Пол Андерсон – Патруль часу (страница 130)

— Може. Але, думаю, він не буде цього робити. Іспанець тепер переймається важливішими для нього справами. Затаївся десь, доки не загоїться рана, а тоді… — Еверард дивився повз неї. — Міцний, розумний, безжальний і відчайдушний чоловік, що має у своїх руках машину часу. Він може з’явитися будь-де, у будь-якому році. Важко навіть уявити ту шкоду, шкоду, яку він може накоїти.

— Дядько Стів…

— Можливо, йому вдасться самому виплутатися. Не знаю, що саме, але йому може щось спасти на думку, якщо він живий. Стівен Тамберлі сильний і кмітливий. Тепер я розумію, чому ви його улюблениця.

Ванда змахнула сльозину.

— Чорт, я не буду ревти! Може, пізніше… може, пізніше ми знайдемо якусь зачіпку. А тим часом м-мій стейк холоне.

Вона накинулася на м’ясо, наче на ворога.

Еверард теж узявся до їжі. Дивним чином мовчанка більше не гнітила, і між ними виникло почуття товариськості. По якомусь часі дівчина, заспокоївшись, запитала:

— Розкажете мені все?

— Хіба в загальних рисах, — погодився патрульний. — Навіть у такому разі для цього нам потрібно буде кілька годин.

…За якийсь час Ванда сиділа на канапі з широко розплющеними очима, а Еверард ходив перед нею туди-сюди. Його кулак час від часу вдаряв у долоню.

— Це все загрожує кінцем світу, — казав він. — Але ситуація не безнадійна. Вандо, хай що сталося або станеться зі Стівеном Тамберлі, віє не марно прожив своє життя. Через Кастелара він передав вам дві назви: «екзальтаціоністи» і «Мачу-Пікчу». Хоча не думаю, що Кастелар розповів би це все сам, якби не ваша кмітливість — та ще й виявлена за таких обставин, — яка змусила іспанця розказати те, що він знав.

— Цього дуже мало, — заперечила дівчина.

— Бомба теж може бути малою, доки не вибухне. Слухайте, при нагоді я розповім вам більше про екзальтаціоністів, та якщо коротко: це банда шаленців із доволі далекого майбутнього. Поза законом у власному окрузі, вони викрали кілька машин часу й щезли без сліду в просторово-часовому безмірі. Нам доводилося раніше — я маю на увазі, «раніше» на моїй життєвій лінії — мати справу з наслідками їхніх злочинів, але їм завжди вдавалося від нас вислизнути. А тепер завдяки вам ми знаємо, що вони в Мачу-Пікчу. Як відомо, індіанці покинули місто лише після того, як іспанці остаточно придушили їхній опір. Із розповіді Кастелара стає зрозуміло, що відразу по тому екзальтаціоністи облаштували там свою базу. Цієї інформації досить, щоб наші розвідники з’ясували точну дату. Наш агент «уже» повідомляв про те, що за кілька років до прибуття Пісарро при дворі Верховного інки з’явилися якісь чужинці. Як видається, вони намагалися, хоч і невдало, вплинути на намір старого правителя наділити владою свого сина Атауальпу — рішення, яке призвело до громадянської війни й вимостило шлях для жменьки завойовників. Зважаючи на те, що ви мені розповіли, я переконаний: це були екзальтаціоністи, які прагнули змінити історію. Коли їхній план не спрацював, вони вирішили принаймні викрасти викуп за Атауальпу. Наслідок буде достатньо руйнівний і дасть їм змогу чинити подальші злодійства.

— Навіщо? — прошепотіла дівчина.

— Як навіщо? Щоб знищити все майбутнє. Стати повелителями спочатку Америки, а потім і всього світу. Ніколи не буде ні вас, ні мене, ні Сполучених Штатів, ні данелліанського майбутнього, ні Патруля часу… якщо, звісно, негідники не організують свій, що оберігатиме спотворену історію, яку вони витворять. Хоча не думаю, що вони довго протрималися б біля керма. Таке себелюбство зазвичай обертається проти тих, хто на нього страждає. Міжчасові битви, хаос змін… не знаю, як багато може витримати матерія простору-часу.

Ванда зблідла, а потім присвиснула.

— Боже правий, Менсе!

Патрульний перестав ходити, схилився над дівчиною, торкнувся її підборіддя, щоб вона звела обличчя, і запитав, криво посміхаючись:

— Ну як це — знати, що ви, можливо, врятували всесвіт?

15 квітня 1610 року

Космічний корабель зовні був чорний, інакше з Землі він здався б зіркою, яка стрімко проноситься по небосхилу перед сходом або після заходу сонця, і привернув би увагу зловмисників, давши знати, що за ними стежать. Однак зсередини великі секції стінок були прозорі, і зореліт виповнювало світло. Коли Еверард прибув, вони саме пролітали над денною півкулею, і планета широко розкинулася під ними — біло-блакитне вировиння довкола червонястих клаптиків суходолу.

Еверардів хроноцикл з’явився в приймальному відсіку. Патрульний одразу зіскочив з нього і не став зупинятися, щоб помилуватись видовищем, як то він часто робив раніше. Гравітатор забезпечував звичну силу тяжіння під ногами. Еверард поквапився до кабіни пілотів, де на нього вже чекали троє знайомих агентів, роки народження яких розділяло не одне століття.

— Схоже, ми зафіксували потрібний момент, — промовила Умфандума, щойно він зайшов. — Ось запис.

Відео записали на іншому зорельоті, одному з тих, що спостерігали за Мачу-Пікчу, і передали сюди, на флагманський корабель. Еверард прибув, щойно отримав повідомлення, надіслане крізь час і простір. Зображення показувало події, що сталися кілька хвилин тому. Зняте з надпотужним збільшенням, воно було розмите після того, як світло пройшло крізь атмосферу. Утім, коли Еверард зупинив запис і придивився, він помітив металічний відблиск на голові й тулубі чоловіка. Цей чоловік і ще один підводилися на ноги. Поруч стояв хроноцикл на платформі, з якої розгортався краєвид на величне вимерле місто внизу й гори довкола нього. Поблизу юрмилися одягнені в чорне люди.

Еверард кивнув.

— Це воно. Ми не знаємо точно, коли Кастелар втече на свободу, але, думаю, це станеться протягом наступних двох-трьох годин. Нам треба завдати удару екзальтаціоністам одразу після цього.

«Не раніше, адже цього не сталося. Ми не можемо дозволити собі порушити послідовність навіть цих, заборонених, подій. А наші вороги дозволяють собі все. Саме тому ми повинні їх знищити».

Умфандума насупилася.

— Це буде непросто, — мовила вона. — Екзальтаціоністи завжди тримають у повітрі один обладнаний детекторами хроноцикл. Я впевнена: вони готові втікати за першої тривоги.

— Угу. Але в них замало скутерів, щоб забрати відразу всіх. Їм доведеться робити кілька заходів. Або, що ймовірніше, кинути напризволяще тих, кому не пощастить опинитися близько до засобів пересування. Нам не потрібно буде багато людей. Давайте готуватися.

Протягом наступної години зореліт заповнили бойові хроноцикли з патрульними. Навсібіч шугали вузькоспрямовані промені передавачів. Еверард обмірковував план операції, роздавав вказівки.

А потім він мусив чекати сигналу, намагаючись вгамувати нерви. Патрульний подумав про Ванду Тамберлі: це допомогло.

— Уперед!

Він застрибнув на сидіння. Стрілець Тецуо Мотонобу вже був на місці. Еверардові пальці забігали по приладовій панелі.

Вони зависли в безкрайній блакиті. Вдалині кружляв кондор. Під ними розгортався гірський краєвид, величний лабіринт насиченої зеленої барви, окрім тих місць, де на вершинах виблискував сніг, а в ущелинах залягли тіні. А ось Мачу-Пікчу, величне творіння з каменю. Хто зна, чого б досягла цивілізація, яка збудувала це місто, якби доля не прирекла її на загибель.

І знову Еверард не мав часу на зачудування. За кілька ярдів від них ширяв вартовий екзальтаціоністів. Патрульний чітко бачив чоловіка в розрідженому, пронизаному яскравим сонячним промінням повітрі. Екзальтаціоніст сторопів з несподіванки, але відразу з лютим виразом на обличчі схопився за зброю. Мотонобу вистрілив з енергопістолета. Палахнула блискавка, торохнув грім. Охоплений полум’ям чоловік випав з сидіння й, наче Люцифер, полетів униз, лишаючи за собою шлейф диму. Хроноцикл, втративши керування, забовтався в повітрі.

«Про нього подбаємо пізніше. Униз!»

Еверард не стрибнув крізь простір. Він хотів бачити загальну картину бою. Хроноцикл ринувся у піке, довкола невидимого силового екрана заревів вітер. Перед очима стрімко виростали будівлі.

Патрульні вже накрили ворога вогнем. Спалахи пекельних кольорів літали повсюди. Коли Еверард дістався туди, битва закінчилася.

…Вечір золотив небосхил на заході. Із долин виповзала ніч, видираючись дедалі вище мурами Мачу-Пікчу. Було прохолодно й тихо.

Еверард вийшов з будинку, де допитували екзальтаціоністів. Зовні стояли два агенти.

— Збирайте решту, виводьте полонених, готуйтеся повертатися на базу, — утомлено сказав він.

— Вдалося щось дізнатися, сер? — запитав Мотонобу.

Еверард стенув плечима.

— Щось вдалося. Наші фахівці, звісно, витягнуть з них більше, хоча я сумніваюся, що це нам чимось допоможе. Я знайшов одного, який готовий з нами співпрацювати за обіцянку влаштувати йому зручні умови на планеті вигнання. Та є проблема: він не знає того, що мені потрібно.

— Куди… в який час утекли ті, кому пощастило врятуватися?

Еверард кивнув.

— Їхній ватажок на ім’я Меро Вараґан дістав важке поранення від Кастелара. Кілька його людей саме збиралися доправити його на лікування до місця, яке було відоме тільки йому. Коли ми напали, вони вже були готові рушати. Вдалося втекти ще трьом.

Еверард випростався.

— Що ж, — промовив він, — ми досягли того успіху, на який могли сподіватися. Більшість угрупування вбито або затримано. Ті кілька, що врятувалися, найпевніше, розбіглися хто куди. Вони, мабуть, ніколи не знайдуть одне одного. Їхню організацію знищено.