Пол Андерсон – Патруль часу (страница 123)

Дженкінс подала чай.

30 жовтня 1986 року

Містер Еверард дивує мене. Його листи, а потім телефонні дзвінки з Нью-Йорка були ввічливі й, сказати б, інтелектуальні. І ось він стоїть переді мною: здоровило зі зламаним носом. Скільки йому років? Сорок? Важко сказати. Я певна, він чимало повештався по світу.

Та вигляд не має значення. (Він міг би виявитися збіса сексуальним, якби справа повернула в цей бік. Але вона не поверне. Що, поза сумнівом, тільки на краще, хай йому чорт.) Говорить він м’яким тоном, з тою самою старомодною ввічливістю, яка була в його листах.

Тиснемо одне одному руки.

— Радий знайомству, міс Тамберлі. — У нього низький голос. — Дякую, що прийшли.

Ми у вестибюлі одного з готелів середмістя.

— Ну, я не могла не прийти. Це ж стосується мого єдиного улюбленого дядечка, чи не так? — відповідаю я.

Містер Еверард киває.

— Я хотів би ґрунтовно з вами поговорити. Е-е… чи не буде з мого боку надто зухвало, якщо я запропоную вам чогось випити? Чи, може, повечеряти? Бо я буду змушений завдати вам трохи клопоту.

Будь обережна.

— Дякую, але не поспішаймо. Саме тепер, по правді сказати, я надто накручена. Можливо, ми просто прогуляємося?

— Чом би й ні? День просто чудовий, а я вже багато років не був у Пало-Альто. Підемо до університету й поблукаємо там довкола?

Погода справді розкішна: ще не почалися дощі, стоїть бабине літо. Якщо так триватиме й далі, з’явиться смог. Наразі ж небо над головою чисте, а сонячне світло щедро заливає все довкола. Евкаліпти в університетському містечку сріблисті, ніжно-зелені, пахучі. Незважаючи на обставини нашої зустрічі (щось сталося з дядьком Стівом?), я не можу стримати свого захоплення: це ж треба, поруч зі мною справжній живий детектив!

Повертаємо вулицею ліворуч.

— То що вам потрібно, містере Еверарде?

— Як я й сказав: поговорити з вами. Я хотів би, щоб ви докладно розповіли мені про доктора Тамберлі. Допомогти може будь-яка дрібниця, яку ви згадаєте.

Добре, що та наукова установа турбується про дядечка й найняла цього чоловіка. Зрештою, це природно: вони вклали гроші в дядька Стіва. Він проводить у Південній Америці якесь дослідження, про яке майже нічого не розповідає. Мабуть, готується написати сенсаційну книжку. У якій обов’язково подякує цій установі. Допоможе виправдати податкові пільги. Ні, мені не слід так думати. Дешевий цинізм — для невігласів.

— А чому саме зі мною? Я маю на увазі: мій батько — його брат. Він знає про дядька Стіва значно більше.

— Можливо. Я збираюся навідатися до нього й вашої матері. Але за інформацією, яка у мене є, доктор Тамберлі відчував до вас особливу прихильність. І я майже певен, що він розповів вам про себе якусь деталь — зовсім незначну, яка вам не видається надто важливою, — але ця деталь може допомогти мені зрозуміти його вдачу, підказати, куди він подівся.

Ковтаю клубок, що підступає до горла. Пів року минуло, а від дядька немає навіть звісточки.

— А в тій науковій установі, на яку він працює, нічого не знають?

— Ви вже запитували мене про це, — нагадує містер Еверард. — Ваш дядько завжди діяв самостійно. Це була його умова, коли він погодився на пропозицію фінансування. Доктор Тамберлі збирався працювати в Андах, але це практично все, що нам відомо. Анди — величезна територія. Поліція тих кількох країн, де міг би опинитися ваш дядько, не змогла повідомити нічого корисного.

Це важко вимовити. Мелодрама. Та все ж…

— Ви підозрюєте, що він… утік з грошима?

— Ми не знаємо, міс Тамберлі. Сподіваємося, що ні. Можливо, він погнався за надто примарним шансом і… У кожному разі моє завдання — спробувати його зрозуміти. — Містер Еверард усміхається, обличчя його береться зморшками. — А для цього, на мою думку, треба спочатку зрозуміти людей, з якими він близький.

— Він завжди був, знаєте, такий собі потайний, доволі відлюдькуватий.

— Із вами, однак, робився трохи відвертіший, правда? Не заперечуєте, якщо я для початку поставлю кілька запитань, які стосуються вас самої?

— Ні, але не обіцяю, що відповім на всі.

— Нічого надто особистого. Отже, ви навчаєтеся на останньому курсі в Стенфорді, правильно? Яка ваша спеціалізація?

— Біологія.

— Це таке саме широке поняття, як фізика, хіба ні?

А він не дурень.

— Ну, мене здебільшого цікавлять еволюційні процеси. Можливо, візьмуся за палеонтологію.

— Тобто ви плануєте навчатися в аспірантурі?

— Так, звичайно. Докторський ступінь — це пропуск у світ науки.

— Ви більше схожі на спортсменку, ніж на вчену, якщо дозволите зауважити.

— Звісно — теніс, туризм… Я люблю прогулянки на природі, а пошуки скам’янілих решток — це ще й чудовий спосіб заробити. — Щось мене наче спонукає додати: — Я вже маю роботу на літо. Працюватиму гідом на Галапагоських островах. Справжній «Загублений світ». — Раптом очі починають пекти, перед ними все пливе. — Мене туди влаштував дядько Стів. У нього є якісь друзі в Еквадорі.

— Звучить пречудово. А як у вас справи з іспанською?

— Досить непогано. Раніше ми родиною часто проводили відпустки в Мексиці. Я й досі час від часу там буваю, а ще я подорожувала Південною Америкою.

З ним навдивовижу просто розмовляти. «Комфортний, як старі розношені черевики», — сказав би мій батько. Ми посиділи на лавці в університетському парку, потім випили пива в студентському клубі, і зрештою містер Еверард таки вмовив мене піти на вечерю. Нічого вигадливого, нічого романтичного. Та однаково заради цього варто було пропустити навчання. Я розповіла йому силу-силенну всього.

Дивно, як мало він примудрився розказати про себе.

Я розумію це, коли він бажає мені «на добраніч» перед під’їздом моєї багатоповерхівки.

— Ви мені неабияк допомогли, міс Тамберлі. Можливо, більше, ніж гадаєте. Завтра я навідаюсь до ваших батьків. А тоді, мабуть, повернуся до Нью-Йорка. Ось, тримайте. — Він дістає гаманець і виймає звідти невеличкий білий прямокутник. — Моя візитівка. Якби щось іще спало вам на думку, прошу, зателефонуйте мені негайно. — Обличчя його вкрай серйозне. — Або якщо станеться щось бодай трохи дивне. Будь ласка. Ця справа може виявитися доволі небезпечною.

Невже дядько Стів пов’язаний із ЦРУ? Враз вечір вже не видається таким приємним.

— Добре. На добраніч, містере Еверарде.

Я хапаю візитівку й поспішно кидаюся до дверей.

11 травня 2937 року до Різдва Христового

— Коли я побачив, що вони втратили пильність і стали близько один до одного, — розповідав Кастелар, — я подумки закликав на допомогу святого Якова й кинувся на них. Першого вдарив ногою в горло, і він упав на підлогу. Потім обернувся й рубонув другого під ніс. Ось так! — Іспанець продемонстрував швидкий жорстокий удар ребром долоні, знизу вгору. — Той теж упав. Тоді я схопив свою шпагу, прикінчив їх обох і побіг по тебе.

Його тон був майже недбалий. У приголомшеному й затуманеному мозку Тамберлі промайнула думка, що екзальтаціоністи припустилися поширеної помилки: недооцінили людини з минулої епохи. Цьому іспанцеві не було відомо практично нічого з того, що знали вони, але голова його працювала не гірше за їхні. До цього додалася жорстокість, виплекана століттями воєн — не безособових високотехнологічних конфліктів, а середньовічних битв, коли дивишся ворогові в очі й власного рукою завдаєш йому смертельного удару.

— І ти зовсім не боявся їхнього… чаклунства? — пробурмотів Тамберлі.

Кастелар похитав головою.

— Я знав, що зі мною Господь Бог. — Він перехрестився й зітхнув. — Я вчинив дурницю, що не забрав їхньої зброї. Більше я так не помилюся.

Попри спеку, Стівена Тамберлі всипало морозом.

Він сидів, згорбившись у високій траві під полуденним сонцем. Над ним, виблискуючи металевим обладунком, нависав Кастелар. Іспанець тримав руку на ефесі шпаги, а ноги розставив, наче колос. Хроноцикл стояв за кілька кроків від них. Віддалік річка несла свої води до моря, якого не було видно, але яке мало б лежати миль за двадцять-тридцять звідси, судячи з того блиску, який Тамберлі помітив згори. Пальми, черимої[186] та інша рослинність свідчили про те, що він «досі» в тропіках Південної Америки. Він невиразно пригадував, що натиснув на часовий активатор сильніше, ніж на просторовий.

Скочити на ноги, дістатися до хроноцикла швидше за іспанця й утекти? Неможливо. Якби Тамберлі був у кращій формі, то можливо й спробував би. Як і більшість польових агентів, він володів бойовими мистецтвами. Це могло б дати йому перевагу проти сильнішого, але менш умілого суперника. (Кожен тогочасний кіннотник проводив усе своє життя в умовах такої фізичної активності, що олімпійський чемпіон проти нього видався б здихляком.) Але тепер американець був надто кволий — і тілом, і духом. Після того як Кастелар зняв з його голови кірадекс, до Тамберлі повернулася його воля, але з неї поки що було небагато користі. Він почувався виснаженим, у синапсах був пісок, повіки здавалися свинцевими, а під черепом гуляв протяг.

Кастелар люто зиркнув на нього згори донизу.

— Досить плутати словами, чаклуне! — скрикнув він. — Це я ставитиму тобі запитання.

«Мовчати? Але тоді він мене вб’є… — знесилено розмірковував Тамберлі. — Спершу, мабуть, катуватиме, щоб примусити відповідати. Проте в такому разі він тут застрягне і нікому не завдасть шкоди… Ні. Він напевне спробує сам увімкнути хроноцикл. Той цілком може вибухнути, але якщо все ж не вибухне? Що тоді? Ні, смерть — тільки на той випадок, коли побачу, що не залишається іншого виходу…»