Пол Андерсон – Патруль часу (страница 115)

— Я могла б зненавидіти чоловіка, який змусив би мене це покинути. Цього я теж не хочу.

— Що ж… — Еверард підвівся. — Гаразд, — промовив він, почуваючись, наче щойно вистрибнув із літака. «Треба розгортати свій парашут». — У нас буде мало домашнього затишку, зате поміж завданнями все буде на найвищому рівні. Тобі таке підходить?

— А тобі? — відказала Флоріс.

Еверард зупинився на півдорозі до неї.

— Тобі відомо, чого може потребувати моя робота, — промовила вона. У неї зблідло обличчя. «Тут нема чого червоніти», — промайнуло десь у закутку Еверардової свідомості. — І під час цього останнього завдання також. Я не завжди вдавала із себе богиню, Менсе. Час від часу доречнішим виявлялося побути простою германською жінкою, яка опинилися далеко від дому. Або ж просто хотілося забутися на одну ніч.

Кров гупала йому в скронях.

— Я не святенник, Янне.

— Ти провінційний хлопчина з фермерської сім’ї. Ти сам мені це сказав, і я переконалася, що це правда. Я можу бути тобі другом, напарницею, коханкою, але ніколи в глибині своєї душі ти не вважатимеш мене чимось більшим. Будь чесний.

— Намагаюся, — хрипко промовив він.

— Для мене це було б гірше, — докінчила Флоріс. — Мені довелося б надто багато приховувати від тебе. Я почувалася б, наче зраджую тебе. У цьому немає жодного сенсу, авжеж, але саме так я почувалася б. Менсе, нам краще не закохуватися сильніше одне в одного. Нам краще попрощатися.

Наступні кілька годин вони провели розмовляючи. Наприкінці вона поклала свою голову йому на груди, він обійняв її на хвилину, а потім пішов.

IV

Маріє, Мати Божа, мати печалі, мати порятунку! Будь із нами тепер і в годину нашої смерті.

Ми пливемо на захід, але ніч випереджає нас. Подбай за нас у темряві й доведи до нового дня. Нехай корабель наш везтиме найцінніший з усіх вантажів — твоє благословення.

Чиста, як ти сама, вечірня зоря твоя сяє на призахідному небі. Нехай світло твоє веде нас. Заспокой море своєю ласкавою рукою, надми наші вітрила своїм диханням на шляху нашому й поверни щасливо назад до коханих наших, а наприкінці допровадь нас своїми молитвами на небо.

Ave Stella Maris[178]!

Рік викупу

10 вересня 1987 року

«Чудова самотність». Авжеж, Кіплінг міг так сказати. Пригадую, як мурахи пробігли в мене по спині, коли я вперше почула ці його слова. Дядько Стів читав мені цей вірш[179]. Хоча відтоді минуло вже, мабуть, кільканадцять років, але вони діють на мене так само. Вірш, звичайно, про море й гори; але такими і є Галапагоси, Зачаровані острови.

Сьогодні мені потрібно бодай дещиці тієї самотності. Туристи здебільшого — веселі й приємні люди. Та все ж коли день у день водиш їх тими самими маршрутами, знову й знову відповідаючи на ті самі запитання, це таки починає тебе стомлювати. Але тепер туристів стало менше, моя літня робота незабаром скінчиться, і я повернуся додому, до Штатів, де почну вчитися в аспірантурі. Більше такої нагоди не трапиться.

— Вандо, люба!

Роберто вжив слово «querida», що могло означати значно більше. Але не конче. Поки я на мить замислююся над цим, він каже далі:

— Будь ласка, дозволь мені принаймні супроводжуватися тебе.

Хитаю головою.

— Мені шкода, мій друже. — Знову не зовсім точно: «amigo» теж годі перекласти однозначно. — Я ні на кого не серджуся. Аж ніяк. Я лише хочу кілька годин побути на самоті. Тобі хіба ніколи цього не хочеться?

Я кажу правду. Мої колеги-гіди — хороші люди. Я хотіла б, щоб ті приятельські стосунки, які в мене тут зав’язалися, збереглися. Так, звісно, і буде, якщо ми знову зберемося разом. Але певності в цьому немає. Може, я матиму змогу повернутися сюди наступного року, а може, й не матиму. Зрештою, може, мені вдасться здійснити свою мрію і приєднатися до персоналу дослідницької станції Чарльза Дарвіна, а може, й не вдасться: вони не беруть багато науковців, а тим часом якась нова мрія може нагодитися й захопити мене. Ця подорож човном ушістьох по архіпелагу і з дозволом на ночівлю в наметах цілком може стати кінцем того, що ми назвали «el companerismo», себто товариство. Одна-дві листівки на Різдво — ось і все, гадаю, що лишиться по ньому.

— Тобі потрібен захист, — продовжує далі Роберто у своєму драматичному стилі. — Той дивний чоловік, про якого нам казали, розпитував по всьому Пуерто-Айора про молоду біляву північноамериканку.

Дозволити Роберто мене супроводжувати? Я вагаюся. Він вродливий, веселий на вдачу та ще й джентльмен. Наші стосунки не можна назвати романом, але за ці кілька місяців ми доволі тісно зблизилися. Хоча Роберто ніколи мені цього не казав, та я знаю, як він сподівався, що ми станемо ще ближчими. Цьому було нелегко опиратися.

Але опиратися треба було, радше заради його ж добра, ніж мого. Не через національність Роберто. Як на мене, з усіх країн Латинської Америки Еквадор — це та, де янкі почуваються найкраще, майже як удома. За нашими стандартами там усе працює правильно. Кіто просто чарівне, і навіть Гуаякіль — потворне, задушене смогом, кипуче місто — скидається на Лос-Анджелес. А проте Еквадор — не Сполучені Штати, і якщо дивитися з цього боку, то в мене виникає багато складнощів, починаючи з того, що я досі не певна того, коли буду готова десь осісти, якщо взагалі колись буду.

Тому, сміючись, відповідаю:

— О так, мені розповідав на пошті сеньйор Фуентес. Бідолашний, він мав такий схвильований вигляд! Казав, що той незнайомець був дивно вдягнений, мав незвичний акцент і все таке інше. Хіба він досі не знає, які диваки часом сходять з круїзних лайнерів? І скільки білявок буває на Галапагосах? Сотень п’ять на рік?

— У кожному разі, — додає Дженніфер, — як цей таємний Вандин обожнювач дістанеться до неї? Уплав?

Нам відомо, що відтоді як ми полишили Санта-Крус, жоден корабель не причалював до Бартоломе; яхт поблизу нема, а тутешніх рибалок кожен упізнав би.

Роберто червоніє під засмагою — до слова, ми всі тут засмаглі. Я співчутливо поплескую його по руці й кажу до решти:

— Розважайтеся, хлопці й дівчата, пірнайте, плавайте під водою чи робіть що кому подобається. Я повернуся вчасно, щоб допомогти з вечерею.

Тоді швидко рушаю від бухти. Мені справді вкрай потрібно побути наодинці з цією чудернацькою, жорсткою і прекрасною природою.

Пірнаючи, я могла б розчинитися в ній. Вода тут прозора, наче скло, і шовковиста на дотик; раз по раз трапляються пінгвіни, що радше немовби летять у ній, а не пливуть; танець рибок схожий на феєрверк; морські водорості велично погойдуються, наче витанцьовують гулу[180]; а ще можна потоваришувати з морськими левами. Але інші пірнальники надто балакучі. І хай вони дуже милі люди, та я хочу спілкуватися лише з природою. Я не могла в цьому перед усіма зізнатися. Це прозвучало б надто пафосно, немовби я з «Ґрінпісу» або з Берклійської Народної Республіки[181].

Тепер, коли позаду лишилися білий черепашковий пісок і мангрові зарості, здається, ніби під ногами у мене сама випалена земля. Бартоломе, як і його побратими, — острів вулканічного походження, але на ньому майже немає родючого ґрунту. Вже починає припікати ранкове сонце, а на небі — ні хмаринки, щоб погамувати цей пал. Де-не-де стримлять хирляві чагарі й кущики трави, але й ті трапляються чимраз рідше, що ближче я підходжу до Піннакл-Рок[182]. Мої «адідаси» шепочуться про щось із темною лавою в палахкій тиші.

А втім… серед каміння й калюж, що лишилися після припливу, метушаться яскраві помаранчево-блакитні краби. Прямуючи в глиб острова, я помічаю ящірку — цей вид трапляється тільки тут. Я стою за крок від тваринки із синіми лапками: дурненька, замість шугнути навтьоки, просто дивиться на мене — наївне створіннячко. Перед очима пурхають зяблики. Це галапагоські зяблики, або ж в’юрки, ті самі, що допомогли Дарвінові збагнути, як з плином часу змінюються живі організми. У повітрі кружляє білий альбатрос. Ще вище за нього ширяє фрегат. Я беру бінокль, що висить у мене на шиї, і ловлю очима гордовиті обриси розпростертих у морі сонячного світла крил, роздивляюся роздвоєний хвіст, який скидається на дві шаблі з піратського прапора.

Тут немає стежок, якими я зазвичай воджу туристів і з яких не дозволяю їм сходити. Еквадорські закони щодо цього суворі. Попри вкрай обмежені ресурси, влада робить велику справу, намагаючись захистити й відновити довкілля. Я ступаю обережно, як і годиться біологині.

Я планую обійти довкола східного краю острівця, а потім стежиною зі східцями вибратися на центральну вершину, з якої розгортається приголомшливий краєвид на острів Сантьяґо й на безкрайню просторінь океану. Сьогодні все це належатиме тільки мені. Мабуть, саме там я і з’їм той перекус, який прихопила із собою. А пізніше, можливо, спущуся до бухти, скину із себе сорочку й джинси і з насолодою скупаюся на самоті, перш ніж повернути на захід.

Тільки будь обережною, дівчинко! Ти лише за якихось двадцять кілометрів нижче від екватора. Тутешнє сонце вимагає до себе серйозного ставлення. Я опускаю криси свого капелюха й зупиняюся, щоб ковтнути води з фляги.

Віддихуюся й роззираюся довкола. Я вже трохи піднялася схилом, і тепер, щоб вийти на стежку, потрібно спуститися. Пляжу й нашого табору не видно. Натомість я бачу безладні навали каміння, що простяглися аж до затоки Саллівана, сліпучо-блакитну воду й сірувате громаддя Пойнт-Мартінес, що здіймається над великим островом. Чи це не яструб там? Беру в руки бінокль.