Пол Андерсон – Патруль часу (страница 136)

Близько дев’ятої години ранку в потаємному місці з’явився Еверардів хроноцикл. Маючи ключ, патрульний вийшов зі складу й попрямував до будинку торговця. Високий навіть для своєї доби, у цій він здавався справжнім велетом і привертав на себе чимало поглядів. Одначе грубе вбрання вказувало на те, що він моряк, найімовірніше англієць — такого краще не зачіпати. Про своє прибуття Еверард повідомив заздалегідь посланням у поштовій капсулі, тож його негайно провели нагору до кабінету метра Боделя й зачинили за ним двері.

У кутку стояв високий стілець, на якому сидів господар, і стіл, загромаджений речами ділового, релігійного чи особистого призначення: комірні книги, пера, чорнильниця, набір ножів, химерна мапа, невеличкий образ Діви Марії тощо. Загалом же приміщення було опорядковане доволі ошатно. Єдине вікно пропускало достатньо світла, але не давало змоги бачити, що відбувається зовні: скло, вставлене між свинцевими перетинками, було хоча й відносно чисте, але хвилясте й через це каламутне. Досередини просочувався вуличний гамір, подібний до звуків якогось східного міста, метушня по господарству в самому будинку, а одного разу долинув дзвін з церкви неподалік. Пахло вовною, димом, немитими тілами й нечасто праним одягом. Але поза всім цим Еверард відчував кипучу енергію. Арфлер — або ж Арефло, як його досі називали на норманський лад, — був справжнім пташиним базаром, де збиралися торговці-шукачі пригод. За кілька поколінь із таких ось гаваней, розгорнувши вітрила, мандрівники вирушать до Нового Світу.

Еверард сів за стіл навпроти Рейно. Крісло мало м’яку спинку й бильця — незвична розкіш. Нашвидку обмінявшись із господарем кількома поштивостями, патрульний різко запитав темпоральною мовою:

— Що ви можете розповісти мені про Марло та його становище?

— Відтоді як він востаннє з нами зв’язувався, схоже, його становище не змінилося, — відповів Рейно, ставний чоловік у тороченому хутром халаті. — Його ув’язнили в камері. Він має сінник, щоб спати, двічі на день охоронець приносить йому їсти й пити, тоді ж хлопчина випорожнює його нічний горщик. Розмовляють з ним лише у разі потреби. Здається, я згадував у своєму повідомленні, що сусіди остерігаються тамплієрів і тому не пхають носа до їхніх справ.

Гм-гм. Та все ж що там із Марло? Він повідомив вам, як багато виказав і яким способом зробив це?

— Наш головний клопіт на цю мить, так? — Рейно пошкріб підборіддя. Еверард почув, як рипить щетина: тогочасні бритви голили не надто чисто. — Він не наважується часто зв’язуватися з нами й довго говорити. Якщо хтось почує і збагне, що Марло не молиться, то може подумати, ніби він розмовляє зі злим духом або ж чаклує. З того, що він розповів, а також із того, про що згадував у своїх регулярних звітах, можна виснувати, що Марло був обережний — донедавна. Як вам відомо, він мав дозвіл робити певні передбачення, описувати певні події в далеких землях тощо. Тамплієрам він пояснював це почасти снами й видіннями, почасти астрологією. І одне, і друге скрізь тут сприймають серйозно, а тамплієри особливо схильні до окультизму.

Еверард звів брови.

— Тобто ви хочете сказати, що вони справді чинять заборонені речі?

Рейно похитав головою.

— Ні. Принаймні не в якихось великих масштабах. Тут кожен забобонний. Скрізь поширена єресь, хоч і потайки. Те саме можна сказати й про чаклунство та інші пережитки язичництва. Здебільшого неписьменне населення мало знається на догматах ортодоксальної віри, і тому різноманітні форми іновірства цвітуть буйним цвітом. Тамплієри тривалий час зазнавали впливу ісламу, і не завжди їхні відносини були ворожими, а мусульманський світ сповнений чародійства. Тож не дивно, що керівництво ордену, його інтелектуальна верхівка розвинули певні ідеї і практики, на їхню думку, цілком законні, але які не варто виносити на люди. Марло надсилав украй цікаві доповіді про це.

— А як щодо того ідола Бафомета, у поклонінні якому їх звинуватять? — не зміг стриматися Еверард.

— «Бафомет» — це лише спотворене «Магомет». Цю назву вигадали вороги тамплієрів, щоб заплямувати їх. У храмовників справді є предмет у формі голови, але це футляр, який містить мощі, здобуті давним-давно у Святій землі, — як вважається, щелепу Авраама.

Еверард аж присвиснув.

— Іновірство, та ще й небезпечне. Інквізитори могли б пригадати, що давні греки зберігали для оракулів щелепні кістки своїх героїв. Хоча, так, внутрішнє коло тамплієрів цілком могло собі вважати, що пошанування таких реліквій не заважає їм бути добрими християнами…

Патрульний випростався у кріслі.

— Повернімося до справи, — промовив він і, скривившись, наче від болю, відчув незрозумілу потребу пробурмотіти: — Звісно, це неприємно. Багато людей, здебільшого простих, ні в чому не винних рядових вояків кинуть за ґрати, залякуватимуть, катуватимуть, декотрих спалять, а життя решти буде назавжди зруйноване, — і все це лише для того, щоб той сучий син Філіпп наситив свою пельку. Але Філіпп — це влада, а влада завжди така, і саме завдяки цій історії з’явилися ми. «А також усі, хто нам небайдужий, усе, що має для нас значення. Наш обов’язок — охороняти це». Голосніше й різкіше Еверард промовив:

— То що саме Марло розповів тому лицарю, своєму приятелеві? І навіщо він це зробив?

— Той лицар для нього більше, ніж просто приятель, — відказав Рейно. — Вони стали коханцями. Марло зізнався, що не міг знести думки про те, що станеться з Фульком де Бюші.

— Он воно як! Отже, звинувачення в гомосексуалізмі правдиві?

— Частково. — Рейно стенув плечима. — А чого ви сподівалися в організації, члени якої дають обітницю безшлюбності? Навряд чи в них там відбувається щось інакше, ніж у звичайному монастирі. А скільки королів і знатних вельмож тримали біля себе фаворитів?

— О ні, я не збираюся тут виносити жодних моральних оцінок. Навпаки. — Еверард подумав: а на що він ладен був би піти, якби така сама небезпека загрожувала Ванді? — Мені байдуже, що робиться в чиїхось спальнях. — Але цій державі не байдуже, і якщо ти кохав не ту людину, це може коштувати тобі життя. — Патрульний насупився. — Я лише намагаюся збагнути, з чим ми маємо справу. Як багато Марло вибалакав Фулькові й чи зміг його в чомусь переконати?

— Марло розповів йому в загальних рисах, що король намірився вчинити розправу над тамплієрами і що це скоро станеться. Він благав Фулька знайти який-небудь привід і покинути Францію. Інші королі не відразу підуть за Філіпповим прикладом, а в таких країнах, як Шотландія і Португалія, тамплієрів ніколи не переслідуватимуть. Його застереження видавалося вірогідним. Як ви, безперечно, знаєте, звинувачення проти тамплієрів поширюються протягом кількох останніх років, і вже триває начебто неупереджене розслідування. Фульк достатньо серйозно поставився до слів Марло й надіслав листа своєму кузенові, якому підпорядкований флот тамплієрів, і порадив тримати людей напоготові.

— Овва! — вигукнув Еверард. — Я пригадую… у звіті мовилося лише про те, що доля їхнього флоту — історична загадка. Його так і не захопили, у хроніках про нього більше немає жодної згадки… То що ж із ним сталося?

Рейно, звісно, були відомі дальші події, адже їх відстежили польові науковці Патруля.

— Коли почнуться арешти, кораблі вийдуть у море, — відказав він. — Більшість вирушить до маврів, як і багато інших тамплієрів, зраджених і озлоблених, що діставалися туди поодинці. Маври розумно розподілять їх по флотах різних емірів.

— Отже, Марло таки вплинув на історію, — понуро мовив Еверард. — Що ще може вдіяти цей Фульк, хай вже й небагато лишилося часу? Щойно ми врятуємо Марло, нам доведеться з цим джентльменом… щось робити.

— А як ви плануєте рятувати Марло? — запитав Рейно.

— Саме тому я й прибув сюди, щоб це обговорити і влаштувати, — відказав Еверард. — Ми маємо випрацювати бездоганний план. Нічого такого, що відгонило б якимись надприродними дивами або ще чимось надзвичайним. Бог його знає, до чого це може призвести.

— Здогадуюся, у вас вже є якісь ідеї, — мовив Рейно.

Позачасовий агент мусить бути винахідливим.

Еверард кивнув.

— Можете знайти мені кількох відчайдухів, які знають тут усі ходи й виходи? Моя пропозиція така: сьогодні вночі ми вдеремося до того будинку в Парижі. Всередині вочевидь не має бути нікого, окрім в’язня, двох охоронців і кухаря-новобранця. Мабуть, банда грабіжників довідалася про це й вирішила скористатися нагодою. Ми викрадемо всі цінності, які знайдемо й зможемо винести, а також заберемо Марло із собою, нібито заради викупу. Хто про нього згадає у тій бучі, що невдовзі здійметься? Грабіжники вирішать, що ніякого викупу не отримають, переріжуть в’язневі горло й викинуть труп у Сену. — Еверард на мить замовк, а тоді додав: — Сподіваюся, ми не заподіємо великої шкоди стороннім людям.

Іноді Патрулю доводиться бути безжальним, як сама історія.

Париж, 11 жовтня 1307 року, середа

Після вечірнього дзвону — сигналу гасити ліхтарі й світло в будинках — міську браму зачиняли, і без потреби з домівок ніхто не виходив, окрім хіба що сторожі й нічних злодіїв. Посеред безлюдної вулиці з’явився хроноцикл, збільшена модель — на вісім чоловік. Чвакнула багнюка — цей звук здався надто гучним у нічному безгомінні, — і машина приземлилася на бруківку.