Пол Андерсон – Патруль часу (страница 128)

— Врешті-решт я очолю армії імператора й поведу їх до перемоги. Відкину турків. Викорчую на півночі лютеранський заколот, про який доходять чутки. Упокорю французів і англійців. Здійсню останній Хрестовий похід. — Він зводить дух. — Але спершу мені треба довершити завоювання Нового світу і здобути владу. Я не жадаю слави більше за інших. Але Господь обрав мене для цього.

Мій розум силкується осягнути те божевілля, яке настане, якщо бодай щось із задуманого здійсниться.

— Але тоді нічого цього, що довкола нас, не існуватиме! Я ніколи не народжуся!

Іспанець хреститься.

— На все воля Божа. Але якщо ви вірно служитимете мені, я заберу вас із собою і подбаю про ваш добробут.

Ага. Я вже зрозуміла, який добробут у жінки в Іспанії шістнадцятого століття. Це якщо я взагалі народжуся. Адже моїх батьків не існуватиме, чи не так? Не маю навіть гадки. Я переконана лише в одному: Луїс грається із силами, масштабів яких не уявляє ні він, ні я, ні будь-хто, окрім хіба що тої Варти часу. Він наче та дитина, що бавиться на сніговому схилі, з якого щомиті може зійти лавина…

Варта часу! Той чоловік на прізвище Еверард, з яким я бачилася торік. Чому він розпитував про дядька Стіва? Та тому, що Стівен Тамберлі насправді не працював на жодну наукову установу. Він працював на Варту часу.

Серед їхніх обов’язків мусить бути запобігання таким катастрофам. Еверард дав мені свою візитівку. На ній телефонний номер. Куди ж я поклала цей клаптик картону? Сьогодні доля всього світу залежить від нього.

— Спершу мені треба дізнатися, що сталося в Перу після того, як я… покинув його, — каже Луїс. — А тоді я поміркую, як усе покращити. Розкажіть мені.

Я здригаюся. Намагаюся струсити із себе відчуття якогось кошмару. Придумати, що робити.

— Я не можу. Звідки мені знати? Це відбувалося понад чотириста років тому.

Привид із цього далекого минулого — із плоті й крові, м’язистий, пітнявий — сидить навпроти мене, між нами — брудні тарілки, чашки з-під кави й пивні бляшанки.

Ураз шибає думка.

Говори тихо й стримано. Очей не підводь.

— Звісно, ми маємо книжки з історії. І бібліотеки, куди кожен може зайти. Я піду й дізнаюся.

Він коротко сміється.

— А ви сміливі, сеньйорито. Одначе вам не можна покидати це помешкання. Я спущу вас із очей, доки не буду певен, що контролюю ситуацію. Коли ж я лишатиму вас, щоб оглянути околиці, поспати абощо, то повертатимусь тої самої хвилини, що й відбув. Не ставайте посередині приміщення.

Машина часу з’являється в тому самому місці, де я стою. Бум! Ні, мабуть, вона посунеться вбік на кілька дюймів. Мене ж відкине до стіни. Можна ні за що ні про що переламати кістки.

— Ну, я м-можу поговорити з кимось, хто знається на історії. У нас є… пристрої… завдяки яким можна відправляти мову дротами, далеко-далеко. Один такий стоїть у великій кімнаті.

— А як я знатиму, з ким ви розмовляєте і про що, коли ви говоритимете своєю англійською мовою? Кажу вам: у жодному разі навіть не думайте торкнутися до цього пристрою.

Він не знає, як виглядає телефон, але я не зможу скористатися своїм апаратом, бо іспанець одразу ж про все здогадається.

Ворожість зникає. Він говорить цілком щиро:

— Благаю вас, сеньйорито, зрозумійте: у мене немає лихих намірів. Я чиню те, що мушу чинити. Заради моїх товаришів, моєї країни, моєї церкви. Чи досить у вас мудрості — і співчуття — прийняти це? Я знаю, що ви освічені. Чи немає тут у вас книжки, яка могла б нам допомогти? Майте на увазі, хай що станеться, я не зречуся своєї священної місії. Лише від вас залежить, щоб під час цього не постраждали ті, кого ви любите.

Радісне збудження вщухає разом із надією. Я відчуваю, що страшенно втомилася. Болить кожна клітина мого тіла. Зроблю, як він каже. Може, після цього він дозволить мені поспати. Хай який кошмар мені насниться, він не може бути жахливіший за цю дійсність.

Енциклопедія. Та, яку мені кілька років тому подарувала на день народження сестра Сюзі, приречена на небуття, якщо Іспанія підкорить усю Європу, Близький Схід і обидві Америки.

Мене проймає крижаний дрож. Я згадала! Я кинула Еверардову візитівку в шухляду стола, горішню ліву, де зберігаю всяку всячину. Телефон стоїть просто над нею, біля друкарської машинки.

— Сеньйорито, ви тремтите.

— Хіба немає причини? — Підводжуся. — Ходімо. — Немов холодний вітер пронісся й звіяв мою втому. — У мене справді є одна чи дві книжки з потрібною інформацією.

Він іде за мною. Наче тінь, тінь, що має вагу.

Ми біля столу.

— Стривайте! Що вам треба в цій шухляді?

Я ніколи не вміла добре брехати. Не обертаючи обличчя, кажу очікувано тремтливим голосом:

— Ви ж бачите, як тут багато книжок. Мені треба звіритися з їхнім переліком, щоб знайти потрібні хроніки. Дивіться. Тут нема схованої аркебузи.

Рвучко висовую шухляду. Луїс хапає мене за зап’ясток. Стою незрушно, поки він порпається всередині й заспокоюється. З-поміж усякого дріб’язку вигулькнула візитівка. Моє серце завмирає.

— Прошу вибачення, сеньйорито. Не давайте мені приводів до підозри, і мені не доведеться бути з вами грубим.

Перевертаю візитівку лицевим боком догори. Буцімто випадково. Знову читаю: Менсон Еверард, адреса в середмісті Мангеттена, номер телефону… номер телефону. Вбиваю його собі в пам’ять. Нишпорю в шухляді. Що ж можна видати за бібліотечний каталог? О, моє автострахування. Я діставала його після тої незначної аварії кілька місяців тому — ні, минулого місяця, у квітні — і «досі» не поклала назад до сейфа. Вдаю, ніби вивчаю його.

— Ага, ось воно.

Гаразд, тепер я знаю, як покликати на допомогу. Бракує тільки нагоди. Не проґав її.

Пропихаюся повз часовий мотоцикл до книжкової шафки. Луїс не відступає ні на крок. Беру том енциклопедії — від «Пан» до «Полька». Гортаю його. Іспанець заглядає мені через плече. Вигукує, коли пізнає заголовок «Перу». Читати він уміє. Хоча й не знає англійської.

Перекладаю. Рання історія. Експедиція Пісарро до Тумбеса, тяжкі випробування, зрештою повернення до Іспанії і пошуки підтримки.

— Так, так, я чув про це, багато чув.

У 1530 році експедиція до Панами, 1531-го — до Тумбеса.

— Я був разом з ним.

Бої. Невеличкий загін здійснює героїчний перехід через гори. Пісарро вступає до Кахамарки, захоплює Верховного інку, вимагає за нього викуп.

— А потім? Що потім?

Суд і страта Атауальпи.

— Це погано. Що ж, я певен, мій капітан змушений був так вчинити.

Похід на Куско. Експедиція Альмаґро до Чилі. Пісарро засновує Ліму. Манко, його маріонетковий Верховний інка, втікає й підіймає народ на боротьбу із загарбниками. З початку лютого 1536 року Куско в облозі, аж доки не повертається Альмаґро й не звільняє місто у квітні 1537-го. Обидва табори тим часом виявляють відчайдушну відвагу по всій країні. Після того як іспанці важкою ціною здобувають перемогу, індіанці не припиняють боротьби, тепер уже партизанськими методами, а брати Пісарро сваряться з Альмаґро. У 1538 році між ними відбувається вирішальна битва. Альмаґро зазнає поразки, його страчують. Друзі Альмаґро та його син від індіанки розлючені; вони організовують змову й 26 червня 1541 року в Лімі вбивають Франсіско Пісарро.

— Ні! Присягаюся тілом Христовим, цього не буде!

Карл V надсилає нового губернатора, той бере владу у свої руки, розбиває угруповання сина Альмаґро і стинає голову молодому заколотникові.

— Який жах! Християнин проти християнина. Ні, щойно почнуться негаразди, командування повинен узяти сильний чоловік — це ясно.

Луїс вихоплює шпагу. Якого біса? Налякана, я впускаю книжку й відступаю повз машину часу до свого столу. Іспанець падає на коліна. Бере шпагу за клинок і здіймає її, наче хрест. Гартованими негодою щоками течуть сльози, зникаючи в чорнющій бороді.

— Господи Всемогутній, свята Мати Божа, — схлипує він. — Не покиньте слуги вашого.

Ось вона, нагода! На роздуми немає часу.

Хапаю пилотяг. Розмахуюся. Укляклий навколішках іспанець чує якийсь шум, він обертається й готується скочити на ноги. Кий із вертикального пилотяга нікудишній — він важкий і незграбний. Вкладаю в удар усю силу, що маю в руках і плечах. Перехилившись через часовий мотоцикл, опускаю кінець із двигуном на непокриту голову іспанця.

Той важко падає. Кров цебенить, наче потік якогось навіженого неонового світла червоної барви. На Луїсовій голові — рвана рана. Я його вирубила? Не витрачаю часу, щоб перевірити. Жбурляю пилотяг на нього й кидаюся до телефону.

Дзижчання в слухавці. Номер? Аби тільки не помилитися. Натискаю на кнопки: клац-клац-клац. Луїс стогне. Спинається рачки. Клац-клац.

Гудок.

Знову гудок. І знову. Луїс хапається за поличку, намагається звестися на ноги.

У слухавці — голос, який я запам’ятала:

— Вітаю. Це автовідповідач Менса Еверарда.

О Боже, ні!

Луїс трясе головою, витирає кров, що заливає очі. Він весь перемащений кров’ю, вона юшить, неймовірно яскрава, її неймовірно багато.

— Вибачте, тепер я не можу підійти до телефону. Будь ласка, залиште повідомлення, і я зв’яжуся з вами, щойно буде можливість.

Луїс стоїть, прихилившись до стіни, руки його мляво звисають, але очі люто блимають.