Пол Андерсон – Патруль часу (страница 126)

Дядько Стів — теж мандрівник у часі? Світ йде обертом — нічого не можу вдіяти з собою.

Намагаюся опанувати себе. Дон Луїс Як-Там-Далі бачить, що я збентежена. А може, заздалегідь знав, що так буде. Мені здається, він свідомо прагне порушити мою рівновагу. Чоловік мовить:

— Я сказав, що ваш дядько в небезпеці. Це правда. Він мій заручник. Я лишив його в безлюдному місці, де він скоро помре від голоду, якщо раніше його не роздеруть дикі звірі. І викуп за нього мусите дати ви.

22 травня 1987 року

Мить. Ми перенеслися. Немов удар у сонячне сплетіння. Я мало не падаю. Хапаюся за нього, ховаю обличчя в грубу тканину його плаща.

Заспокойся, дівчинко. Іспанець попереджав тебе про це… переміщення. Сам він охоплений святобливим трепетом і квапливо бурмоче:

— Ave Maria gratiae plena[188]…

Тут, у небесах, холодно. Ні місяця, ні зірок. Лише вогники літаків — блим, блим, блим.

Півострів Сан-Франциско — неймовірний, неначе галактика, що розпростерлася під нами. Білі, жовті, червоні, зелені, блакитні осяйні кровоносні судини — сліди машин, що їдуть із Сан-Хосе до Сан-Франциско. Чорне громаддя ліворуч, де здіймаються гори. Праворуч мерехтлива темрява затоки, перетята вогнистими смугами мостів. На дальньому березі гронами іскор палахкотять містечка. Близько десятої вечора, п’ятниця.

Як часто я бачила цю картину раніше? Хіба з ілюмінатора літака. Але верхи на просторово-часовому мотоциклі, позаду чоловіка, який народився майже п’ять століть тому, — це геть інша справа.

Мій супутник чудово володіє собою. У нього просто-таки лев’яча відвага. Хоча лев ніколи не кинеться сторчголов у невідоме, як вчинили ці хлопці, коли Колумб показав їм новий світ, який можна було грабувати.

— Це що, королівство феї Морґани? — видихає він.

— Ні, це моя домівка. А вогні, що ви бачите — це лампи. Лампи на вулицях, у будинках, на… на возах. Вони, ці вози, рухаються самі, без коней. А онде летючий корабель. Але він не може перестрибувати з місця на місця, з року в рік, як ця штука.

Якби я була супервумен, то не вибовкала б своєму викрадачеві всієї правди. Я б згодувала йому якусь байку, скористалася б його невіглаством, щоб якимось чином заманити в пастку. Тільки яким — ось у чому питання. Я — лише я, а ось він — справжній супермен або дуже близько до цього. Результат природного добору своєї епохи. Якщо чоловік не був міцний тілом, він просто не доживав того віку, коли міг мати дітей. Селянин міг бути дурний — можливо, навіть краще, якщо був — але не офіцер кавалерії, адже тоді не існувало Пентагону, який би за нього планував усі його кроки. До того ж ті кілька годин допиту на острові Санта-Крус (на який першою з жінок ступила я, Ванда Мей Тамберлі) висотали мої сили. Іспанець не торкнувся мене й пальцем, лише тиснув і тиснув, доки зрештою не зламав мого опору. Я думаю, що наразі краще допомагати йому. Інакше він запросто припуститься якоїсь хиби й уб’є нас обох, а дядько Стівен лишиться в безвиході.

— Я думав, лише домівки святих можуть бути осяяні таким блиском, — шепоче Луїс.

Міста, які він досі знав, поринали в темряву, коли наставала ніч. Щоб знайти дорогу, потрібен був ліхтар. У добре впоряджених містах посеред вулиць без хідників було покладене каміння, по якому можна було переступати, не брьохаючи по вуха в кінському лайні та інших нечистотах.

Луїс згадує про справу.

— Ми можемо непомітно спуститися?

— Якщо будемо обережні. Рухайтеся помалу й дотримуйтеся моїх вказівок.

Я впізнаю університетське містечко Стенфорду — найменш освітлений клаптик. Нахиляюся вперед до іспанця, лівою рукою тримаючись за його плащ. Сидіння сконструйовано відмінно: можна утримуватися самими колінами. Падати, утім, буде довго. Простягаю руку повз нього й показую:

— Он туди.

Машина нахиляється вперед і плавно йде вниз. Мій ніс наповнюється Луїсовим запахом. Як я вже зауважила: запах не відразливий, а скоріше гострий, чоловічий.

Починаю захоплюватися Луїсом. Герой, можна сказати. Потайки навіть бажаю, щоб йому вдалася ця зухвала витівка.

Агов, дівчинко! Це пастка. Ти ж чула про людей, яких викрадали, навіть катували, а вони потім симпатизували своїм кривдникам. Дивись, не стань другою Петті Герст[189].

І все ж, хай йому грець, те, що вчинив Луїс, — це просто фантастика. Цей чоловік такий самий розумний, як і відважний. Так, зберися з думками. Поки ви розтинаєте повітря, спробуй відновити в пам’яті, що він казав тобі, що ти бачила, про що здогадалася.

Це важко. Луїс сам визнав, що заплутався. Передусім він тримається віри в Святу Трійцю і войовничих святих. Він або досягне успіху, присвятить усі перемоги їм і стане могутнішим за імператора Священної Римської імперії, або загине й піде до раю: всі гріхи йому пробачать, адже він воював на славу Церкви. Католицької церкви.

Подорожі в часі існують. Є якась «guarda del tiempo»[190], і дядько Стів працює на неї. (О, дядьку Стіве, коли ми сміялися й теревенили з тобою, коли вирушали на родинні пікніки, коли дивилися телевізор, коли грали в шахи чи в теніс, ти весь той час приховував це від мене.) Якісь бандити чи пірати також гасають шляхами історії — не надто приємно про таке дізнатися, правда? Луїс утік від них, захопив цю машину й викрав мене для своїх шалених цілей.

Як він на мене вийшов? Витягнув інформацію з дядька Стіва. Боюся навіть уявити як, хоча Луїс запевняє, що не завдав йому серйозної шкоди. Потім іспанець перенісся на Галапагоси, отаборився на островах задовго до того, як їх було відкрито. Здійснив кілька розвідувальних вилазок до двадцятого століття, а саме до 1987 року. Луїс знав, що я буду на островах приблизно в цей час, а я — єдина людина, яку він міг сподіватися… використати.

Його табір розміщувався у дендропарку за станцією Дарвіна. Він міг безпечно лишати там машину часу на кілька годин, насамперед рано-вранці або ввечері. Сам він тим часом, знявши обладунок, ішов до міста або блукав околицями. У своєму вбранні Луїс мав кумедний вигляд, але був обережний і підходив тільки до місцевих роботяг, які звикли до дивакуватих туристів. До когось підлещувався, когось залякував, а може, й підкуповував. Гроші, як мені видалося, він крав. Не соромлячись. Хай там як, а кілька разів, уміло порозпитувавши людей через розумні проміжки часу, Луїс з’ясував дещо про цю епоху. З’ясував дещо про мене. Дізнавшись про мою з друзями прощальну подорож і її приблизний маршрут, він завис високо в небі, де ми не могли його побачити, спостерігав через той збільшувальний екран, який потім показав мені, вичікував на слушну нагоду, а тоді ринув униз. І ось я його полонена.

Луїс вчинить це все в майбутньому, у вересні. А тепер у нас вікенд перед Днем пам’яті[191]. Іспанець зажадав, щоб я привела його до себе додому в той час, коли ніхто — а насамперед я — нас не потурбує. (Цікаво, як це: зустріти саму себе?) Тепер я в Сан-Франциско, разом із татом, мамою та Сюзі. Завтра ми вирушимо до Йосемітського парку й повернемося лише в понеділок увечері.

Ми з ним будемо самі в моїй квартирі. Сусідів-студентів нікого нема: я знаю, що вони всі також роз’їхалися на вихідні.

Що ж, мені лишається сподіватися, що він і надалі «шануватиме мою честь». Іспанець, щоправда, вже обурився моїм вбранням і сказав, що я вдягаюсь, як чоловік або як «una puta»[192]. Добре, що мені вистачило розуму вдати ображену й відповісти йому, що там, звідки я родом, всі порядні сеньйорити вбираються саме так. Він начебто вибачився. Сказав, що я біла жінка, хоч і єретичка. Почуття індіанок до уваги, звісно, не беруться.

Що він далі робитиме? Чого хоче від мене? Я не знаю. Може, він і сам цього ще не певен. Якби в мене з’явилася така сама нагода, як би вчинила я? Як повелася б, діставши владу, як у бога? Важко зберігати розважливість, маючи під руками цю приладову панель.

— Поверніть праворуч. А тепер не поспішайте.

Ми пролетіли над Юніверсіті-авеню, перетнули Міддлфілд. Онде Плаза, а ось і моя вулиця. Ми на місці.

— Стоп.

Ми зупиняємося. Я дивлюся через Луїсове плече на прямокутну будівлю, футів десять під нами й футів двадцять попереду. Темні вікна відблискують вогнями вулиці.

— Я мешкаю на горішньому поверсі.

— Ця колісниця поміститься у вашій оселі?

Натужно ковтаю слину.

— Ну так, у найбільшій кімнаті. Кілька футів… — «Скільки саме, чорт забирай?» — Приблизно три фути за цими вікнами біля самого рогу будинку.

Я припускаю, що іспанський фут його доби не надто відрізняється від англійського моєї.

Очевидно, що ні. Іспанець нахиляється вперед, вдивляється, оцінює. Серце шалено калатає в грудях. Мене проймає піт. Луїс має намір здійснити квантовий стрибок крізь простір (ні, не крізь простір — довкола нього?) і з’явитися в моїй вітальні. А що коли ми опинимося в тому місці, де вже щось є?

Луїс експериментував на Галапагосах. Скільки ж мужності для цього потрібно! Він дійшов до певних висновків і намагався пояснити їх мені. Як я розумію, мовою двадцятого століття це звучало б так: ви переміщуєтеся від однієї точки з певними просторово-часовими координатами до другої. Можливо, це відбувається крізь так звані «червоточини» — невиразно пригадую статті в «Саєнтіфік Амерікан», «Саєнс Ньюз», «Аналог», — і на якусь мить ваші розміри стають рівними нулю. Відтак ви розширюєтеся до свого природного об’єму й витискаєте з місця прибуття молекули будь-якої матерії, до прикладу, повітря. Луїс виявив, що коли на шляху опиняються малі предмети, вони відштовхуються вбік. У разі ж великих тіл машина часу разом з вами прибуває на місце поруч із тим, куди ви цілилися. Мабуть, відбувається взаємне зміщення. Дія дорівнює протидії. Правильно, сер Ісаак?