Пол Андерсон – Патруль часу (страница 129)

— Отже, — бурмоче він, — зрада.

— Починайте казати, коли почуєте звуковий сигнал. Дякую.

Іспанець нахиляється, підбирає шпагу, рушає до мене. Непевною, але невблаганною ходою.

Кричу в слухавку:

— Ванда Тамберлі. Пало-Альто. Мандрівник у часі. — Який сьогодні день, чорт забирай, який день? — П’ятниця вечір, перед Днем пам’яті. Допоможіть!

Вістря шпаги торкається мого горла.

— Кидай цю штуку, — гарчить іспанець. Я кидаю слухавку. Він припирає мене до столу. — Мені слід було б убити тебе за це. Може, саме так я і вчиню.

Або ж забуде про свої моральні принципи щодо моєї честі й…

Принаймні я лишила Еверардові підказку, адже ж лишила?

Вжух! Друга машина часу з’являється над першою. Люди, які сидять на ній аж під стелею, прихиляють голови.

Луїс скрикує. Квапливо задкує, вилазить на сидіння своєї машини, не випускаючи шпаги з руки. Пальці другої руки бігають по приладовій панелі. Еверард скутий у рухах. Я бачу в руці у нього пістолет. Але — вжух! Луїс щезає.

Еверард опускається.

Перед очима все кружляє, пливе, тьмянішає. Я ще ніколи не зомлівала. Якби мені бодай хвильку посидіти…

23 травня 1987 року

Вона вийшла в коридор у блакитному купальному халаті поверх піжами. Обтягуючий одяг підкреслював її гнучкий стан, пасуючи до кольору очей. Сонячні промені, що лилися в західне вікно, золотили її волосся.

Дівчина закліпала.

— Ого, уже день, — пробурмотіла вона. — Як довго я спала?

Еверард підвівся з канапи, де сидів, читаючи якусь з її книжок.

— Близько чотирнадцяти годин, здається, — відказав він. — Вам потрібно було відпочити. З поверненням.

Ванда озирнулася довкола. У кімнаті вже не було ні хроноцикла, ні плям крові.

— Після того як моя напарниця вклала вас до ліжка, ми з нею роздобули потрібні засоби і все якомога ретельніше прибрали, — пояснив Еверард. — Вона вже відлетіла. Не було потреби нам обом тут товктися. Звісно, хтось мусив про всяк випадок лишитися вас охороняти. Огляньте, будь ласка, помешкання: чи все як слід. Не можна, щоб та, більш рання, Ванда повернулася й помітила сліди безладу. Вона ж, зрештою, нічого не помітила, чи не так?

Дівчина зітхнула.

— Анічогісінько.

— Ми мусимо запобігати таким парадоксам. Ситуація й без того заплутана.

«І небезпечна, — подумав Еверард. — Страшенно небезпечна. Треба підбадьорити дівчину».

— Агов, я певен, ви зголодніли.

Йому сподобалося, як вона розсміялася.

— Можу з’їсти цілого вола, а до нього ще порцію смаженої картоплі і яблучний пиріг на десерт.

— Я взяв на себе сміливість завантажити холодильник продуктами і теж під’їв би разом з вами, якщо не заперечуєте.

— Заперечую? Спробуйте лишень відмовитися!

На кухні він наполіг, щоб Ванда сіла, а сам заходився готувати перекус.

— Я доволі непогано даю собі раду зі стейком і салатом. Ви пройшли через справжнє пекло. Більшість на вашому місці розгубилися б.

— Дякую, — прийняла вона похвалу.

Протягом якоїсь хвилі чути було тільки, як Еверард кришить салат. Тоді, пильно дивлячись на нього, Ванда запитала:

— Ви з Варти часу, правда?

— Що? — Він озирнувся. — Так. Тільки ми називаємося Патруль часу. — Еверард помовчав і додав: — Сторонні не мають знати про подорожі в часі. Ми не можемо нікому нічого розповідати без дозволу. А дозвіл можуть дати тільки тоді, коли є вагомі підстави. У вашому випадку вони вочевидь є. Адже вам однаково вже про це відомо. До того ж у мене є право самостійно вирішувати, як діяти в таких випадках. Тому я не буду від вас нічого приховувати, міс Тамберлі.

— Чудово. Як ви мене знайшли? Я була в розпачі, коли попала на автовідповідач.

— Ви просто ще не звикли до переміщень у часі. Подумайте лишень. Щойно я прослухав ваше повідомлення, то відразу вирушив по вас. Ми зависли за вікном, побачили, що той чоловік погрожує вам, і застрибнули всередину. На жаль, було надто тісно, і я не встиг вистрілити, перш ніж він утік.

— А чому ви не з’явилися раніше?

— Щоб позбавити вас кількох неприємних годин? Пробачте. Я розповім вам пізніше, як небезпечно змінювати минуле.

Дівчина насупилася.

— Я вже трохи знаю про це.

— Гм, мабуть, так, знаєте. Слухайте, нам не конче це обговорювати, поки ви остаточно не відновитеся. Відпочиньте кілька днів, щоб оклигати від цього струсу.

Вона гордовито повела головою.

— Дякую, у цьому немає потреби. Я ціла й неушкоджена, голодна й аж палаю від цікавості. А ще турбуюся за дядечка… Ні, я справді не хотіла б відкладати цієї розмови, будь ласка.

— А ви міцний горішок! Гаразд. Але спершу розкажіть мені про свої пригоди. Не поспішайте. Я часто перебиватиму вас запитаннями. Патрулю потрібно знати все. Ви собі навіть не уявляєте, як потрібно.

— А світ уявляє?

Дівчина затремтіла, натужно ковтнула, стиснула пальцями край столу і взялася розповідати. Вони ще не закінчили їсти, коли Еверард вже випитав усі подробиці.

Нахмурившись, він мовив:

— Так, це дуже погано. Було б значно гірше, якби ви не виявилися такою мужньою і винахідливою, міс Тамберлі.

Дівчина зашарілася.

— Будь ласка, називайте мене Вандою.

Еверард силувано всміхнувся:

— Гаразд. Тоді ви мене — Менсом. Я виріс у Середній Америці двадцятих-тридцятих років. Зосталися манери, які мені ще тоді прищепили. Але я не заперечую, якщо ви хочете звертатися на ім’я.

Ванда подивилася на нього довгим поглядом.

— Атож, ви лишилися тим самим ввічливим провінціалом, так? Блукали часами й епохами, але проґавили ті соціальні зміни, що сталися у вас на батьківщині.

«Розумна, — подумав Еверард. — І вродлива, без зайвої тендітності».

Враз дівчина стривожилася.

— То що ж із моїм дядьком?

Еверард поморщився.

— Мені шкода. Іспанець сказав вам тільки те, що лишив Стіва Тамберлі на тому самому континенті, але в далекому минулому. Ані точного місця, ані дати він не повідомив.

— Але ж ви маєте… час, щоб провести пошуки.

Патрульний похитав головою.

— Хоч як мені прикро це казати, та не маємо. На це можуть піти тисячі людино-років. У нас їх нема. Сили Патруля надто розпорошені. Нас ледве вистачає, щоб упоратися зі своїми рутинними завданнями, ми насилу даємо раду таким ось, як ця, надзвичайним ситуаціям. Ми маємо лише обмежений ресурс людино-років, бо рано чи пізно кожен агент помре або постаріє так, що не зможе працювати, розумієте? Тут події вийшли з-під нашого контролю. Нам потрібні будуть усі сили, які тільки зможе виділити Патруль, щоб виправити становище… якщо нам це взагалі вдасться.

— Може, Луїс сам повернеться за дядьком?