Пол Андерсон – Патруль часу (страница 133)
Хитаю головою.
— Для нього це — жахлива кара.
Менс лишається спокійний. Він наче та гора: схили поросли маленькими сором’язливими квіточками, а під ними — камінь.
— Ви воліли б, щоб ми його вбили? Чи стерли всю пам’ять і перетворили на ідіота? Попри всі ті клопоти, яких він нам завдав, ми не тримаємо на нього зла.
— Зате він тримає!
— Угу. Але він не зможе напасти на вашого дядька в скарбівні, бо чернець одразу відчинить двері й скаже сторожі, що закінчив свою роботу. Проте лишати брата Танакіля в Кахамарці було б нерозумно. Вранці він піде за місто, щоб прогулятися й подумати на самоті, і більше його ніхто ніколи не побачить. Солдатам буде шкода його, такого доброго чоловіка. Вони шукатимуть, але марно, і зрештою вирішать, що брата Танакіля спіткало якесь лихо. Дон Луїс скаже, що йому нічого не відомо. — Манс зітхає. — Прикро, але доведеться припинити проект голографічного збереження тих пам’яток. Хоча, може, комусь пощастить дістатися до них, коли вони ще будуть на своїх належних місцях. Щоб стежити за подальшою діяльністю Пісарро, ми будемо впроваджувати нових агентів. Ваш дядько отримає нове призначення. Цілком можливо, він обере адміністративну роботу, як того хоче його дружина.
Я відсьорбую з келиха.
— А що станеться… сталося з Луїсом?
Менс пильно дивиться на мене.
— А він вам не байдужий, так?
Відчуваю, як палають щоки.
— У мене немає до нього ніяких, ну, знаєте, романтичних почуттів. Я не в’яну по ньому. Просто це людина, з якою мені довелося зустрітися.
Менс знову усміхається.
— Зрозуміло. Що ж, це якраз одна з тих справ, якими я сьогодні займався. Про всяк випадок ми пильнуватимемо дона Луїса Кастелара до кінця його днів. Він швидко пристосується. Далі служитиме під проводом Пісарро, відзначиться під час облоги Куско і в битві проти Альмаґро. — З якоюсь притлумленою в собі гіркотою Менс каже далі: — Зрештою, коли завойовники розділять країну, Кастелар стане великим землевласником. До речі, він буде одним із тих небагатьох іспанців, які намагалися забезпечити індіанцям відносно справедливі умови. Пізніше, коли помре його дружина, він одягне сутану й закінчить життя ченцем. Він матиме дітей, нащадкам яких непогано вестиметься. Серед них буде дівчина, що вийде за капітана корабля з Північної Америки. Так, Вандо, чоловік, з яким ви мали цю пригоду, — ваш пращур.
Отакої!
За хвилинку оговтуюсь.
— Оце так подорожі в часі!
Крізь віки й покоління.
Нам слід би вже поглянути в меню. Але…
Заспокойся, серце моє[197], чи як там звучить та дурнувата фраза. Я подаюся вперед. Дивним чином мені не страшно, погляд мого розмовника підбадьорює. Та все ж слова не йдуть у мене з язика, а з-за спини бере морозом.
— А щ-що буде зі мною, Менсе? Адже я теж знаю вашу таємницю.
— Авжеж, — каже він лагідно. — Спершу ви запитали про інших. По-моєму, це так типово для вас. Що ж, ви також маєте роль, яку треба дограти. Ми повернемо вас на Галапагоси кількома хвилинами пізніше, одягнену так само, як і тоді. Ви знову приєднаєтеся до своїх друзів, завершите прощальну прогулянку й полетите з Балтри до того бедламу, що зветься Гуаякільський міжнародний аеропорт, а звідти вже додому, до Каліфорнії.
А потім? Що потім?
— Далі все залежить від вашого рішення, — мовить він. — Ви можете погодитися на психоблок. Річ не в тому, що ми вам не довіряємо, але правила є правила. Повторюю, це безболісно і нічим не зашкодить. Я цілковито певен, що ви ніколи з власної волі нас не зрадите, а отже, практично не відчуватимете цього психологічного бар’єру. Ви житимете далі своїм життям у двадцятому столітті. А наодинці з дядьком Стівом зможете говорити без жодних обмежень.
М’язи напинаються, кров кидається в обличчя.
— А у мене є вибір?
— Звісно. Ви можете сама стати мандрівницею в часі. Ви будете цінною працівницею.
Неймовірно! Я? Але я на це сподівалася. І все ж…
— Я… я не впевнена, чи з мене вийде добра патрульна.
— Мабуть, не вийде, — чую по той бік сяйва, що засліплює мене. — У вас надто незалежна вдача. Але Патруль піклується як про історичні часи, так і про доісторичні й потребує для роботи в польових умовах фахівців, що добре знаються на довкіллі. Як ви ставитеся до того, щоб працювати палеонтологинею, але з живими тваринами?
Гаразд, гаразд, не личить пристойній дівчині так поводитися. Але я вистрибую з-за столика й порушую добропристойну тишу ресторану бойовим вигуком. Менс регоче.
Мамути, печерні ведмеді й птахи додо. Ой божечки!
Смерть і лицар
Передмова
У 1952 році на Всесвітньому науково-фантастичному конвенті в Чикаго я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Карен Крузі. Ми швидко стали нерозлучними, аж до прощальною вечірки в готельному пентгаузі, на якій Стюарт Бірн співав із Гілберта й Саллівана[198], а потім пліч-о-пліч з Ентоні Бучером ми спостерігали, як сходить сонце над озером Мічиган. Опісля ми підтримували зв’язок, щоправда, тільки листуванням, адже Карен, що була родом з Кентуккі, на той час жила у Вашингтоні, округ Колумбія. Листи, утім, ставали дедалі частішими. Наступного літа, змушений вирушити до Європи, я заїхав на кілька днів до Карен, і ми збагнули, що закохалися одне в одного. Ми обоє хотіли змінити оточення й вирішили спробувати район затоки Сан-Франциско. Я вже бував там, і мені подобалася та місцина. До того ж завдяки науковій фантастиці ми потоваришували з багатьма людьми, що жили там. Карен переїхала до Берклі й улаштувалася на роботу. Повернувшись восени зі своєї подорожі, я приєднався до неї. Невдовзі вона втратила роботу, але насправді це стало полегшенням. Наприкінці того року ми побралися. У 1954 році народилася наша донька Астрід. У 1960-му ми придбали будиночок у тихому містечку Оринда, де й мешкали відтоді весь час, окрім хіба що подорожей.
Ентоні Бучер, співзасновник і свого часу співредактор журналу «Фентезі енд Сайнс Фікшн» (пізніше він був єдиним редактором аж доти, як покинув цю роботу), став одним із найближчих наших друзів. До того всього він ще й був автором детективних творів, рецензій, фахівець у пригодах Шерлока Голмса, лінгвіст, палкий поціновувач опери, що вів радіопрограму, де ставив речі зі своєї великої колекції рідкісних записів, гурман, який умів приготувати страву так, щоб задовольнити власні високі стандарти, дослідник лімериків, чудовий і дотепний промовець, толерантний, але ревний католик, який знався на своїй вірі краще, ніж більшість священників, затятий гравець у покер і загалом чудова людина з будь-якого погляду. Така сама, лише дещо спокійніша, була і його дружина.
Тоні ніколи не дозволяв дружнім стосункам впливати на свою думку як редактора або критика, але він узяв до свого журналу досить таки багато моїх творів. Саме тоді з’явилася більшість оповідань із циклу «Патруль часу». Вони вийшли у двох збірках: «Патруль часу» і «Щит часу». Згодом, кілька років тому, Кетрін Курц запросила мене долучитися до збірника, який вона готувала, «Оповіді про Лицарів храму», і він видався мені чудовим місцем для ще однієї історії. Оскільки цей збірник тепер, мабуть, менш доступний, то я вирішив приєднати це оповідання до загального циклу; сподіваюся, воно б сподобалося Тоні.
Міс Курц винесла пояснення головної ідеї з тіла твору до передмови. Вона мала рацію, тож я наводжу ці кілька речень тут.
Париж, 10 жовтня 1307 року, вівторок
Вітер гнав низькі хмари кольору заліза, стугонів на вулицях, завивав угорі поміж балконів. У повітрі вихорилася курява. Хоча холод і послаблював сморід тельбухів, кінських кізяків, людського лайна й сечі, трупів, диму, що клаптями рвався з димарів, але гуркотнеча в місті стояла гучніша, ніж зазвичай: чути було лункі кроки, тупіт копит, рипіння коліс, стукіт молотків, голосну балаканину, розлючені вигуки, благання, пронизливі зойки, пісні, а іноді молитви. Люди сновигали хто куди: хатня господиня прямувала на ринок, ремісник — до своєї майстерні, священник — до постелі вмирущого. Проходив тут і блазень у пошарпаному вбранні, і сліпий жебрак, і купець у супроводі двох помічників, і підпилий воїн, і студент в університетській мантії, і мандрівник із далеких країв, що зацікавлено розглядався навсібіч, і візник, що, лаючись і хльостаючи батогом, протискався зі своєю навантаженою підводою крізь натовп, і багато-багато інших. Церковні дзвони нещодавно вибили терцію[200], і робочий день був у розпалі. Перед Гуґо Маро всяк уступався з дороги. Почасти через його зріст — чоловік здіймався майже над усіма перехожими, — та все ж скоріше через одяг. Туніка, штани й черевики були доброї роботи, простого крою й м’яких кольорів, поверх — брунатний плащ-мантія, на якому червонів хрест — ознака лицаря-тамплієра. Про те саме свідчили також коротко стрижене чорне волосся й пелехата борода. Правдивими були чутки чи ні, що орден попав у неласку до короля, та все ж нікому не хотілося зачіпати причетного до такої могуті. А похмурий вираз на худому обличчі лицаря радив негайно виявити до нього повагу. По п’ятах за Гуґо дріботів посланий по нього хлопчак.