Пол Андерсон – Патруль часу (страница 127)

Однак не все так просто. Що як Луїс припуститься серйозної помилки і ми опинимося там, де тепер стіна. Дерев’яний каркас, що тріскається і ламається, цвяхи, що роздирають моє тіло, шматки гіпсу й тиньку, що летять, наче гарматні ядра… А потім падіння з десяти- чи дванадцятифутової висоти на цій важкій штуковині.

— Святий Якове, не покинь нас, — молиться іспанець. Я відчуваю його рухи. Ф-фух!

Ми у моїй вітальні, зависли за кілька дюймів над підлогою. Луїс саджає машину. Ми прибули.

За вікном тьмяно жевріють вуличні вогні. Злажу з сидіння. Ноги підгинаються. Ступаю, але відразу спиняюся: іспанець, наче лещатами, стискає моє передпліччя.

— Стій на місці! — наказує він.

— Я лише хотіла зробити світліше.

— Я мушу пересвідчитися в цьому, сеньйорито.

Він іде разом зі мною. Коли я клацаю вмикачем і яскраве світло заливає кімнату, іспанець ахає. Пальці його боляче впинаються мені в тіло.

— Овва!

Він відпускає мене й роздивляється довкола.

Він міг би бачити електричні лампочки на Санта-Крусі. Але Пуерто-Айора — бідне містечко, і я не думаю, що він зазирав до помешкань персоналу станції. Намагаюся поглянути на це його очима. Важко. Я сприймаю це все як належне. Що ж насправді бачить цей чоловік, такий чужий тут?

Часовий мотоцикл займає більшу частину приміщення. Загромаджує прохід до робочого столу, канапи, шафки з телевізором і стелажа з книжками. Два стільці перекинуто. У четвертій стіні — двері до невеликого передпокою. Ліворуч — ванна й ніша для хатнього начиння, праворуч — спальня й ніша для одягу, наприкінці коридору — кухня. Двері туди зачинені. Тісна комірчина! Та б’юсь об заклад, у шістнадцятому столітті таке житло могли собі дозволити тільки заможні купці й вище.

— Так багато книжок? — миттю дивується він. — Ви ж не духовна особа.

А тим часом книжок у мене не більше сотні, разом із підручниками. Ґутенберґ був же до Колумба, хіба ні?

— Але як незугарно вони оправлені!

Здається, це допомогло йому повернути впевненість. Гадаю, у його часи книжки все ще були рідкістю й коштували дорого. І не існувало книжок у м’якій обкладинці.

Глянувши на кілька журналів, Луїс хитає головою: мабуть, малюнки на обкладинках видаються йому надто крикливими.

— Покажіть мені свою оселю! — Голос його знову різкий.

Я показую, намагаючись якнайкраще все пояснити. У Пуерто-Айора він уже бачив — побачить — водогінні крани й туалети зі змивом.

— Як би я хотіла помитися! — зітхаю.

Не треба мені вашого раю, доне Луїсе, лишіть його собі, мені ж дайте можливість стати під гарячий душ і вдягнути чистий одяг.

— Прошу, мийтеся, якщо хочете. Але це має відбуватися в мене на очах, як і все інше, що ви робите.

— Що? Навіть… гм… навіть це?

Він ніяковіє, але не поступається.

— Мені прикро, сеньйорито. Я відверну обличчя, але мушу стежити, щоб ви не вдалися до якогось підступу. Бо мені видається, що у вас відважна душа, а, поза тим, ви володієте таємничими пристроями, призначення яких я не збагну.

Ага. Якби ж то я ховала револьвер сорок п’ятого калібру в у спідній білизні! А тим часом мені насилу вдається переконати Луїса, що вертикальний пилотяг — це не гармата. Іспанець змушує мене волочити пилотяг у вітальню й там показувати, як він працює. Усмішка робить його обличчя людянішим.

— Я надаю перевагу хатній робітниці, — каже він. — Вона хоч не виє, як скажений вовк.

Ми лишаємо пилотяг і повертаємося до передпокою. У кухні, що править мені й за їдальню, його вражає газова плитка з підпальником. Кажу йому:

— Мені потрібен сендвіч — це така їжа — і пиво. А як щодо вас? Ви ж протягом кількох днів не мали у роті нічого, крім теплуватої водички й напівсирого черепашачого м’яса.

— Ви пропонуєте мені свою гостинність? — Голос його звучить здивовано.

— Можна й так сказати.

Він зважує.

— Ні. Дякую, але совість не дозволяє мені розділити з вами хліб-сіль.

Кумедно: це так зворушливо.

— А ви старомодний, так? Це ж на ваші часи — якщо пам’ять мене не зраджує — припав розквіт Борджіа[193]? Чи то було раніше? Гаразд, домовмося, що ми противники, які сіли за стіл переговорів.

Іспанець схиляє голову, знімає шолом і кладе його на стільницю.

— Ви дуже люб’язна, сеньйорито.

Перекусивши, я наберуся сил, і, можливо, мені вдасться знезброїти іспанця. Я можу бути привабливою, коли захочу. Треба вивідати в нього якомога більше. І триматися насторожі. Хай йому чорт! Попри все напруження, це збіса захоплива пригода!

Луїс спостерігає, як я вмикаю кавоварку. Зацікавлюється, коли відчиняю холодильник, лякається, коли гучно відкорковую дві бляшанки з пивом. Сьорбаю з першої і простягаю іспанцеві.

— Не отруєно, бачите? Сідайте.

Він сідає за стіл. Я тим часом пораюсь із хлібом, сиром та всім решта.

— Дивний напій, — каже Луїс.

Пиво, звісно, уже існувало в його часи, але вочевидь відрізнялося від нашого.

— У мене є вино, якщо бажаєте.

— Ні, мені потрібна ясна голова.

Від каліфорнійського пива не захмеліє навіть кошеня. Кепсько.

— Розкажіть мені більше про себе, сеньйорито Вандо.

— Якщо ви розповісте про себе, доне Луїсе.

Я подаю на стіл. Ми розмовляємо. Що за життя у нього було! Моє йому так само видається дивовижним. Зрештою, я жінка. На його погляд, я мала б присвятити себе дітям, хатньому господарству й молитвам. Якщо тільки я не королева Ізабелла… Припни язика. Нехай і далі недооцінює тебе.

Щоб утвердити його в такій думці, потрібне вміння. Я не звикла кліпати віями й заохочувати чоловіка розповідати, який він молодець. Хоча, якщо виникає потреба, — можу. Іноді лише так можна не допустити, щоб побачення не перетворилося на двобій. Ніколи вдруге не зустрічаюся з такими хлопцями. Мені потрібен той, хто бачить у мені рівню.

Луїс, утім, не з покидьків. Як і обіцяв, він не зазіхає на мою честь. Бездоганно ввічливий. Непохитний, але ввічливий. Убивця, расист, фанатик. Людина слова, безстрашний, ладний померти за свого короля чи товариша. Мріє про славу Карла Великого. Короткі ніжні спогади про матір, бідну й горду, що лишилася в Іспанії. Почуття гумору начисто відсутнє, але палкий романтик.

Дивлюся на годинник. Майже північ. Боже милий! Невже ми так засиділися?

— Чого ви хочете, доне Луїсе?

— Дістати зброю вашої доби.

Голос рівний. На вустах — усмішка. Він бачить, що я приголомшена.

— Ви здивовані, сеньйорито? Чого ж іще мені тут прагнути? Я не хочу тут лишатися. Згори ваш світ, може, й схожий на Ворота раю, але, думаю, внизу, на землі, де тисячі цих возів несуться й ревуть, як демони, він ближчий до пекла. Чужі люди, чужа мова, чужі звичаї. Єресь і срамота повсюди, хіба ні? Пробачте. Я вірю, що, попри це вбрання, ви честива. Але ж ви невірниця! Видима річ, адже ви відкидаєте Божі закони, які вказують жінці на належне їй місце. — Він хитає головою. — Ні, я повернуся до свого часу й до своєї країни. Повернуся добре озброєний.

Я нажахана.

— Чим озброєний?

Він смикає себе за бороду.

— Я міркував над цим. З тих ваших возів користі буде мало або й зовсім жодної там, де для них немає ні доріг, ні палива. До того ж проти мого відважного Флоріо — чи цієї захопленої колісниці — вони просто незграбні чортопхайки. А ось ваша вогнепальна зброя мала б випереджати наші мушкети й гармати такою мірою, якою вони випереджають списи й луки індіанців. Так, ручна вогнепальна зброя — це було б найкраще.

— Але… але в мене нема жодної зброї. І я не можу її дістати.

— Ви знаєте, який вона має вигляд і де її зберігають. На військових складах, наприклад. Наступними днями мені доведеться розпитати вас ще багато про що. А потім… що ж, у мене є засіб пробратися непоміченим повз усі замки й засуви й забрати із собою все, що мені потрібно.

Це правда. Його задум може вдатися. У нього буду я, спершу як джерело інформації, потім як провідниця. Цього годі уникнути, хіба героїчно змусити його мене вбити. Але тоді він знайде собі іншого помічника, а дядько Стів залишиться назавжди у тому місці — у тому часі, — де іспанець його покинув.

— Як… як ви збираєтеся… застосувати цю зброю?

Луїс урочисто промовляє: