Пол Андерсон – Патруль часу (страница 134)
Вони трималися якомога ближче до фасадів, уникаючи багнюки посередині вулиці, і невдовзі підійшли до будівлі, дещо навіть більшої, ніж її також великі й багаті сусіди. За стайнею, тепер порожньою і зачиненою, у фахверковій[201] стіні, що підносилася на три поверхи, були вбудовані дубові двері. Колись тут мешкав і працював заможний торговець тканинами, але якось заборгував тамплієрам, і тим дісталося все його майно. І хоча Тампль[202] був звідси доволі неблизько, та все ж час від часу високородні гості приходили сюди на таємні зустрічі.
Гуґо спинився перед вхідними дверима й постукав кісточками пальців. Відсунулася затулка, хтось визирнув із віконця, а тоді поволі відхилилися двері. Двоє чоловіків привіталися відповідно до рангу відвідувача. Їхні обличчя й постави були напружені, а алебарди в руках були не церемоніальною зброєю, а робочою. Гуґо пильно глянув на вартових.
— А чого ви при зброї у власних стінах, брати? — запитав він. — Невже очікуєте нападу?
— Наказ кавалера ордену Фулька, — прорипів кремезніший з двох.
Гуґо роззирнувся. Другий лицар, немов побоюючись, що гість має намір піти геть, додав:
— Нам велено привести тебе просто до нього, брате. Прошу, ходімо. А ти біжи додому, — звернувся він до посланця, і хлопчина миттю рвонув геть.
У супроводі воїнів-ченців обабіч себе, Гуґо зайшов до коридору зі сходами. Двері праворуч, що вели до стайні, були на засуві. Двері ліворуч виходили на вимощений плитами дворик, що забирав більшу частину першого поверху. Раніше там працювали, торгували й зберігали крам, нині ж лише протяг гуляв поміж дерев’яними стовпами, що підпирали балки. Сходи здіймалися нагору над такою самою спорожнілою коморою-сховищем для цінних речей. Чоловіки зійшли на третій поверх, де розміщувалися покої для членів родини й гостей; челядь спала на горищі. Гуґо провели до оббитого панелями з темного дерева й багато вмебльованого кабінету. Горіла жарівня, повітря було тепле, аж задушне.
У кабінеті на нього, стоячи, чекав Фульк де Бюші — високий, лише на два дюйми нижчий за Гуґо, з гачкуватим носом і припорошеним сивиною волоссям, однак досі жвавий і з майже всіма зубами в роті. На ньому був білий плащ, як і належало лицареві, що дав пожиттєву обітницю безшлюбності. На боці висів меч.
Гуґо спинився.
— В ім’я Боже… вітаю, — промимрив він.
Фульк знаком звелів своїм людям стати на варту в коридорі й підкликав Гуґо до себе. Той підступив ближче.
— Чим я можу служити вам, магістре? — запитав він.
Офіційність може бути крихким обладунком. У посланні, яке приніс хлопчик, говорилося лише про те, що Гуґо належить з’явитися негайно й без розголосу.
Фульк зітхнув. Вони провели разом багато років, і лицар знав, що означає цей звук, хоча й рідко чув його. З-під суворої маски промовляв душевний смуток.
— Ми можемо вільно говорити, — сказав Фульк. — Це надійні люди, вони мовчатимуть. Усіх решту я відпустив.
— А хіба раніше ми з тобою не завжди були відвертими? — вихопилося в Гуґо.
— Останнім часом — сумніваюся, — відказав Фульк. — Та ми це з’ясуємо. — І по якійсь хвилі додав: — Нарешті ми це з’ясуємо.
Гуґо стиснув кулаки, змусив себе розтиснути їх і промовив якомога спокійнішим голосом:
— Я тобі ніколи не брехав. Ти для мене не лише старший за рангом, не лише брат по ордену, але й мій… — голос його надломився, — …мій друг, — закінчив він.
Лицар закусив губу. Струминка крові потекла в бороду.
— Інакше навіщо мені застерігати тебе про близьку небезпеку? — благальним тоном промовив Гуґо. — Я міг би втекти й урятуватися сам. Натомість я знову застерігаю тебе, Фульку, і прошу: рятуйся, поки ще є час. Менш як за три дні біда спостигне тебе.
— Раніше твої пророцтва не були такими точними, — безбарвним голосом заявив магістр.
— Лиха година не була такою близькою. І я сподівався…
Фульк рубонув рукою повітря.
— Годі! — скрикнув він, уриваючи підлеглого.
Гуцо заціпенів. Магістр, наче звір у клітці, заходив туди-сюди, карбуючи слова одне за одним.
— Так, ти дещо передбачив, і обіцяне тобою сталося. І хай незначними були ті події, але ти вразив мене. І коли натякнув на велике лихо, що має статися, я повідомив про це в листі до мого родича — зрештою, ми знаємо, що проти нас готуються звинувачення. Але ти так і не пояснив до пуття, звідки в тебе такі здібності. Останні кілька днів я багато міркував і збагнув, якими туманними були твої слова про маврське астрологічне вчення й віщі сни. — Фульк зупинився перед допитуваним і кинув йому в обличчя: — Сатана теж може казати правду, коли це йому на руку. Звідкіля твої знання, той, хто зве себе Гуґо Маро?
Молодший чоловік перехрестився.
— Я чесний християнин…
— Тоді чому б тобі не розповісти мені більше? Розкажи, чого нам достеменно чекати, щоб я міг попередити Великого магістра, а всі наші брати встигли підготуватися.
Гуґо затулив обличчя руками.
— Я не можу! О, Фульку, любий друже, я не можу, навіть тепер! Язик мій скутий! Навіть той мізер, що я… я розповів, навіть це заборонено… Але ж ти
Відповідь була сувора й непохитна:
— Я знаю: ти хотів, щоб я втік сам, нікому не сказавши жодного слова. Яка ж така небезпека чигає на мою душу, що я мав би зламати присягу, яку давав, і покинути в біді моїх братів у Христі? — Фульк звів дух. — Ба ні, брате, — якщо ти мені все ще брат. Ні. Я влаштував так, що ти на кілька днів переходиш під моє командування. Ти поживеш тут, відлюдно, таємно від усіх, окрім мене й твоїх охоронців. Пізніше, якщо король справді завдасть нам удару, я, можливо, віддам тебе Інквізиції як чаклуна й джерело зла, яке лицарі Храму виявили у своїх лавах і викинули з них…
Фулькові забракло повітря. Обличчя його скривила мука.
— А тим часом, Гуґо, я молитимуся вдень і вночі й триматиму важкі обітниці… молитимуся, щоб звинувачення, висунуте проти тебе, виявилося помилковим, щоб єдиною твоєю провиною була любов. Чи зможеш тоді ти пробачити мені?
Якусь хвилю магістр стояв мовчки. Коли він заговорив знову, слова його звучали, наче похоронний дзвін:
— Я роблю це заради ордену, якому ми присягнули на вірність перед Господом Богом. Раулю, Жане, виведіть його.
На вилицях Гуґо заблищали сльози. Зайшли вартові. Зброї у нього не було, тільки кинджал. Судомним рухом він вихопив його й простягнув Фулькові руків’ям уперед. Лицар не взяв кинджал, і той упав на підлогу. Гуґо мовчки обернувся до дверей, сторожа стала обабіч нього. Виходячи, він стиснув маленький хрестик, що висів у нього на шиї, символ і джерело допомоги несьогосвітніх сил.
Сан-Франциско, 8 березня 1990 року, четвер
Менс Еверард повернувся до Ванди Тамберлі аж надвечір. Крізь прогони моста «Золота Брама» струменіло призахідне світло. З вікна своїх апартаментів вони бачили, як вагончики канатного трамвая з гримотінням повзуть до води, як острови й далекий берег стрімко здіймаються зі сріблясто-блакитної затоки, як вітрила мають, наче крила якоїсь перелітної зграї птахів. Менс і Ванда сподівалися прогулятися там.
Коли він зайшов, дівчина відразу про все здогадалася з виразу його обвітреного обличчя й тихо промовила:
— У тебе нове завдання?
Еверард кивнув.
— Коли зателефонував Нік, я вже зрозумів, що в головному відділенні мають щось для мене.
Ванда не змогла приховати обурення. Вони не побули разом і двох місяців.
— Вони тобі ніколи не дадуть спокою, так? Невже у Патрулі нема інших позачасовиків?
— Є, але їх аж ніяк не досить. Знаєш, я міг би й не братися за цю справу. Та коли ознайомився з нею, то мусив погодитися, що, мабуть, найкраще з усіх наявних кандидатів упораюся з цією роботою.
Саме на ознайомлення Еверардові й довелося витратити майже весь день. За обсягом інформації звіт не поступався чималій бібліотеці. Більшість матеріалів були не текстовими чи аудіовізуальними, а вкладалися безпосередньо в мозок: історія, мова, закони, звичаї, небезпеки.
— Noblesse oblige[203], — зітхнула Ванда. Вона підійшла до нього й притулилася щокою до широких грудей. — Рано чи пізно це все одно мало статися. Що ж, берися до роботи, а коли закінчиш, повертайся до мене тої самої години, що й попрощаєшся, чуєш?
Еверард усміхнувся.
— Саме це я й збирався зробити. — Він погладив світловолосу голівку. — Але слухай, немає жодної потреби вирушати просто зараз. Я хотів би, щоб ця робота якомога швидше опинилася в минулому… — на його химерно попетльованій світовій лінії, — …але чому б нам спершу не влаштувати гулянку на цілу ніч?
— Найкраща пропозиція за весь день.
Вона потяглася своїми губами до його, і протягом якогось часу в кімнаті чути було тільки шепотіння.
Нарешті відступивши, Ванда промовила:
— Це було чудово, але перш ніж ми перейдемо до серйозних справ, може, ти розкажеш, у чому полягає твоє завдання? — Голос її не був цілком спокійний.
— Звісно, — відказав Еверард. — По пиву?
Вона кивнула, і патрульний дістав з холодильника дві бляшанки. Ванда взяла свою і всілася на канапі. Еверард, надто збуджений, лишився стояти. Набивши люльку, він почав:
— Париж, початок чотирнадцятого століття. Польовий науковець Г’ю Марло втрапив у халепу, і нам треба його звідти витягнути. — Розмова відбувалася не темпоральною мовою, а тому Еверардові хоч-не-хоч доводилося використовувати дієслівні часи, що мало надавалися до опису хронокінетичних процесів. — Я вже мав досвід роботи в Середньовіччі. — Ванда злегка здригнулася: до тої роботи долучилася й вона. — Крім того, Г’ю — мій сучасник. Хоча він не американець, а англієць, але, як і я, має спосіб мислення західної людини двадцятого століття. Це може трохи допомогти.