Пол Андерсон – Патруль часу (страница 137)

Еверард та його люди позіскакували із сидінь. Між стінами й балконами високих будинків було темніше, ніж будь-де на відкритій місцевості, вузьку вуличку сповнював сморід і холод. Світло, що жевріло у двох віконцях високо на фасаді будинку, лише поглиблювало темряву. Втім, нападники бачили все чітко у своїх світлопідсилювальних окулярах, які комусь іншому могли б здатися чудернацькими масками. Патрульні були одягнені в бідняцьке дрантя, латане й брудне. Усі мали ножі, двоє прихопили сікачі, один — кийок, ще один — квотерстаф[204]. У Еверарда на поясі висів меч-фальшіон, короткий, з широким і кривим клинком — цілком імовірна зброя для бандита.

Патрульний, примружившись, глянув на тьмяне світло у вікнах.

— А бодай йому! — лайнувся він англійською. — Хто там ще не спить? Може, просто лишили нічник. Гаразд, починаймо. — Він перейшов на темпоральну, адже члени його команди народилися в майбутньому в різних століттях і різних куточках світу. — Яне, стріляй.

За описом Марло вхідні двері мали бути масивні й на засуві. Украй важливо було зробити все швидко. Коли зніметься колотнеча, сусіди, мабуть, не наважаться прийти на підмогу, але можуть послати когось по загін сторожі, або ж ці протополіцейські самі прибудуть на галас. До того часу Еверардові люди вже мусять зникнути, не лишивши ніяких інших слідів, окрім тих, що вказували б на звичайне пограбування.

Ян, що мав лишатися біля транспортера, відсалютував і розвернув установлену на рамі мортиру. Конструкцію придумав Еверард, після чого її виготовлення і випробовування забрало чимало людино-годин. Гармата бахнула. Від дверей відвалився добрий шмат твердої деревини. Почувся тріск, двері розкололися й обвисли на одній завісі, засув переламався. Після себе вони лишать колоду — нібито нападники скористалися тараном. Звісно, щоб висадити такі двері, потрібна надзвичайна сила, і це може стати причиною для тривоги, але гучний арешт тамплієрів мав би відвернути від цього увагу.

Еверард вже біг. Табарін, Росні, Гайман і Уль кинулися за ним. На ґанок, у вибитий отвір, коридором — внутрішні двері відчинені — до майстерні у дворику. Там вони вишикувалися обабіч командира в ряд і стали роззиратися довкола.

Приміщення з колонами й кам’яною підлогою було просторе й порожнє. У дальньому кінці — зачинені на ніч двері до кухні. З меблів — тільки залізна скриня, три табуретки і великий прилавок, на якому чотири лойові свічки у свічниках цідили слабке тремтливе світло й сморід. Праворуч — двері до ізольованої камери під сходовим маршем із коридору. Раніше там, очевидно, зберігали цінні речі, а тепер приміщення було замкнено на врізний замок з візерунчастим наличчям. Перед дверима до бою приготувався дужий на вигляд чоловік в коричневому орденському габіті. Храмовник стискав у руках алебарду й кричав.

— Завали хавало! — гаркнув до нього Еверард нещодавно набутою говіркою паризьких волоцюг. — Кидай свою палицю, і ми тебе не вб’ємо.

— Дідька лисого! — вигукнув тамплієр. Мабуть, перед тим як вступити до ордену, він був звичайним солдатом. — Жане! Магістре! На допомогу!

Еверард дав знак своїм людям. Ті кинулися до лицаря з обох боків.

Вони не хотіли його вбивати. У їхню зброю було вмонтовано звукові паралізатори. Треба підібратися ближче, відвернути увагу охоронця й оглушити його пострілом. Очунявши, він подумає, що його вирубили ударом іззаду — авжеж, доведеться стукнути його палицею по голові, тільки обережно.

Ще двоє вискочили з коридору, озброєні, хоча й лише в тому одязі, у якому, мабуть, спали. Присадкуватіший і нечупарніший також мав алебарду. Другий чоловік, вищий на зріст, здіймав довгий прямий меч, лезом якого, наче полум’я, бігли відблиски тьмяного світла.

Еверард одразу пізнав мечника. Його орлине обличчя Марло часто потай знімав на мікросканер і долучав разом з іншими візуальними матеріалами до своїх звітів. Мабуть, після закінчення свого завдання сподівався знову й знову дивитися на нього вдома.

Фульк де Бюші, лицар Храму.

— Гей! — гукнув він. — Біжіть хтось по нічну варту! — І насмішкувато кинув: — Вартові прийдуть, щоб забрати трупи цих свиней.

У дверях скупчилося з пів десятка чоловіків і хлопчиків. Неозброєні, перелякані, вони закликали на допомогу всіх святих, але самі були лиш свідками.

«Прокляття! — подумки застогнав Еверард. — Фульк лишився на ніч, і він покликав усю челядь».

— Обережніше з паралізаторами! — наказав він темпоральною.

Не можна було вражати супротивників невидимими чародійськими ударами. Можливо, попередження було зайве, адже під його командуванням були патрульні. А проте не копи, як Еверард, а прості, обізнані з цим округом працівники Патруля, що видалися йому найбільш відповідними для виконання завдання, поспіхом навчені й проінструктовані.

Вони взялися за алебардників. Фульк кинувся на Еверарда.

«Надто добре все видно. Я не можу паралізувати його здалеку, треба зблизитися, щоб якось замаскувати постріл… Можна спробувати завести його за колону… Але тоді доведеться схрестити з ним свій меч, а він може виявитися вправнішим за мене. Мені відомі ще не винайдені способи фехтування, але з них небагато користі, коли в діло йдуть такі клинки».

Еверард не вперше зрозумів, що може померти.

Як завжди, боятися було ніколи. Немовби його внутрішнє «я» відступило вбік, холоднокровно спостерігаючи за тим, що відбувається, час від часу підкидаючи поради. Решта Еверардової сутності діяла.

Зблиснув півтораручний меч, цілячи йому в голову. Патрульний відбив удар своїм фальшіоном. Задзвенів метал. Еверард напосів. Він був більший і м’язистіший за супротивника й змусив Фулька здійняти зброю для захисту. Вільна рука стиснулася в кулак і завдала удару. Жоден лицар не очікував би аперкоту, але Фульк з котячою спритністю ухилився й розірвав дистанцію.

Якусь мить, розділені кількома ярдами кам’яної підлоги, вони поїдали один одного очима. Еверард усвідомив, наскільки приписи Патруля обмежують його дії. Вони могли коштувати йому життя. Американець вже майже обернув меч, щоб застосувати пістолет-паралізатор, схований у руків’ї. Потім він міг би швидко підскочити до лицаря, і ніхто й не помітив би, що той упав ще до удару. Але поки довкола них вирував бій, Фульк перейшов у наступ і замахнувся мечем.

Еверард стояв у стійці карате. Спрацював рефлекс, напружене коліно дало поштовх, патрульний розвернувся й ухилився від удару. Лезо пройшло за якийсь палець від нього. Еверард рубонув, цілячись у зап’ясток.

І знову Фульк був швидший. Його клинок, рухаючись вгору, ледве не вибив фальшіона з руки патрульного. Лицар стояв лівим боком упівоберта до супротивника, зігнуту руку притиснувши до грудей, немовби тримав невидимий щит з намальованим на ньому хрестом. Розпалений боєм, він посміхався. Його сталь змією ковзнула вперед.

Еверард упав на підлогу. Меч просвистів у нього над головою. Падаючи, патрульний повністю контролював свої рухи. Така техніка бою ще не була відома в цьому столітті. Фульк зарубав би того, хто гепнувся на підлогу й силкувався звестися на рівні. Еверард натомість скрутився й підняв тулуб. У нього було з пів секунди, перш ніж лицар ударить мечем знову. Фальшіон патрульного рубонув по стегну.

І вп’явся аж до кістки. Заюшила кров. Фульк завив, переносячи вагу тіла на здорове коліно. Він знову здійняв меч. І знову Еверард мав час лише на удар. Цього разу сталь поцілила в живіт. Клинок увігнався глибоко й навскоси. Ринув червоний потік, вивалилися поплутані нутрощі.

Фульк упав. Еверард скочив на ноги. Обидва мечі, уже непотрібні, лежали на підлозі. Забризканий кров’ю, патрульний схилився над лицарем. Широка рана пульсувала, струмочок крові зменшувався на очах — міцне серце воїна слабшало.

Зуби зблиснули у Фульковій бороді. Останній вишкір до свого вбивці? Права рука здійнялася й тремтячим рухом накреслила в повітрі хрест. Із лицаревого рота вихопилося:

— Гуґо, о Гуґо…

Рука впала. Очі закотилися, рот роззявився, розрубані нутрощі перестали сіпатися. Еверард почув сморід смерті.

— Мені шкода, — прохрипів він. — Я цього не хотів.

Але треба було закінчувати роботу. Патрульний озирнувся довкола. Обоє алебардників лежали непритомні, але, схоже, серйозно не поранені. Мабуть, з ними впоралися щойно, інакше його команда прийшла б Еверардові на підмогу. «А ці тамплієри дали добрий бій, справді добрий». Пересвідчившись, що з командиром усе гаразд, патрульні звернули свою увагу на челядь, що скупчилась у дверях.

— Забирайтеся геть, а то і вас усіх повбиваємо! — гарикнув один із нападників.

Слуги не були навчені битися. Піддавшись паніці, вони з лементом і зойками дременули в коридор, а звідти через висаджені двері надвір.

Бігаючи нічними вулицями, хтось із них цілком може натрапити на міську варту.

— Не гаємо часу! — наказав Еверард. — Хапайте здобич і забираймося звідси. Вчинивши таку колотнечу, грабіжники не наважилися б узяти більше ніж по оберемку. — Він не міг не додати подумки англійською: «Бо якщо не поквапитися, то можна опинитися на шибениці». На думку прийшло ще дещо: — Вибирайте мистецькі речі, і якомога обережніше з ними. Вони потраплять до музеїв у майбутньому.

Ось так вони врятують від небуття трохи краси на радість світу, який, можливо, і сам урятований завдяки цій операції. Але Еверард не знав напевне. Може, Патрулю вдалося б якось інакше направити історію. Або події вибудувалися б так, що самі відновили б свій природний перебіг у довгостроковому періоді: просторово-часовий континуум доволі пружний. «Я лише робив те, що видавалося найправильнішим».