Пол Андерсон – Патруль часу (страница 135)
За кілька поколінь люди здатні перетворитися на чужинців одне для одного.
— То в яку ж халепу він ускочив? — запитала Ванда.
— Г’ю досліджував тамплієрів у Франції, де на той час вони мали центральний осередок, хоча інші їхні осередки були розкидані по всій Європі. Пригадуєш, хто вони такі?
— Боюся, доволі невиразно.
Еверард розпалив люльку, затягнувся тютюновим димом і ковтнув пива.
— Це один із військово-релігійних орденів, що були засновані під час Хрестових походів. Після того як хрестоносці зазнали невдачі, тамплієри лишилися могутньою, практично незалежною силою. Окрім війни, вони бралися й до банківської справи, і зрештою це стало їхнім головним промислом. Орден добре набив собі кишені. Втім, більшість його членів і далі провадили аскетичне життя, багато з них лишалися воїнами або мореплавцями. Своєю затятістю і владним поводженням, надмірними навіть для тої доби, тамплієри зажили неприязного до себе ставлення, але обвинувачення, зрештою висунуті проти них, як видається, здебільшого були несправедливими. Бачиш-но, король Філіпп Вродливий, окрім усього іншого, прагнув прибрати до рук їхні скарби. Він уже витрусив усе золото, яке тільки міг, із євреїв і ломбардців, а амбіції його були величезні. Папа Римський Климент V був креатурою Філіппа й у всьому його підтримував. Тринадцятого жовтня 1307 року завдяки низці добре спланованих раптових рейдів, було схоплено усіх тамплієрів Франції, яким не вдалося вислизнути. Лицарів звинуватили в ідолопоклонстві, блюзнірстві, содомії тощо. Потрібні королеві зізнання було добуто на тортурах. Далі був довгий і заплутаний процес, результатом якого стало те, що орден тамплієрів було знищено, а значну кількість його членів, зокрема й Великого магістра Жака де Моле, спалили на вогнищі.
Ванда скривилася.
— Бідолахи. А навіщо їх вивчати?
— Ну, вони відігравали важливу роль. — Еверард не став додавати, що Патрулю потрібна повна і точна інформація про всі епохи, які він охороняє. Ванда й сама це знала. Ще б пак їй не знати! — Понад століття вони тримали в таємниці свої ритуали й зібрання — неабиякі спритники, правда? Врешті-решт це допомогло склепати проти них фальшиві звинувачення. Але як усе було насправді? Хроніки не повідомляють нічого певного. Цікаво було б дізнатися, до того ж така інформація може виявитися важливою. Наприклад, якою мірою тамплієри, що врятувалися й розсіялися по Європі, Північній Африці і Близькому Сходу, підпільно вплинули на формування християнських єресей і мусульманських сект? Адже чимало храмовників приєдналося до маврів.
Якусь хвилю Еверард пахкав люлькою, милуючись обрисами світловолосої голівки Ванди на тлі дедалі темнішого неба, а потім продовжив:
— Марло вигадали легенду, і він вступив до ордену. Кільканадцять років наш агент пробивався нагору, аж доки близько не заприязнився з високопоставленим лицарем і дістав доступ до його таємниць. Аж ось, перед самісіньким ударом, якого король мав завдати по тамплієрах, цей лицар арештовує нашого працівника й ув’язнює без можливості спілкуватися із зовнішнім світом. Марло надто багато йому вибовкав.
— Як? — здивувалася Ванда. — Хіба в нього не було — нема — психоблоку?
— Звісно, є. Марло не може розповісти нікому невтаємниченому, що він з майбутнього. Але оперативникам доводиться давати велику свободу дії, щоб, коли постане потреба, вони мали змогу самостійно ухвалювати рішення і… — Еверард стенув плечима. — Марло — науковий працівник, а не коп. Мабуть, м’якосердий.
— І все ж він має бути доволі міцний і кмітливий, якщо вижив у тому мерзенному періоді, хіба ні? — мовила Ванда.
— Угу. Мені страшенно кортить розпитати його й дізнатися, які ж таємниці він виказав і як. — Еверард замовк і по якійсь хвилі додав: — По правді сказати, щоб просунутися в ієрархії тамплієрів за не дуже довгий період, він мусив продемонструвати якусь дещицю окультних здібностей — час від часу передбачати події абощо. У Середньовіччі такі демонстрації не були дивовижею, вельможі дивилися на них крізь пальці, якщо вважали непідробленими й корисними. Марло мав дозвіл на передбачення, але, мабуть, переборщив. У будь-якому разі, йому вдалося переконати цього лицаря, такого собі Фулька де Бюші, що зіткнення з королем та Інквізицією неминуче. Психоблок не мав би дозволити йому розповісти подробиці. Припускаю, Фульк збагнув, що треба надто багато часу, щоб донести це попередження до вух Великого магістра й переконати його, якщо це взагалі можливо. Натомість він затримав Марло, щоб передати владі як чаклуна, якщо його лихе пророцтво справдиться. Фульк, мабуть, сподівався, що це зіграє тамплієрам на користь, покаже, що насправді вони добрі християни тощо.
— Гм, — насупилася Ванда. — А як Патруль дізнався про все це?
— Дуже просто: Марло мав крихітний радіофон у натільному хрестику, якого ніколи не знімав і якого ніхто й не подумав забрати. Щойно науковця замкнули, він зв’язався з тамтешнім відділенням і повідомив їм про свою халепу.
— Пробач. Дурне запитання.
— Анітрохи не дурне. — Еверард підійшов до неї і поклав руку їй на плече. Ванда всміхнулася до нього. — Просто ти ще не призвичаїлася до вигадливих вивертів Патруля, хоч і мала вже з ними справу.
Її усмішка розтанула.
— Сподіваюся, у цьому твоєму завданні буде більше… вигадливих вивертів, ніж небезпеки, — повільно промовила вона.
— Та годі тобі! Не хвилюйся — не витрачай намарне нервові клітини. Мені просто треба витягнути Марло із замкненої кімнати — та й по всьому.
— Тоді чому вони хочуть, щоб це зробив саме
— Гм-гм, ситуація дещо делікатна.
— І в чому ж її делікатність?
Еверард знову взяв пиво і став ходити по кімнаті, пояснюючи:
— Йдеться про критично важливий момент у критично важливому часовому відтинку. Філіпп не просто знищує тамплієрів, він підточує феодальних правителів і перебирає на себе дедалі більше влади. Церкву він теж намагається підпорядкувати собі. Я вже згадував, що Папу Климента він тримав у кулаку. Авіньйонський полон пап почався саме за Філіппового правління. Зрештою Святий Престол повернеться до Риму, але вже ніколи не буде таким, як раніше. Іншими словами, саме тоді зародилася держава з необмеженою владою правителя. Людовік XIV, Наполеон, Сталін, Служба внутрішніх доходів США — усі вони родом звідти. — Поміркувавши, Еверард додав: — Я не стверджую, що відмовитися від усього цього — загалом погана ідея, але це частина нашої історії, тої, яку Патруль зобов’язаний оберігати.
— Розумію, — тихо відповіла Ванда. — Тут потрібен майстер найвищого класу. Королівські поплічники роздмухали довкола тамплієрів величезну істерію. Будь-який випадок, що матиме вигляд чаклунства чи — коли вже на те пішло — божественного втручання, може спричинити вибух всієї ситуації. З непередбачуваними наслідками для пізніших подій. І ми не можемо дозволити собі припуститися грубої помилки.
— Саме так. Ти в мене розумниця. А тому повинна розуміти, що ми мусимо врятувати Марло, адже він один із нас. Крім того, якщо його стануть допитувати під тортурами… він не зможе розповісти про подорожі в часі, але інквізиція витягне з нього інформацію, яка приведе до інших наших агентів. Вони, звісно, вислизнуть, проте це покладе край нашій присутності у Франції доби Філіппа IV. А це, повторюю, округ, якого не можна спускати з ока.
— Але ми все ж лишилися там. Адже так?
— Так, лишилися. У нашій історії. Та це не значить, що все не може змінитися. Я маю зробити так, щоб це було незворотно.
Ванда здригнулася. Тоді підвелася з канапи, підійшла до нього, забрала люльку, поклала її в попільничку, узяла обидві його долоні у свої і промовила майже спокійно:
— Ти успішно виконаєш своє завдання й повернешся додому цілий і неушкоджений, Менсе. Я тебе знаю.
Але насправді вона не знала, чи буде так. Небезпека часових парадоксів могла бути надто великою, а душевні рани надто важкими, якби працівники Патруля навідувалися до своїх коханих — чи то в минуле до тих, хто помер, чи то в майбутнє, щоб поглянути, як ведеться тим, хто живий.
Арфлер, 11 жовтня 1307 року, середа
Головний морський порт на північно-західному узбережжі Франції був цілком логічним місцем для оперативного штабу Патруля. Чужоземна зовнішність або незвична поведінка не привернуть до себе надто багато уваги там, куди прибувають люди й товари з багатьох країн і де укладаються угоди між представниками різних національностей. У далеких же від моря містах усі, окрім хіба що злочинців, жили в тісних тенетах приписів, вимог, соціальних обов’язків, податкових стягнень, уявлень про те, як слід діяти, говорити чи думати.
— Майже як у США кінця двадцятого сторіччя, — бурчав сам до себе Еверард.
Через це приховувати щось було важко, а часто й небезпечно.
Не те щоб десь це було легко, навіть у Арфлері. Минуло два десятиліття, відколи народжений дев’ятьма століттями пізніше Боніфацій Рейно уперше прибув сюди й почав під іменем Рено Боделя будувати свою кар’єру від нікому не відомого юнака до шанованого торговця вовною. Він так добре влаштувався, що ніхто особливо й не цікавився його портовим складом, який торговець завжди тримав замкненим. На вимогу чиновників він завжди покірно показував їм порожнє приміщення — цього було досить. Те, що склад пустував, — проблема виключно власника, який до того ж часто казав, що збирається розширювати справу. Так само ні в кого не виникало зайвих підозр щодо чужинців, які приходили до господаря, щоб поспілкуватися з ним наодинці. Бодель украй ретельно вибирав собі слуг, працівників, помічників, дружину. Своїм дітям за мірками Середньовіччя він був добрим батьком.