Пол Андерсон – Патруль часу (страница 105)
Ніхто не знав нічого певного про це королівство. Лежало воно десь далеко на півдні, але воїни його, наче сарана, поїдали одну землю за іншою. Із того королівства сюди просочувалися майстерно виготовлені речі: скляні й срібні посудини, металеві диски з ликами на них, маленькі фігурки, такі неймовірно досконалі, що здавалися живими. Потік товарів ширшав, і щороку на Ейн їх потрапляло дедалі більше. І ось тепер римські купці нарешті самі дісталися до країни геатів! Ті, хто лишався в Лайкіані, заздрісними очима дивилися на своїх одноплеменців, що вирушали на ярмарок.
Майже не маючи повсякденної роботи, вони втішалися байдикуванням. Ніщо не віщувало лиха того дня, седмицею пізніше, коли Ета й Гайдгін вирушили на західний берег.
Розлого розпростерлося вересове пустище, а коли поселення зникло з очей, краєвид зробився геть безлюдним, безлісим і пласким, тим-то більшу частину світу забирало небо. У безкрайній блакиті на паморочливій висоті линули сліпучо-білі хмарини. Сонце лило на землю світло й тепло. Серед тьмавого вересу палахкотіли червоним маки, жовтів дрік. Ета й Гайдгін сіли трохи перепочити й відчули терпкий запах шпергелю. Тишу порушувало лиш гудіння бджіл і пісня жайворона на сході. Раптом затріпотіли крила, і просто над їхніми головами спурхнула куріпка. Вони подивилися одне одному в очі й голосно розсміялися над власним зачудуванням. Вони йшли, тримаючись за руки, не більше — цнота була у звичаї їхнього народу, а Гайдгін сам почувався охоронцем крихкої святині.
Їхня дорога обігнула берегові кручі, що простяглися від нив на північ, і вивела крізь лісок до узбережжя. Трава, всіяна дикими квітами, наче зорями, росла аж попри саму воду. Хвильки хлюпотіли серед каміння, яке віками обточувалося, мінились та іскрилися далі від берега. На тому боці протоки темною тінню на обрії виднілася велика земля. Неподалік на камені сушили крила на вітрі баклани. Пролетів лелека, білий символ удачі й добробуту.
Гайдгіну раптом перехопило дух. Палець його здійнявся, вказуючи на щось.
— Дивися! — скрикнув він.
Ета, примружившись від яскравого блиску хвиль, глянула на північ. Голос її затремтів:
— Що це?
— Корабель, — відказав юнак, — і він пливе сюди. Великий-великий корабель.
— Не може бути. Оце, що над ним…
— Я чув про такі штуки. Люди, які бували в інших краях, часом бачили такі пристосування. Вони ловлять вітер, і той штовхає корабель уперед. Це мусить бути римський корабель, Ето. Він прямує додому з Каупавіка, і ми прийшли саме вчасно, щоб побачити його.
Зачаровані, вони дивилися, забувши про все на світі. Дивоглядний корабель, ковзаючи по хвилях, ішов зовсім поруч. Чорний із золотою облямівкою, він був не довший за велике судно північних народів, але значно ширший, із округлим черевом, у якому міг перевозити незліченні скарби. Корабель мав високу палубу, на ній стояли люди. Здавалося, їх сила-силенна, досить, щоб відборонитися від будь-яких розбійників. Ніс корабля велично вигинався вгору й назад, тимчасом як на кормі здіймалася різьблена шия велетенського лебедя. Посередині між ними містилося дерев’яне приміщення. Не весла рухали це судно. На велетенській палі з поперечиною надимався широченний клапоть полотна. Корабель ішов безгучно, розтинаючи носом хвилі й лишаючи за двома лопатями керма вировиння піни.
— Певно, вони улюбленці Ньєрди, — видихнула Ета.
— Тепер я розумію, як вони підкорили собі пів світу, — схвильовано промовив Гайдгін. — Хто може їм опиратися?
Корабель змінив курс і наблизився до берега. Юнак і дівчина побачили, що команда вдивляється в їхній бік. Почулися далекі вигуки.
— Поглянь! Я… мені здається, вони справді дивляться на нас, — затинаючись, промовила Ета. — Що їм потрібно?
— Може… хочуть, щоб я приєднався до них, — відказав Гайдгін. — Я чув від мандрівників, які бували в західних краях, що римляни набирають до свого війська місцевих жителів, якщо їм бракує людей через хвороби або ще щось…
Ета вражено поглянула на нього.
— Ти пішов би з ними?
— Ні, ніколи! — Її пальці міцно стиснули його долоню. Він стиснув у відповідь. — Та однаково, вислухаймо їх, якщо вони пристануть-таки до берега. Може, їм потрібно щось інше, і вони добре заплатять за допомогу. — Було видно, як на його шиї пульсує жилка.
У воду з плескотом занурилося те, що, мабуть, було якорем, хоча замість каменя до кінця линви був прикріплений гак. На іншій линві опустилася шлюпка. Моряки підтягнули її до борту й скинули мотузяну драбину. Кілька людей злізли по ній і посідали на лавицях. Їхні товариші подали їм весла. Один чоловік підвівся й показав гарний плащ, який взяв із собою.
— Він усміхається й махає до нас, — мовив Гайдгін. — Авжеж, вони чогось хочуть і сподіваються, що ми їм допоможемо.
— Яке прекрасне це вбрання, — прошепотіла Ета. — Мабуть, таку накидку вдягає Ньєрда, коли йде на гостину до інших богів.
— Може, ще до заходу сонця вона стане твоєю.
— О, я не смію думати про таке.
— Агов, там! — закричав чоловік у шлюпці.
Він був найвищий серед усіх і світловолосий — поза всяким сумнівом, тлумач, родом германець. Решта були різномастою збираниною — хто також світлявий, хто темніший за Гайдгіна. Воно й не дивно — римляни ж бо мали під собою чимало народів. Усі були вдягнені в туніки до колін, а ноги в них були голі. Ета спаленіла й відвела погляд від корабля: на палубі більшість ходили взагалі без одягу.
— Не бійтеся, — гукнув германець. — Ми маємо до вас справу.
Гайдгін також почервонів.
— Альваринги не знають, що таке страх, — крикнув він у відповідь. Голос його зірвався, і він ще більше залився рум’янцем.
Римляни гребли до берега. Юнак і дівчина чекали, кров стугоніла їм у скронях. Шлюпка пристала, один з моряків вистрибнув і прив’язав її. Той, що мав накидку, повів римлян угору берегом. З його обличчя не сходила усмішка.
Гайдгін міцно стиснув свого списа.
— Ето, — промовив він. — Щось мені не подобається їхній вигляд. Думаю, буде розумніше триматися від них далі…
Та вже було запізно. Ватажок вигукнув наказ. Його люди кинулися вперед, і перш ніж Гайдгін встиг здійняти свою зброю, за ратище вхопилися чужі руки. Хтось зайшов йому за спину й борецьким хватом стиснув руки. Гайдгін з криком пручався. Його вдарили по потилиці короткою палицею, на яку він не звернув уваги — нападники не мали зброї, крім ножів. Уміло завданий удар, серйозно не зашкодивши, приголомшив юнака. Він осів на землю, і його зв’язали.
Ета кинулася тікати. Один з моряків схопив її за волосся. Підбігли ще двоє і жбурнули її на траву. Дівчина кричала й пручалася. Ще двоє притисли їй ноги. Ватажок опустився навколішки між її розведеними стегнами. Він посміхався. З кутика його рота текла слина. Римлянин задер їй спідницю.
— Тролі, лайно собаче, я вас уб’ю, — кволо шаленів Гайдгін крізь біль, що розколював йому череп. — Присягаюся всіма богами війни, що допоки я живий, ви назавжди будете моїми ворогами. Ваш Ромабурґ згорить…
Ніхто його не слухав. Римляни робили свою справу там, де лежала притиснута до землі Ета.
14
Було нескладно відстежити маршрут Ваґніо у зворотному напрямку, до моменту відбуття корабля з Еланду. Уміння й наполегливість патрульних допомогли їм виявити, що хлопець і дівчина прийшли до капітана додому з поселення, яке лежало миль за двадцять на південь. Але що сталося перед цим? Варто було б обережно порозпитувати місцевих, але спершу Еверард і Флоріс хотіли оглянути з повітря кілька попередніх місяців. Що більше інформації вони зберуть заздалегідь, то краще. Ваґніо міг і не чути про якусь подію, як-от про вбивство, якому родина не дала розголосу. Або ж він і його люди могли не схотіти розповідати все чужоземцям. Або ж Еверард міг просто не встигнути розпитати про все, перш ніж обставини змусили його покинути табір на березі.
Лишивши ваговіз і коней у схованці, агенти вирушили кожен на своєму часолеті. План пошуків полягав у стрибках від точки до точки в наперед визначеній просторово-часовій сітці. В разі якби помітили щось незвичне, вони спостерігали б за цим так пильно і так довго, скільки потрібно. Такий метод не гарантував успіху, але це було краще, ніж нічого, а їхній життєвий ресурс був не безмежний, щоб його тут витрачати.
На висоті одної милі над поселенням вони перемайнули від вогнищ літнього сонцевороту на кілька тижнів уперед і зависли в неозорій блакиті. Повітря було розріджене й холодне. Перед очима агентів розкинулася широка панорама: залите сонячним сяйвом Балтійське море, пагорби й ліси Швеції на заході, вузька смуга Еланда з латками вересових пустищ, трав’яних лук, лісів, скель, піску — мине ще багато темних століть, доки з’являться всі ці географічні назви.
Еверард повів сканером довкола й враз заціпенів.
— Он там! — вигукнув він у мікрофон біля горла. — На сьомій годині — бачиш?
Флоріс аж присвиснула.
— Бачу. Римський корабель, так? Заякорився біля берега. — І замислено додала: — Найімовірніше, ґалло-римський. Скоріше з Бордо чи Булоні, ніж з котрогось середземноморського порту. Ти ж знаєш, римляни ніколи не мали постійних і прямих торговельних відносин зі Скандинавією, але в письмових джерелах згадується про кілька офіційних візитів і про те, що зрідка купці подорожували аж до Данії і далі, щоб оминути довгий ланцюжок посередників. Надто, коли йшлося про бурштин.