Пол Андерсон – Патруль часу (страница 124)

Він звів очі, побачив у небі темний силует орла й важко промовив:

— Я не чаклун. Просто в мене є знання про всілякі науки й пристосування, про які тобі нічого не відомо. Індіанці вважали, що наші мушкетери володіють блискавками. А річ була лише в поросі. Стрілка компаса завжди показує на північ, але ж не завдяки чарам. — «Хоч ти й не розумієш принципу його роботи?» — Те саме й зі зброєю, що паралізує, але не ранить, і з пристроями, що переносять через час і простір.

Кастелар кивнув.

— Я так і думав, — повільно промовив він. — Ті охоронці, яких я вбив, прохопилися кількома словами про щось таке.

«А в нього не качан капусти на в’язах! Можливо, він навіть якоюсь мірою геній. Так, пригадую, якось він казав, що, коли вчився на священника, зачитувався історіями про Амадіса Ґальського, тими художніми вигадками, що збуджували уяву його сучасників. А іншого разу виявилося, що він на диво тонко розуміється на ісламі».

Кастелар напружився.

— Кажи тоді, що тут відбувається? — зажадав він. — Хто ти насправді й чому видаєш себе за ченця?

Тамберлі спробував зібрати думки докупи. Захисного бар’єру більше не було. Кірадекс стер психологічне блокування, і тепер нічого не стримувало американця від того, щоб розповісти про подорожі в часі й про існування Патруля. Нічого, крім почуття обов’язку.

Треба якось узяти під контроль цю жахливу ситуацію. Якби він перепочив, якби його тіло й розум відновилися від шоку, якого зазнали, Тамберлі мав би непогані шанси перехитрувати Кастелара. Хай який меткий на розум, іспанець був би ошелешений почутим про невідомі йому речі. Але тепер Тамберлі був ледве живий. А Кастелар відчував його слабкість і тиснув на нього, розумно й безжально.

— Відповідай не гаючись! Та без своїх хитрих вивертів. Кажи правду!

Він трохи витягнув шпагу з піхов і сховав її назад.

— Розповідь буде довга-предовга, доне Луїсе…

Чобіт іспанця вгатив Тамберлі по ребрах. Той упав і лишився лежати, хапаючи ротом повітря. На нього хвилями накочувався біль. Немов гуркіт грому, до нього донісся голос Кастелара:

— Ну ж бо! Кажи!

Тамберлі насилу підвівся й сів, згорбившись перед невблаганністю.

— Так, я вдавав з себе ченця, але не мав якихось злих намірів проти християнської віри. — Він закашлявся. — Так було потрібно. Розумієш, десь є лиходії, які теж мають такі пристрої. Того разу вони хотіли пограбувати вашу скарбівню, а натомість забрали нас двох…

Допит тривав. Навчався Кастелар, мабуть, у домініканців, ордену, що провадив іспанську інквізицію. А може, просто звик мати справу з полоненими на війнах. Спершу Тамберлі хотів приховати те, що стосувалося подорожей у часі, але чи то сам якось прохопився, чи то Кастелар витрусив це з нього. Іспанець учепився за його необережне слово, наче мисливський собака за слід. Просто дивовижно, як швидко він схопив суть справи. Звісно, про теорію не йшлося. Тамберлі й сам мав украй приблизне уявлення про те, на що спромоглася наука за багато тисячоліть після його рідної епохи. Ідея про єдність часу й простору збила Кастелара з пантелику, але він, вилаявшись, відкинув її і перейшов до практичних питань. Він збагнув, що пристрій може літати, може зависати в повітрі, а може на бажання пілота миттєво переноситися будь-куди й у будь-який час.

Мабуть, реакція іспанця була цілком природна. Навіть освічені люди шістнадцятого століття вірили в дива, себто в догми християнства, юдаїзму й мусульманства. А ще вони жили в добу революційних відкриттів, винаходів, нових думок. Іспанці, зокрема, захоплювалися казками про лицарів і чаклунів — захоплюватимуться, доки Сервантес своїми кпинами не вилікує їх від цього. Жоден учений ніколи не розповідав Кастеларові, що подорожі в минуле фізично неможливі, жоден філософ не наводив йому причин вважати такі подорожі безглуздям з погляду логіки. Тож конкістадор прийняв їх як простий факт.

Він, схоже, не переймався тим, що зміни в минулому загрожують знищити майбутнє. Або ж не захотів зв’язувати собі цим руки.

— Господь подбає про світ, — оголосив він і взявся з’ясовувати, як користуватися машиною.

Кастелар хутко уявив собі галеони, що курсують між епохами, і запалився цією картиною. Щоправда, його не цікавив той справді цінний вантаж, який ці галеони могли б перевозити: артефакти давніх цивілізацій, втрачені вірші Сапфо, виступ найвидатнішого гамелану[187], який будь-коли грав в історії, тривимірні зображення витворів мистецтва, які переплавлять для викупу за імператора… Іспанець мав на думці рубіни, рабів, а насамперед зброю. Йому видавалося цілком очевидним те, що королі в майбутньому намагатимуться впорядкувати рух таких караванів, а розбійники — їх пограбувати.

— Отже, ти шпигував для свого сеньйора, а його вороги пробралися вночі до скарбівні, щоб пограбувати її, і здивувалися, коли застали там нас. Але Божою ласкою ми знову вільні, — промовив він. — І що ж далі?

Сонце хилилося за обрій. Від спраги американцю несамовито дерло в горлі. Голова, здавалося, ось-ось лусне, а кістки розпадуться. Перед очима все пливло. Кастелар присів перед ним навпочіпки, невтомний і страшний.

— Як це що? Ми… нам треба повернутися… до моїх товаришів, — прохрипів Тамберлі. — Вони щедро тебе винагородять і… повернуть до Каксамалки.

— Повернуть? Та невже? — Іспанець по-вовчому вишкірився. — І скільки ж вони мені заплатять? До того ж я не певен, чи ти кажеш правду, Танакілю. Єдине, що не викликає сумніву, це те, що Господь дав мені в руки знаряддя, яке я повинен використати на Його славу і на славу мого народу.

Тамберлі почувався так, наче кожне слово, що падало на нього протягом останніх годин, було ударом кулака.

— То що ти збираєшся робити?

Кастелар погладив бороду.

— Гадаю, спершу… — пробурмотів він, примруживши очі. — Так, безперечно… спершу ти навчиш мене керувати цим конем. — Він скочив на ноги. — Встати!

Іспанцю довелося мало не волочити свого бранця до хроноцикла.

«Треба брехати, треба тягнути час, у найгіршому разі відмовитися відповідати й гідно зустріти смерть». Тамберлі не міг. Його здолали втома, біль, спрага і голод. Він був фізично не здатний на опір.

Кастелар схилився над ним, пильно стежачи за кожним його рухом, готовий за найменшої підозри кинутися на бранця, але Тамберлі наче отупів і навіть не намагався обдурити його.

Американець поглянув на приладову панель між руків’ями керма. Викликав дату. Хроноцикл фіксував кожне переміщення в континуумі. Так, вони опинилися в далекому минулому, у тридцятому столітті до Різдва Христового.

— До Різдва Христового, — видихнув Кастелар. — Авжеж, я можу вирушити до мого Господа, коли він ходив по цій землі, і впасти перед ним на коліна…

Цієї миті релігійного екстазу здоровий чоловік міг би вирубати іспанця ударом карате. Тамберлі ж лише незграбно впав на сидіння й потягнувся рукою до активатора. Кастелар віджбурнув його, наче лантух з борошном. Американець лежав напівпритомний на землі, доки вістря шпаги не змусило його знову зіп’ястися на ноги.

На екрані світилася карта. Місцевість — недалеко від узбережжя, яке одного дня стане південним Еквадором. На Кастеларову вимогу Тамберлі змусив зображення світу обертатися. Конкістадор затримав погляд над Середземноморським регіоном.

— Знищити невірних, — бурмотів він. — Відвоювати Святу землю.

За допомогою карти, що показувала будь-який район Землі в якому завгодно масштабі, керувати переміщенням у просторі змогла б і дитина. Принаймні тоді, коли досить приблизних координат. Кастелар розумно погодився, що без достатньої практики краще поки утриматися від таких фігур найвищого пілотажу, як-то поява в замкненій скарбівні. Щойно іспанець опанував постарабські цифри — на це йому вистачило кількох хвилин, — часові налаштування також перестали бути для нього складними.

Керування мусило бути просте, адже в мандрівника могла виникнути потреба поспіхом втекти з якогось місця або часу. Літати на антигравітаційному рушію, як не дивно, вимагало більшого вміння. Кастелар примусив Тамберлі показати йому, як керувати хроноциклом, а тоді, готуючись до спробного польоту, наказав сісти позаду.

— Якщо я впаду, ти впадеш також, — нагадав він.

Тамберлі хотів би, щоб так і сталося. Спершу ними кидало й хитало, і він мало не випав із сидіння, але Кастелар швидко вирівняв машину й радісно розсміявся. Він спробував стрибнути в часі й повернувся назад на півдня. Ураз сонце стало високо, а на екрані сканера іспанець побачив збільшене зображення себе й Тамберлі внизу, у долині. Це його вразило. Кастелар поспішно скочив уперед, до вечірнього сонця. Перемістившись у просторі, він на якусь хвилю завис над землею, де тепер нікого не було, а відтак важко посадив хроноцикл.

Вони злізли.

— Хвала Господу! — скрикнув Кастелар. — Немає краю Його дивам і милостям!

— Прошу тебе, — став благати Тамберлі, — ходімо до річки. Я помираю від спраги.

— Нап’єшся трохи пізніше, — відповів іспанець. — Тут нема ні їжі, ні вогню. Нам треба знайти краще місце.

— Де? — простогнав Тамберлі.

— Я думав над цим, — мовив Кастелар. — Вирушити до твого короля — ні, так я віддам себе в його руки. Він забере цей пристрій, що може принести дуже багато користі християнській вірі. Повернутися до Каксамалки, у ту саму ніч? Ні, не відразу. Там доведеться мати справу з цими піратами. А якщо не з ними, то з моїм славним капітаном Пісарро. Хай як я його поважаю, але можуть виникнути труднощі. А ось якщо я повернуся з непереможною зброєю, він дослухається до моїх слів.