Пол Андерсон – Патруль часу (страница 131)

— Якби тільки прибути сюди раніше, — у голосі Мотонобу було чути жаль, — ми б улаштували пастку як слід і виловили б їх усіх.

— Ми не могли прибути раніше, тому що ми цього не зробили, — різко відповів Еверард. — Ми служимо закону, чи ти забув?

— Ні, сер, не забув. Але ще я пам’ятаю про того навіженого іспанця й про безлад, який він може влаштувати. Як ми збираємося вистежити його, доки… доки не пізно?

Еверард нічого не відповів, лише обернувся до майданчика, на якому стояли припарковані хроноцикли. На сході на гребені гори проти неба чорніла Брама Сонця.

24 травня 1987 року

Ванда відчинила двері, щойно він постукав.

— Привіт! — вигукнула вона, мало не задихаючись від хвилювання. — Як ви? Як усе пройшло?

— Якось пройшло, — відповів він.

Дівчина взяла його за обидві руки й лагідним голосом промовила:

— Я так хвилювалася за вас, Менсе.

Йому було неабияк приємно чути такі слова.

— О, я добре бережу свою шкуру. А операція… ми захопили більшість злочинців без жодних втрат з нашого боку. У Мачу-Пікчу знову чисто.

«Було чисто. Три століття місто провело, покинуте у своїй самотності. А тепер там скрізь галасують туристи. Але не справа патрульного про це судити. Він має бути загартований до такого, якщо збирається працювати з історією людства».

— Це ж чудово! — Ванда поривчасто обійняла його. Він пригорнув її у відповідь. Трохи зніяковівши, вони відступили одне від одного.

— Якби ви прийшли на десять хвилин раніше, то не застали б мене, — сказала дівчина. — Я не могла сидіти без діла й пішла на прогулянку, довгу-предовгу.

— Я ж наказав вам не полишати цього місця! — жахнувшись, скрикнув Еверард. — Ви досі в небезпеці. Тут ми встановили пристрій, що попередить про будь-якого незваного гостя, але ми не можемо ходити за вами по п’ятах. Прокляття, дівчино, Кастелар досі на свободі!

Ванда, скопиливши носика, поглянула на нього.

— То краще мені дертися на стіни від нудьги? Навіщо йому знову мене переслідувати?

— Ви єдина, з ким він спілкувався у двадцятому столітті. Ви можете вивести нас на нього. Або ж він так думає.

Дівчина посерйознішала.

— Власне кажучи, я таки можу.

— Га? Що ви маєте на увазі?

Вона потягнула його за руку. «Які ж у неї теплі долоні!»

— Заспокойтеся! Ходімо, я пригощу вас пивом, і ми поговоримо. Поки я гуляла, у моїй голові проясніло. Я стала згадувати все, що сталося, але тепер уже мені не заважали страх і… і невідомість. Так, мені здається, я можу сказати, куди вирушить Луїс.

Еверард неначе прикипів до місця. Серце загупало в грудях.

— Як?

Блакитні очі пильно вивчали його.

— Я добре пізнала цього чоловіка, — тихо промовила дівчина. — Наші стосунки не можна назвати близькими, але, поки тривали, вони були досить насичені. Луїс не чудовисько. За нашими мірками він жорстокий, але він дитя своєї доби. Честолюбний і жадібний, проте в душі — мандрівний лицар. Я понишпорила у своїй пам’яті, перебрала все, хвилина за хвилиною. Наче стояла збоку й спостерігала за нами обома. І я побачила, як він відреагував, коли дізнався про те, що індіанці повстануть і візьмуть в облогу братів Пісарро в Куско, і про ті негаразди, які стануться після того. Якщо він з’явиться зненацька, немов завдяки якимсь чарам, і зніме облогу, то одразу здобуде високе становище в іспанському війську. Але, що важливіше за будь-які розрахунки, він просто мусить бути там, Менсе. Його кличе обов’язок.

6 лютого 1536 року (за юліанським календарем)

Над горами сходило сонце, столиця імперії інків палала. Наче метеори, летіли вогняні стріли й каміння, загорнуте в просякнуту олією бавовну. Горіли стріхи й дерев’яні покрівлі. За кам’яними мурами було справжнє пекло. Полум’я ревіло й здіймалося до неба, іскри сипали дощем, вітер гнав густі клуби диму. Вода в річках потьмяніла від кіптяви. Скрізь розлягалося дудніння мушель і вереск людей. Десятками тисяч індіанці облягли Куско, немов клекітлива брунатна хвиля, над якою підносилися стяги вождів, пір’яні гребені, мідні бойові сокири й списи з мідними вістрями. Хвиля вдаряла об нещільні лави іспанців, розбивалася, вирувала, захлиналася кров’ю й безладно відкочувалася назад, щоб по якомусь часі знову ринути на приступ.

Кастелар з’явився над цитаделлю, яка з північного боку нависала над битвою. Він кинув погляд на могутні мури, які заполонили тубільці, і на якусь мить йому захотілося шугнути вниз і вбивати, вбивати, вбивати. Але ні, онде б’ються його товариші. Стиснувши руків’я шпаги в правій руці, кермуючи лівою, він полетів їм на підмогу.

Йому не вдалося привезти з майбутнього рушниці — то й що? Клинок його гострий, рука тверда, а над непокритою головою розпростер крила архангел війни. Попри це, треба бути обачним. Ворог міг зачаїтися в небі або ж вигулькнути нізвідки. Кастелар мусить бути готовий стрибнути крізь час, втекти від переслідувачів, а потім повернутися, щоб стрімко вдаряти знову й знову, наче вовк, що шматує лося.

Іспанець пронісся над центральним майданом, де велика будівля палала, наче смолоскип. Вулицею скакали вершники. Їхні сталеві обладунки блищали, маяли стяги. Кіннотники лаштувалися до вилазки з міста, у саму гущу ворожої орди.

Кастелар миттю вирішив, що буде робити. Він зверне вбік, зачекає кілька хвилин, доки вершники розпочнуть бій, а тоді вдарить сам. Побачивши такого орла помсти на своєму боці, іспанці зрозуміють, що Бог їх почув, і прорубають дорогу крізь ряди охопленого панікою ворога.

Хтось угледів, як він пролетів над ними. Кастелар помітив здійняті догори обличчя, почув крики. Відтак коні пішли учвал, почувся громовий стукіт копит і залунало басовите:

— Сант-Яґо з нами! Вперед!

Кастелар пролетів над південними мурами міста, заклав віраж і приготувався до атаки. Тепер, коли він добре знав цю машину, вона чудово слухалася його — румак-вітер, на якому іспанець в’їде до звільненого Єрусалима, а врешті… врешті, можливо, постане перед Спасителем, коли той ходив по землі.

А-а-а!

Поруч із ним з’явилася ще одна летюча машина, на ній — два вершники. Кастеларові пальці вп’ялися в прилади керування. Ураз нестерпний біль пронизав його.

— Мати Божа, змилосердься!

Його мертвий кінь полетів у порожнечу. Принаймні Кастелар загине в бою. Нехай сили сатани й узяли над ним гору, та їм не здолати Браму раю, що відчинена для Христового воїна.

Його душа шугнула геть, у ніч.

24 травня 1987 року

— Пастка спрацювала майже бездоганно, — доповів Еверардові Карлос Наварро. — Ми помітили його з космосу, увімкнули електромагнітний генератор і стрибнули так, щоб опинитися біля Кастелара. Його хроноцикл потрапив у поле генератора, й іспанець дістав сильний удар електричним струмом. Електроніка на хроноциклі також вийшла з ладу. Але це ви знаєте. Для певності ми вистрілили в Кастелара з паралізатора й підхопили його в повітрі, перш ніж він упав на землю. Тим часом підлетів ваговіз, підібрав пошкоджений хроноцикл і зник звідти. Уся операція забрала менше ніж дві хвилини. Думаю, нас помітили, але в загальному сум’ятті бою за такий короткий час навряд чи хтось щось зрозумів.

— Добра робота, — похвалив Еверард, відхилившись на спинку свого старого потертого крісла.

Вони розмовляли в його нью-йоркській квартирі, затишній, зокрема, й завдяки кільком сувенірам: над баром висіли шолом і два списи з бронзової доби, а на підлозі лежала шкура білого ведмедя з Гренландії часів вікінгів — речі, що не викликали надто багато запитань у сторонніх людей, але пробуджували в Еверарда приємні спогади.

Він не брав участі у цій операції. Не було сенсу витрачати життєвий ресурс позачасового агента. Не було жодної небезпеки, хіба що Кастелар виявився б надто швидким і втік від патрульних. Але цьому завадила електромагнітна пастка.

— До речі, — мовив Еверард, — ваша операція — це частина історії. — Він показав на том Прескотта[194], що лежав скраю стола біля нього. — Я саме читав про це. Іспанські хроніки описують появу Діви Марії над охопленим вогнем палацом інки Віракочі, де пізніше звели церкву, а на полі бою буцімто з’явився святий Яків і підбадьорював війська. Вважається, що це лише релігійна легенда або ж свідчення істеричної галюцинації, але… та дарма. Як там полонений?

— Коли я виходив від нього, він спав під транквілізаторами, — відказав Наварро. — Опіки загояться без шрамів. Що з ним буде?

— Залежить під низки обставин. — Еверард узяв із попільнички люльку й розпалив її. — Насамперед нас цікавить доля Стівена Тамберлі. Вам відомо про його історію?

— Так. — Спохмурнів Наварро. — На жаль — хоч це й було неминуче, — електричний струм стер молекулярну пам’ять хроноцикла про те, куди й до якого часу він переміщувався. Кастелара попередньо допитали під кірадексом — ми знали, що ви захочете дізнатися про це, — але він не пригадує ні дати, ні місця, де лишив Тамберлі, тільки те, що це було кілька тисяч років тому на тихоокеанському узбережжі Південної Америки. Він знав, що зможе довідатися точну дату з хроноцикла, хоча й сумнівався, що вона йому буде потрібна, а тому й не завдавав собі клопоту запам’ятовувати координати.

Еверард зітхнув.

— Цього я й боявся. Бідолашна Ванда.

— Перепрошую?

— Не зважайте. — Еверард затягнувся люлькою, щоб заспокоїтися. — Ви можете йти. Прогуляйтеся містом, розважтеся.