Пол Андерсон – Патруль часу (страница 132)

— А ви не хочете пройтися зі мною? — невпевнено запитав Наварро.

Еверард похитав головою.

— Я почекаю тут якийсь час. Навряд чи Тамберлі вдалося знайти спосіб самостійно урятуватися. Але якщо все ж вдалося, його спершу привезуть на одну з наших баз для короткого звіту. Запит покаже, що я залучений до його справи, і мене повідомлять. Але, звісна річ, цього не могло статися раніше, поки ми не закінчили цю роботу так, як закінчили. Можливо, мені невдовзі подзвонять.

— Зрозуміло. Дякую вам. До побачення.

Наварро пішов. Еверард знову всівся у крісло. В кімнату просочувалися сутінки, але він не вмикав світла. Він хотів просто посидіти й подумати, сподіваючись на краще.

18 серпня 2930 року до Різдва Христового

Там, де ріка зустрічається з морем, юрмилися глиняні хатки. Лише дві довбанки-каное лежали, витягнуті на берег, адже цієї спокійної днини рибалки вийшли в море. Більшість жінок теж залишили поселення й подалися обробляти невеличкі клаптики землі на краю мангрового болота, де вирощували гарбузи, кабачки, картоплю й бавовник. Повільно тягнувся димок від общинного вогнища, за яким завжди пильнував хтось зі старих. Решта жінок і літніх чоловіків поралися по своїх хатніх справах, тоді як малі діти доглядали за ще меншими. Поселяни мали на собі короткі спідниці з переплетених волокон, а також оздоби з мушель, зубів і пір’я. Люди сміялися й гомоніли.

Гончар сидів, схрестивши ноги, на порозі своєї оселі. Сьогодні він не виліплював горщиків чи мисок і не випалював їх. Натомість лише дивився у простір і мовчав. Він часто так поводив себе відтоді, як навчився тутешньої мови й почав виробляти дивовижний посуд. Таке вміння заслуговує на повагу. Гончар був добрий на вдачу, але іноді на нього нападав цей дивний настрій. Може, він вигадував якийсь новий гарний виріб, а може, спілкувався з духами. Цей чоловік вочевидь був не такий, як усі: височенний, блідолиций, зі світлими очима й волоссям і густющою поростю на обличчі. Від сонця, що дошкуляло йому сильніше, ніж іншим, він ховався під каптуром. У хатині його жінка товкла в ступці насіння диких злаків. Двоє їхніх малих дітей спали.

Враз здійнялися крики. Показалася юрба рільників. Люди, що лишались у поселенні, поквапилися дізнатись, що ж відбувається. Гончар підвівся й рушив за ними.

Уздовж берега річки йшов незнайомець. До поселення часто навідувалися чужинці, переважно з товарами на торгівлю, але цього чоловіка ніхто раніше не бачив. Зовнішністю він був доволі схожий на поселян, хіба що м’язистіший. А ось вбрання його помітно відрізнялося. На боці висіли піхви, з яких визирало щось тверде й блискуче.

Звідки ж міг з’явитися цей чоловік? Мисливці мали б помітити його ще кілька днів тому, якби незнайомець прийшов у долину пішки… Жінки вереснули, коли чужинець привітався. Найстарші чоловіки знаками наказали їм відійти назад і відповіли на вітання як слід.

Підійшов гончар.

Тривалий час Тамберлі й дослідник мовчки стояли й пильно вивчали один одного. «Він тої самої раси, що й місцеві». Дивно, як спокійно Стівен думав про це тепер, коли нарешті здійснилася мета всіх його старань. «Так і мало бути. Краще, щоб не виникало зайвих запитань, навіть у головах людей примітивної кам’яної доби. Цікаво, як він збирається пояснити наявність у нього такої зброї?»

Дослідник кивнув.

— На щось таке я й сподівався, — сказав він темпоральною, повільно вимовляючи слова. — Ви мене розумієте?

Тамберлі вже призабув цю мову. Утім…

— Так, розумію. Вітаю. Ви той, на кого я чекав ось уже… сім років, здається.

— Мене звати Гільєм Сіснерос. Народився в тридцятому столітті, але живу в Універсаріумі Галли.

«Періоді, коли подорожі в часі вже відкрито, і їх можна здійснювати не ховаючись».

— А я Стівен Тамберлі, з двадцятого століття, польовий історик Патруля.

Сіснерос розсміявся.

— Гадаю, нам слід потиснути один одному руки.

Поселяни ошелешено дивилися на них.

— Ви застрягли тут, так? — Сіснерос міг би й не запитувати.

— Так. Треба повідомити Патруль. Ви доправите мене на базу?

— Звісно. Я сховав свій хроноцикл кілометрів за десять проти течії. — Сіснерос завагався. — Я збирався видати себе за мандрівника й пожити якийсь час із цими людьми, щоб розгадати одну археологічну загадку. Я підозрюю, що ви і є відповіддю на неї.

— Так, — відказав Тамберлі. — Коли я зрозумів, що втрапив у біду, з якої самотужки не виплутаюся, то згадав про вироби вальдівської культури[195].

Найдавніша відома його рідній епосі кераміка західної півкулі. Майже повністю повторює гончарні вироби тогочасної культури Дзьомон у давній Японії. Загальноприйняте пояснення було таке: якогось рибальського човника пронесло через увесь Тихий океан і прибило аж до берегів Південної Америки, де його команда знайшла собі притулок і навчила тубільців гончарного ремесла. Не надто правдоподібна версія. Рибалкам потрібно було подолати понад вісім тисяч морських миль і вижити; та ще й мало так статися, щоб ці чоловіки володіли складними вміннями, які в їхньому суспільстві були жіночою цариною.

— Тож я став виробляти давньояпонську кераміку. Лишилося тільки чекати, доки прибуде хтось із майбутнього, щоб довідатися, у чому річ.

Він навіть не дуже-то й порушив правила Патруля. Коли потрібно, вони могли бути гнучкими, а, зважаючи на обставини, його повернення було важливе.

— Ви виявили неабияку винахідливість, — промовив Сіснерос. — Як вам тут жилося?

— Вони милі люди, — відповів Тамберлі.

«Боляче буде прощатися з Аруною і малюками. Якби я був святий, то ніколи б не пристав на пропозицію її батька взяти Аруну за дружину. Але ці роки очікування тяглися так довго, і я не знав, чи вони взагалі коли-небудь закінчаться. Родина сумуватиме за мною, але завдяки тій повазі, яку я заслужив, Аруна невдовзі матиме нового чоловіка — доброго годувальника, можливо, це буде Уламамо, — і вони житимуть так само добре й щасливо, як і будь-хто з племені. А це, на свій скромний лад, краще, ніж доля багатьох людей, які житимуть багато років по тому».

Він так і не зміг остаточно позбутися сумнівів та почуття провини і знав, що ніколи їх не позбудеться, але в душі ворухнулася радість. «Я повертаюся додому».

25 травня 1987 року

М’яке світло. Вишукана порцеляна, срібне столове начиння, скляні келихи. Не знаю, чи «В Ерні» — найкращий ресторан у Сан-Франциско (це як кому до смаку), але він точно входить до першої десятки. Щоправда, Менс каже, що хотів би звозити мене в минуле, в сімдесяті роки двадцятого століття, до того, як власники «Мінґей-Я»[196] відійшли від справ.

Менс підіймає келих із хересом.

— За майбутнє, — каже він.

Я підіймаю свій.

— І за минуле.

Ми цокаємся. Дивовижний напій.

— Тепер можемо порозмовляти.

Коли він усміхається, обличчя його береться зморшками і стає куди привабливішим.

— Вибачте, що ми не зробили цього раніше, окрім хіба тої телефонної розмови, коли я подзвонив і повідомив, що з вашим дядьком усе гаразд, а також запросив вас на вечерю. Але останнім часом, щоб довести цю справу до кінця, я стрибав туди-сюди, наче блоха на пательні.

Треба його піддражнити.

— А хіба ви не могли завершити свої справи, а потім повернутися назад на кілька годин, щоб я не мордувалася так довго?

Він серйознішає. О, скільки невимовленого смутку бринить у його голосі!

— Ні, це було б украй небезпечно. Нам у Патрулі не заборонені подорожі з особистих мотивів, але тільки коли вони не заплутують подій.

— Агов, Менсе, таж я пожартувала. — Сягаю через столик і поплескую його по руці. — Натомість я маю розкішну вечерю, чи не так?

А ще я вдягнула розкішну сукню й зробила собі модну зачіску.

— Ви її заслужили, — каже він з полегшенням, більшим, ніж очікуєш від здорованя, який сходив усю просторово-часову реальність із кінця в кінець.

Годі про це. Принаймні поки що. Надто багато треба розпитати.

— То як там дядько Стів? Ви сказали, що він врятувався, але не сказали, де він.

Менс усміхається.

— Хіба це важливо? Звітує на нашій базі десь і колись. Перш ніж повернутися до обов’язків, він проведе довгу відпустку зі своєю дружиною, що чекає на нього в Лондоні. Я впевнений, що він навідається і до вас, і до решти своїх родичів. Майте терпіння.

— А… потім?

— Потім нам потрібно завершити справи так, щоб уся часова структура лишилася незмінною. Ми помістимо брата Естевана Танакіля та дона Луїса Кастелара в ту скарбівню в Кахамарці 1533 року, за хвилину чи дві після того, як екзальтаціоністи їх викрадуть. Вони вийдуть звідти, та й усе.

Я суплюся.

— Гм, раніше ви казали, що сторожа занепокоїлася, зазирнула всередину і нікого не знайшла. Це викликало неабиякий сполох. Хіба це можна змінити?

Менс аж сяє.

— Розумна дівчинка! Чудове запитання. Так, у тому випадку, коли минуле спотворено, Патруль скасовує події, які спричинила зміна. Ми, так би мовити, відновлюємо «первісну» історію. Принаймні до тої міри, до якої це можливо.

— Гаразд, а Луїс? Що з ним? Після всього того, що сталося.

Дивно, як сильно мене турбує його доля.

Менс відсьорбує вина, потім крутить келих між пальцями, вдивляючись у бурштиновий напій.

— Ми розмірковували над тим, чи не запропонувати йому приєднатися до Патруля, але життєві цінності Кастелара несумісні з нашими. Йому поставлять психоблок від розголошення таємниці. Саме собою це нешкідливо, просто він не зможе нікому нічого розказати про подорожі в часі. Якщо Кастелар намагатиметься — а він намагатиметься, — йому стискатиме горло, а язик не слухатиметься. Невдовзі він облишить ці спроби.