть, навіть не уявляєте, як нам у Патрулі бракує персоналу. Такі, як ви, уможливлюють роботу таких, як Стівен. І як я. Зазвичай ми щасливо повертаємося додому.

Робота в Патрулі точно не була нерозсудною бравадою. Усе ґрунтувалося на точних знаннях. Інформацію переважно збирали агенти на кшталт Стіва, але їм також потрібна була старанна праця таких, як Гелен, що аналізували звіти. Приміром, спостерігачі в Іонії постачали незрівнянно більше інформації, ніж містилося в хроніках та інших історичних джерелах, які збереглися в дев’ятнадцятому столітті; але спостерігачі не могли виконувати ту роботу, яку виконувала Гелен: збирала всі дані докупи, тлумачила їх, упорядковувала й готувала короткі витяги з порадами для наступних відвідин.

— Одного дня він мусить перейти на безпечнішу роботу. — Жінка почервоніла. — Я не хочу мати дітей, поки він цього не зробить.

— О, я впевнений: свого часу він перейде на адміністративну посаду, — відказав Еверард. «Якщо ми його врятуємо». — Зрештою Стівен набуде так багато досвіду, що нам невигідно стане залишати його й далі на цій роботі. Натомість він скеровуватиме зусилля нових людей. Мабуть, для цього йому кілька десятиліть доведеться пожити в тогочасних іспанських колоніях. Було б найкраще, якби ви змогли приєднатися до нього.

— Це буде така пригода! Я б змогла пристосуватися. Ми й не планували провести все життя у вікторіанській Англії.

— І ви відкинули Америку двадцятого століття. Гм, а як щодо Стівенової рідні в тому часі?

— Він походить з давньої каліфорнійської родини, що має далекий зв’язок із Перу. Його прадід був капітан корабля, він одружився з дівчиною в Лімі й привіз молоду дружину до себе додому. Можливо, через це Стівен зацікавився історією давнього Перу. Думаю, вам відомо, що він став антропологом, а пізніше взявся до археологічних досліджень у цій країні. У Сан-Франциско живе його брат, одружений. Перший шлюб Стівена завершився розлученням. Це сталося — станеться — 1968 року, незадовго до того, як він вступив до Патруля. Після цього Стівен покинув викладацьку діяльність: він повідомив усім, що отримав грант від певної наукової установи, який дає змогу проводити незалежні дослідження. Цим він і пояснював свої часті й тривалі відлучення. Він досі тримає там невеличке житло, щоб підтримувати зв’язок зі своїми родичами й друзями і наразі не має наміру зникати повністю з їхнього життя. Зрештою йому таки доведеться, і Стівен це знає, але… — жінка усміхнулася. — Він казав, що хоче побачити, як його улюблена небога вийде заміж і народить дитину. Йому хочеться побути двоюрідним дідусем.

Еверард знехтував плутаниною в часах дієслів: це було неминуче, коли про такі речі розмовляли будь-якою іншою мовою, крім темпоральної.

— Улюблена небога, еге ж? — пробурмотів він. — Такі люди часто бувають корисні: зазвичай вони багато знають, охоче про все розповідають, і розпитування не викликає в них підозр. Що вам відомо про цю небогу?

— Її звати Ванда, вона народилася 1965 року. Коли Стівен згадував про неї востаннє, він казав, що Ванда вивчає… е-е… біологію в університеті, що називається Стенфордський. Власне кажучи, він запланував вирушити на це своє останнє завдання не з Лондона, а з Каліфорнії, щоб побачитися там зі своїми рідними в… саме так… у 1986 році.