Пол Андерсон – Патруль часу (страница 125)

З мороку, в який занурювалася свідомість Тамберлі, зринула думка про те, що конкістадори, ще повністю не підкоривши індіанців Перу, уже почали воювати між собою.

— Ти кажеш, що народився майже за дві тисячі років після Господа нашого Ісуса Христа, — вів далі Кастелар. — Твоя доба на якийсь час може стати непоганим прихистком. Ти все там знаєш. А дива її не мали б мене надто спантеличити — якщо, як ти стверджуєш, це відкриття було здійснене значно пізніше. — Тамберлі усвідомив, що іспанець і гадки не має про автомобілі, літаки, хмарочоси, телебачення… Втім, Кастелар був обережний, наче дикий звір. — Але спершу я хотів би причалити до якоїсь тихої гавані, де буде мало несподіванок, а там уже роззирнутися й вирішити, що робити далі. А якби знайти ще когось, чиї слова я міг би порівняти з твоїми… — Раптом він вибухнув: — Ти чув мене. Кажи! Ти мусиш знати таку людину!

Із заходу довгими золотавими променями лилося світло. Птахи поверталися на ніч до гнізд у темних кронах дерев. У річці блищала вода — вода! Кастелар знову вдався до фізичної сили. До цього він був мастак.

Ванда… вона має бути на Галапагосах у 1987 році, а острови ці достатньо тихі… Наразити її на небезпеку — це гірше, ніж порушити правила Патруля: однаково кірадекс зламав Стівенів блок. Але ця дівчина розумна й винахідлива, майже така сама дужа, як і будь-який чоловік. Вона не зрадить свого бідолашного побитого дядька. Розкішна білявка — її врода відверне увагу Кастелара, який не очікуватиме підступу від якоїсь там жінки. А разом Стівенові та його небозі вдасться щось вигадати…

Згодом він не раз і не два проклинав себе за це рішення. А втім, людина, що, скімлячи й затинаючись, відповідала на запитання іспанського воїна, вже не була Стівеном Тамберлі.

Карти й координати островів, на які до 1535 року не ступала нога жодної людини; їхній опис; пояснення, що там робить дівчина (Кастелар здивувався, але потім пригадав амазонок із середньовічних романів); відомості про неї саму, а також те, що, найпевніше, вона здебільшого буде з друзями, але наприкінці захоче прогулятися сама, — запитання хитрого хижацького розуму витягли з Тамберлі геть усе.

Посутеніло. Швидко, як то буває в тропіках, присмерк перейшов у ніч. На небі заблимали зорі. Десь завив ягуар.

— Ти молодець, Танакілю, — Кастелар задоволено розсміявся. — Хай розказав ти мені все й не з власної волі, та все ж заслужив свій перепочинок.

— Можна мені піти напитися?

Іти він уже й не здужає, доведеться повзти.

— Як хочеш. Але не відходь далеко, щоб я потім міг тебе знайти. Інакше, боюся, ти загинеш у цій дикій місцині.

Тамберлі пройняв переляк. Він випростався, сидячи в траві.

— Що? Хіба ми не покинемо це місце разом?

— Ні-ні. Я поки що не вельми довіряю тобі, мій друже. Я полечу без тебе й побачу, що можу зробити сам. Потім — усе в руках Божих. Побачимося, коли я повернуся за тобою. Наразі ж бувай!

Сяйво зірок блищало на шоломі й нагрудному панцирі. Іспанський лицар підійшов до машини часу. Сів на неї. Пальці лягли на світні прилади керування.

— Сант-Яґо з нами! Вперед! — пролунав вигук.

Хроноцикл здійнявся на кілька ярдів у повітря. Потім почувся ляск, і машина з іспанцем зникла.

12 травня 2937 року до Різдва Христового

Тамберлі прокинувся на світанку. Він лежав на вологому березі річки. Легкий вітерець шарудів очеретом, дзюрчала й плюскотіла вода. Ніздрі виповнювалися пахощами трав.

У нього боліло все тіло, а голод глибоко вп’явся своїми пазурами. Але голова була ясна, учорашнє отупіння від кірадекса й подальших тортур минуло. Тамберлі знову міг мислити, знову був людиною. Американець зіп’явся на закляклі ноги і якусь хвилю стояв, вдихаючи прохолодне повітря.

Над ним розкинулося блідо-блакитне небо: ані хмаринки, лише зграя ворон з карканням пролетіла й зникла. Кастелар не повернувся. Може, йому потрібен ще час. Його збентежило, коли учора він побачив сам себе згори. А можливо, він взагалі не повернеться. Іспанець міг загинути в майбутньому або просто вирішити, що несправжній чернець не вартий того, щоб про нього клопотатися.

«Важко сказати. Але я можу зробити так, щоб він мене ніколи не знайшов. Я буду вільний».

Тамберлі вирушив у путь. Він кволий, але якщо ощадливо витрачатиме сили, то, йдучи вздовж річки, зможе дістатися моря. Цілком імовірно, що в гирлі буде людське поселення. Люди вже давно перебралися з Азії до Америки. Вони будуть примітивні, але, найпевніше, гостинні. Завдяки своїм умінням він міг би стати серед них важливою особою.

Опісля ж… Він мав одну ідею.

22 липня 1435 року

Чоловік пускає мене. До землі — кілька дюймів. Я втрачаю рівновагу й падаю. Схоплююся на ноги. Задкую. Зупиняюся. Дивлюся.

Незнайомець далі сидить у сідлі й усміхається. Крізь стугін крові у вухах я чую:

— Не лякайтеся, сеньйорито. Прошу вибачення за таке грубе поводження, та інакше не виходило. Тепер ми самі й можемо поговорити.

Самі! Я роззираюся довкола. Ми недалеко від узбережжя. Ті обриси на тлі неба — це має бути Академічна затока біля дослідницької станції Дарвіна. Тільки куди ж поділася станція? А дорога до Пуерто-Айора? Зарості дерев матасарно й пало-санто, кущики трави, поміж ними де-не-де кактуси. Пустка! Попіл на місці вогнища. Господи Боже! Велетенський панцир, обгризені кістки: цей чоловік убив галапагоську черепаху!

— Прошу вас, не намагайтеся втекти, — каже він. — Мені просто доведеться вас наздогнати. Повірте мені, ваша честь у безпеці. У більшій безпеці, ніж деінде. Бо ж ми на цих островах самі-самісінькі, як Адам і Єва перед гріхопадінням.

У горлі пересохло, язик важкий.

— Хто ви? Що діється?

Чоловік злазить зі своєї машини. Ввічливо вклоняється.

— Дон Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено, з Барракоти в Кастилії, донедавна учасник експедиції капітана Франсіско Пісарро в Перу, до ваших послуг, сеньйорито.

Він збожеволів чи я? Чи весь світ? Я знову загадуюсь: може, мені це сниться, може, я вдарилася головою, у мене гарячка, я марю? Вочевидь, ні. Довкола мене рослини, які я знаю. Вони нікуди не зникли. Сонце перемістилося на небосхилі, і повітря вже не таке тепле, але запахи, що йдуть від розпеченої землі, такі, як завжди. Сюрчить коник. Змахуючи крилами, повз мене пролітає голуба чапля. Невже все це відбувається насправді?

— Сядьте, — пропонує чоловік. — Ви спантеличені. Хочете води? — Ніби щоб мене заспокоїти, додає: — Я захопив її із собою. Тут нічого нема. Але якщо ви чогось забажаєте — лише скажіть.

Я киваю, роблю, як він радить. Чоловік піднімає із землі посудину, ставить її так, щоб я змогла дотягтися, й одразу відступає. Аби не наполохати маленьку дівчинку. Це відро, рожеве, надтріснуте згори — користуватися можна, але навряд чи варте того, щоб тримати його в себе. Мабуть, хтось викинув, а цей чоловік підібрав. Навіть у тих халупах у селищі пластик геть не цінується.

Пластик.

Останній штрих. Злий жарт. Зовсім не смішно, їй-богу. Однаково я сміюся. Аж задихаюся. Підвиваю.

— Заспокойтеся, сеньйорито. Кажу вам: якщо будете поводитися розсудливо, вам нічого боятися. Я оберігатиму вас.

Але ж свиня! Я не якась ультрафеміністка, але коли викрадач починає тобою опікуватися — це вже занадто. Сміх ущухає, западає тиша. Підводжуся. Розминаю м’язи. Вони трохи тремтять.

Попри все, страх кудись зникає. Замість нього з’являється холодна лють. Водночас я сприймаю все чіткіше, ніж будь-коли. Ось він стоїть переді мною, і я бачу його так виразно, як у спалаху блискавки. Не надто високий, худорлявий, але я пам’ятаю, які сильні в нього руки. Обличчям справді схожий на іспанця, риси суто європейські, шкіра засмагла трохи не до чорноти. Вбрання навпаки — зблякло, латане, неохайне, фарбоване рослинними барвниками. Брудне. Сам він також давно не мився. Від нього пахне, але не тхне, запах скоріше природний. Гребенястий шолом із захистом для шиї, потьмяніла кіраса. На металі бачу подряпини. Сліди битв? На лівому боці висить шпага. На правому — піхви для кинджала. Що кинджала нема, то іспанець, мабуть, убив черепаху шпагою і нею ж зладив рожен. Для вогнища наламав сухого гілля. Онде лежить лучкове веретено, щоб добувати вогонь, тятива — із сухожилка. Отже, цей чоловік тут уже давно.

Шепочу:

— Де ми?

— На іншому острові того самого архіпелагу. Ви знаєте його як Санта-Крус. Себто знатимете через п’ятсот років. Тепер ми за сто років до його відкриття.

Дихай повільно й глибоко. Серце, не вистрибуй з грудей. Я теж перечитала досить наукової фантастики. Подорожі в часі й усе таке. Але іспанський конкістадор!

— З якого ви часу?

— Я вже казав вам. Приблизно за сто років від цього дня я подорожував разом з братами Пісарро, й ми скинули короля-язичника Перу.

— Не може бути. Тоді я б не могла вас розуміти.

Помиляєшся, Вандо, могла б. Я пригадала. Дядько Стів одного разу розповідав мені, що якби я зустріла англійця родом із шістнадцятого століття, то мені б довелося докласти чимало зусиль, щоб зрозуміти його. Правопис не дуже змінився (зміниться), а ось вимова — геть інакша. Іспанська ж мова — більш стала.

Дядько Стів!

Охолонь. Говори спокійно. Ні, не можу. Треба принаймні дивитися цьому чоловікові просто в очі.

— Ви згадували про мого родича щойно перед тим, як… грубо схопили мене.

— Я чинив лише те, у чому була потреба. — Його голос звучить обурено. — Так, якщо ви справді Ванда Тамберлі, я знайомий із братом вашого батька. — Він придивляється до мене, наче кішка до мишачої нірки. — Серед нас він називав себе Естеваном Танакілем.