Пол Андерсон – Патруль часу (страница 111)

Гайдгін скочив на ноги.

— Ето! — скрикнув він і кинувся до неї.

— Велителько, — прошепотів Бурмунд.

Чоловіки загомоніли, звелися з лав.

З відкинутим назад каптуром Ета йшла вздовж жолобини з вогнищем. Усі помітили, яка віщунка напружена й бліда і як її очі дивляться немовби повз присутніх.

— Як… як ти дісталася сюди? — затинаючись, запитав Гайдгін. Дивно було бачити його, завжди незворушного, таким враженим, і страх оселився в серці у кожного. — Навіщо?

Віщунка спинилася.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — промовила вона. Доля бриніла в її тихому голосі. — Іди за мною. Тільки ти.

— Але… ти… що…

— Іди за мною, Гайдгіне. Надійшли важливі вісті. Ви, усі решта, чекайте на них.

Вел-Ета обернулася й рушила до виходу.

Гайдгін, наче сновида, пішов за нею. Коло дверей його рука немов самохіть вихопила спис із купи зброї, складеної біля стіни. Разом вони вийшли в темряву. Один із чоловіків, тремтячи, обережно підступив до дверей, щоб зачинити їх.

— Ні, не бери на засув, — наказав йому Бурмунд. — Ми чекатимемо тут, як звеліла Вел-Ета, доки вона не повернеться або доки не настане ранок.

Угорі тьмяно блимали перші зірки. Безформними тінями припали до землі будівлі. Першою йшла Ета. Вони минули подвір’я і вийшли на вільний майданчик за ним. Зів’яла трава й побрижені вітром калюжі були ледве помітні. Неподалік, на межі видимого простору, височів могутній дуб, під яким Гайдгін приносив жертви асам. З-за нього лилося рівне біле світло. Гайдгін завмер на місці. З його горла вихопився хрип.

— Сьогодні ти мусиш бути хоробрим, — промовила Ета. — Там богиня.

— Ньєрда… вона… повернулася?

— Так, вона з’явилася в моїй вежі, а звідти перенесла мене сюди. Ходімо.

Ета рішуче попрямувала далі. Її плащ маяв на вітрі, що тріпав незаплетеним волоссям довкола високо здійнятої голови. Гайдгін міцніше стиснув ратище списа і рушив за віщункою.

Сяйво вихоплювало з темряви покручене гілля дуба, що розкинулося навсібіч. Вітер шарудів галуззям. Під ногами чвакав опалий мокрий лист. Ета й Гайдгін обійшли стовбур і побачили ту, що стояла поруч закутого в залізо чи то бика, чи то коня.

— Богине, — простогнав Гайдгін. Він припав на одне коліно й схилив голову. Та коли підвівся, на обличчі чоловіка був рішучий вираз. Якщо його спис і тремтів, то лише від тої нестямної радості, яка рвалася з його грудей.

— Ти поведеш нас до останнього бою?

Флоріс поглянула на нього. Він стояв перед нею — худий, чорнявий, у темному вбранні, з обличчям, на якому лишили свій слід роки поневірянь, і волоссям, яке вони посріблили. Над його головою зблискувало залізне вістря списа. У світлі ліхтаря на Ету падала Гайдгінова тінь.

— Ні, — мовила Флоріс. — Час війни минув.

Він із шумом видихнув:

— Римляни мертві? Ти їх усіх знищила?

Ета здригнулася, наче від болю.

— Вони живі, — відказала Флоріс. — І твій народ також житиме. Надто багато загинуло в кожному племені, і серед римлян також. Вони погодяться на мир.

Гайдгінова ліва рука приєдналася до правиці, що стискала ратище.

— Я не погоджуся. Ніколи, — прохрипів він. — Богиня чула мою клятву, яку я дав на березі. Коли вони втікатимуть, я гнатимуся за ними. Я не дам їм спокою ні вдень, ні вночі… Чи маю присвячувати тобі їхні смерті, Ньєрдо?

— Римляни не втікатимуть. Вони лишаться. Але вони повернуть племенам їхні права. Цього досить.

Немов ударений громом, Гайдгін струснув головою. Цілу хвилину він переводив вражений погляд з однієї жінки на другу, перш ніж прошепотіти:

— Богине, Ето, ви обоє їх зрадили? Я не можу в це повірити.

Здавалося, він і не помітив, як Ета крізь вітряний морок потягнулася до нього. Голос її благав:

— Батави й інші — вони ж не нашого племені. Ми достатньо для них зробили.

— Кажу тобі: умови будуть гідні, — мовила Флоріс. — Вашу роботу закінчено. Ви здобули те, що задовольнить самого Бурмунда. Але Веледа мусить оголосити, що цього миру бажають боги і що люди повинні скласти зброю.

— Я… ти… ми заприсяглися, Ето. — Гайдгін здавався спантеличеним. — Що ти ніколи не замиришся з римлянами, доки вони не підуть або доки я живий. Ми поклялися. Ми змішали нашу кров із землею.

— Ти звільниш Ету від цієї клятви, — наказала Флоріс, — як це вже зробила я.

— Не можу. І не буду. — Переповнені болем слова зненацька шмагонули Ету: — Ти вже забула, як вони зробили тебе своєю сучкою? Ти більше не дбаєш про свою честь?

Ета упала на коліна й здійняла руки, немов захищаючись. Її рот широко розкрився.

— Ні! — заголосила вона. — Не треба, ні, ні!

Флоріс підступила до чоловіка. У темряві над ними Еверард націлив паралізатор.

— Годі! — промовила вона. — Чи ти вовк, щоб рвати зубами ту, кого кохаєш?

Гайдгінова рука шарпнула одежу й оголила груди.

— Любов, ненависть… Я чоловік. Я поклявся перед асами.

— Чини, як хочеш, — промовила Флоріс. — Але не мордуй мою Ету. Не забувай, ти зобов’язаний мені життям.

Гайдгін похилився. Тінь його падала на Ету, що припавши до списа, скорчилася біля ніг альваринга. Вітер дув довкола них, і дерево скрипіло, як шибениця.

Тоді Гайдгін розсміявся, розправив плечі й поглянув просто в очі Флоріс.

— Ти кажеш правду, богине, — мовив він. — Гаразд, я звільню її від клятви.

Він опустив спис, узяв його обома руками під вістрям і встромив собі в шию, а тоді, як мечем, одним різким рухом перетяв горло.

Флоріс зойкнула, але її заглушив Етин крик. Гайдгін повалився на землю. Зблискуючи чорнотою, хлинула кров. Тіло рефлекторно здригалося, хапаючи пальцями траву.

— Стій! — вигукнув Еверард. — Не намагайся його врятувати. Це бісова культура воїнів — у нього не було іншого виходу.

Флоріс не переймалася тим, щоб субвокалізувати відповідь. Чому б богині не відспівати душу померлого на невідомій мові?

— Але ж це жахливо…

— Так. Але подумай, подумай про всіх тих, хто не загине, якщо нам вдасться зробити все правильно.

— А нам вдасться? Тепер? Що подумає Бурмунд?

— Нехай мізкує. Накажи Еті не відповідати на жодні запитання про те, що сталося. Її несподівана поява тут, за багато миль від свого осідку… цей чоловік, що не хотів покласти край війні, мертвий… Веледа, що закликає до миру… Таємничість додасть переконливості, хоча, думаю, люди дійдуть до очевидних висновків, і це теж неабияк допоможе.

Гайдгін затих і немовби змалів. Земля вбирала кров, що розтікалася довкола нього.

— Спершу треба допомогти Еті, — відказала Флоріс.

Вона підійшла до віщунки, що вже підвелася й стояла, заціпенівши. Її сукня і плащ були в крові. Не зважаючи на це, Флоріс оповила її руками.

— Ти вільна, — прошепотіла вона. — Він дав тобі свободу, пожертвувавши власним життям. Цінуй її.

— Так, — відказала Ета, втупивши погляд у темряву.

— Тепер ти можеш закликати до миру на цих землях. Ти повинна закликати.

— Так.

Флоріс не відпускала її, намагаючись віддати якомога більше тепла.

— Скажи мені як, — попрохала Ета. — Скажи мені, що говорити. Світ спорожнів.